Від народження у своєму характері, поведінці кожен індивідум має цілий «букет» добрих і недобрих спадкових рис: альтруїзм та егоїзм, милосердя і жорстокість, схильність до агресії, насильства тощо. На цю тему геніальний математик і педагог, ректор Казанського університету М. Лобачевский писав: «Усі здібності розуму, усі таланти, усі пристрасті, усе це опрацьовується вихованням, єднається в одне струнке ціле, і людина, немовби знову народившись, постає творінням у досконалості... Які здібності треба розкрити і вдосконалити, яких змін вони мають зазнати, що треба надати, що відсікти як зайве, шкідливе? Моя думка: нічого не знищувати і все вдосконалювати. Невже дари природи даремні? Як насмілимося осуджувати їх? Кого звинуватимо в них? ОДНОГО визнаємо винуватця всього, що тільки існує: сповідуємо ЙОГО і благоговіємо перед ЙОГО нескінченною премудрістю».

Кожна зі спадкових рис і всі вони разом необхідні людині, уможливлюючи її існування в суспільстві. Жодну з них неможливо викорінити. Але кожну можна більшою чи меншою мірою розвинути або, навпаки, притлумити, цивілізувати, підкорити індивідуальній волі. Саме в цьому якраз і полягає головне завдання психолого-педагогічної науки і практики: всебічний розвиток позитивних і максимально можливе придушення негативних природних рис людини, максимальна гармонізація того і іншого в характері, тобто узгодження всього комплексу почуттів, емоційної культури, толерантної свідомості і поведінки.

Але, на превеликий жаль, ні загальна, ні яка б то не було інша з існуючих педагогік фактично не займаються найголовнішим і найважчим зі своїх завдань - вихованням, розвитком, укоріненням у характері та поведінці толерантності і пригашенням агресивності. По суті, ні жіночі консультації і пологові будинки, ні медицина взагалі, ні батьки і сім'я, ні дитячі ясла та садки, ні початкова школа не працюють спеціально і цілеспрямовано над цим завданням у найперші роки життя маленької людини - роки, які є найсприятливішими для запровадження в її свідомість базових цивілізаційних настанов. Цей вік втрачається для педагогічної практики, і нічим не стримувані жорстокість та агресивність з такою силою «вживлюються» у дитячу підсвідомість, характер і поведінку, що потім «витруїти» їх надзвичайно важко, а то і просто неможливо.

Ба навіть більше того: новітні дослідження навертають на думку, що деякі найважливіші риси характеру людини (можливо, і агресивність) великою мірою закладаються ще в період вагітності і немовлятства, а потім їх неслушно вважають суто спадково-генетичними, «невигубними» інстинктами, які абсолютно не підлягають корекції. Ось уже дві тисячі років церква намагається укорінити в масову свідомість Христову заповідь «Не убий!», але результати й досі є незадовільними. І причина тут очевидна: заповідь ця звернена головним чином до дорослих, у яких жорстоко-агресивна підсвідомість і свідомість уже незворотньо сформовані в ранньому дитинстві...

Найкращим доказом сказаного вище є вся історична практика людства: ні в минулому, ні сьогодні усі міжнародні зусилля в боротьбі за мир, припинення агресій і війн, за знищення зброї (тобто, в кінцевому підсумку, за те, щоб люди не вбивали одні одних), жодного разу не увінчалися успіхом. І все тому, що нехтується дуже проста думка: виховання толерантності у міжлюдських стосунках, пригашення агресивності тощо повинні починатися ще тоді, коли майбутній громадянин перебуває у материнській утробі. Бо потім вже пізно і стає безнадійною вся ця боротьба з агресією, війнами тощо.

За останні 5 тис. років на планеті відбулося 14 тис. війн (майже по три щороку), в яких загинуло майже 5 млрд чоловік (пересічно по мільйону на рік). Із віку в вік агресивність, жорстокість, кількість країн-учасниць війн, їх масштаби і чисельність жертв неухильно зростали. У минулому столітті уперше у своїй історії людство розв'язало дві світові війни, які не мають собі рівних за обсягами спустошень, масового садизму і пролитої крові. У першій війні загинули близько 9 млн, у другій - уже понад 36 млн чоловік... Після другої світової війни лише до 1994 року у 68 країнах сталися 114 «малих» війн і збройних конфліктів (майже по три щороку), в яких загинуло майже 20 млн чоловік (близько півмільйона щорічно). Від 1948 по 2002 рік під егідою ООН відбулося 48 «мирочинних» операцій, в яких було задіяно понад 200 тис. вояків і загальна «вартість» яких перевищила «вартість» двох світових війн. Чимало міждержавних конфліктів є перманентними і тривають десятиліттями. Окрім того, у світі щорічно скоюється 500 млн карних злочинів, тобто 8 тис. на 100 тис. населення.

Таким чином, уся планета охоплена насильством і агресивністю. У порівнянні з минулими століттями ситуація ускладнюється неймовірно могутньою і технічно досконалою зброєю масового знищення, що її дали людству сучасні наука і промисловість. Мабуть, ніхто зараз не зможе напевно сказати, чим усе це скінчиться і чи не спричинить якийсь черговий агресор загальнопланетарну катастрофу. Ніхто поки що не запропонував і надійного виходу з цього загального сказу. А якщо вірити традиційним тлумаченням особливостей історичного розвитку світової спільноти, то випадає так, що такого виходу узагалі немає... Агресивне начало у міжлюдських і міжнародних стосунках завжди пояснювали (і пояснюють досі) усілякими суто соціально-економічно-політичними, етнічними, релігійними та подібними суперечностями (котрі, досягнувши критичної маси, розв'язуються у вигляді кривавих вибухів), а також і патологічною жорстокістю вождів «трудящих мас», фюрерів найрізноманітніших гатунків...

Останній момент є доволі цікавим. Бо ж ведені «біснуватими фюрерами» «маси» і цілі народи звичайно зображуються як безневинні, обдурені, безпорадні, залякані жертви своїх кровожерливих керманичів. У такому разі доречним було б запитати - а хіба ж не саме ці різноетнічні «маси» («гарматне м'ясо») з величезним завзяттям і люттю виконують настанови «згори» і власними руками стріляють, ріжуть, грабують, палять одне одного під час тих безумств, що їх називають війною або революцією? Отож відповідальність за злочини несуть усі - і сумирні підлеглі, і їхні аж надто войовничі організатори та натхненники...

З огляду на все сказане можна зробити висновок, що згадані вище пояснення людської агресивності і жорстокості, безумовно, мають якийсь сенс, але все-таки в цілому справжньої суті цієї проблеми не розкривають. Бо ж якби надмірною агресивністю були наділені самі лише фюрери, а маси в особі кожної окремої людини були сумирними і толерантними, то ніякі «верхи» ніколи не розпалили б жодної війни, підданці за ними просто не пішли б. Отже, глобальна причина усіх лих історії полягає в іншому. А саме у тому, що невгамовне, майже нездоланне прагнення будь-якої людини до сварки, конфлікту, бійки, насильства, агресії, війни є природним, укоріненим у гени спадковим інстинктом (дуже часто, як ми наголошували вище, розвиненим і закріпленим ще під час вагітності та немовлятства), і усілякі фюрери це пречудово знають і вправно і підступно використовують у своїх злочинних цілях...

Видатний етолог, лауреат Нобелівської премії Конрад Лоренц уважає агресивність наймогутнішим природно-спадковим інстинктом, який і зумовлює (і у людей, і у тварин) відповідну підсвідомість і поведінку кожної особини протягом усього її життя. Спеціальні дослідження показали, що при впаданні живого організму в кому (ідеться, звісно, про найвищі біоформи - тварин-ссавців і людей) інстинкти згасають у такій послідовності: статевий, питнево-їстівний тощо і останнім - інстинкт агресії.

Ось оцей-то інстинкт і зумовлює, як то кажуть, «до останнього подиху» рефлекс «пошуку ворога» - страхітливу основу і поведінки індивідууму, і державної політики, яка в сучасних умовах безконтрольного всесвітнього поширення жорстокості, насильства, тероризму, війн, ядерної та іншої зброї масового знищення прямо загрожує подальшому існуванню усього живого на Землі...

Де ж тут вихід? Деякі науковці усі сподівання у справі порятунку цивілізації цілком серйозно покладають на генну інженерію і пропонують її засобами знищувати ген агресії у кожного індивіда, починаючи з немовлят. Але і цей засіб, і сама генна інженерія є такими ж небезпечними і неконтрольованими, як і ген агресії, особливо коли вони застосовуються там, де «інженер» багато чого не тямить як науковець, дослідник. А ще гірше, якщо сьогодні «інженер» ліквідує ген агресії, а завтра - гени добра, милосердя, любові і тим самим знищить людину як Боже створіння...

Історичний досвід, життєва практика незаперечно переконують, що всі разом узяті науковці і нобелівські лауреати неспроможні перекреслити мудру засторогу Лобачевського: людина з її примітивними уявленнями про устрій Всесвіту просто не має права втручатися у те, що визначене Всевишнім. Бо ж якщо ВІН створив людину як носія програми реорганізації світоладу, то ВІН же і наділив її комплексом тих згармонізованих в єдине ціле рис, які украй необхідні землянам для виконання цього завдання. Тут нема нічого «зайвого», «шкідливого», тут усе потрібне і доцільне і діє на засадах діалектичної суперечливості. Із цього погляду агресивність - це лише одна з ознак того багатофункціонального (діалектично суперечливого у взаємодії своїх складових частин) «гену агресії», про який зараз ідеться. І, окрім войовничої наступальності, цей ген (якщо він і справді існує) має інтегрувати в собі і такі функції людської життєдіяльності, як самолюбство, самозахист, самоствердження, лідерські і властолюбні амбіції, активне життєве начало, конкурентоспроможність і прагнення до суперництва як рушія всесвітнього творчо-виробничого процесу тощо.

Підсумовуючи усе сказане вище, ми вважаємо, що треба раз і назавжди забути про генну інженерію як про (нібито) панацею від украй небезпечної тенденції людства до самознищення. Погані надії також і на здоровий глузд політиків і окремих «героїв». Вихід тут тільки один - цілеспрямоване пригашення агресивного начала і виховання толерантності у міжлюдських і міжнародних стосунках. Ідеться не про те, щоб викорінити певні генетичні настанови (бо це, окрім усього іншого, попросту неможливо), а перерозподілити, гармонізувати дані людині риси таким чином, щоб вони найбільше відповідали сучасному рівневі гуманізації і цивілізованості земного суспільства (іншими словами, у «гені агресії» треба зсунути наголос від агресивності і безглуздого насильства до таких закладених у цей ген життєдіяльних функцій, як чесна конкурентна боротьба, самоствердження, звитяга у справедливих справах тощо).

До цього необхідно додати і такий устрій суспільного народного життя, в якому б толерантність безроздільно панувала, не дозволяючи спалахів як індивідуальної, так і масової агресивності та жорстокості.

Аж ніяк, звісно, не абсолютизуючи педагогіку толерантності, ми, тим не менш, переконані, що вона є одним із найголовніших засобів гуманізації суспільства. І сподівання на розвиток у цьому напрямку зовсім не видаються нам прекраснодушною утопією. Бо ж і справді, хоч ми і відзначали вище невдачі церкви у пропаганді заповіді «Не убий!», ми разом із тим розуміємо, що невдачі ці відносні. І хоча перевиховання людини, ушляхетнення її природи - справа вкрай важка і некваплива, проте з епохи в епоху вона набуває все більшого прискорення. Нинішні світові системи соціально-правового і політичного захисту особи, гуманізації усіх сфер життя навіть неможливо порівнювати, скажімо, із практикою раннього середньовіччя, коли вбивство на вулиці якогось перехожого було справою нормальною і безкарною. Тож чому б нам і не сподіватися на подальшу динамізацію гуманістичної моралі, яка є куди сильнішою за усілякі стримуючі страхи перед юридичним покаранням за вчинений злочин?..

---------------------------------
В тему:

Журналу “Педагогіка толерантності” – 5 років!

Чи буде майбутнє людства толерантним?

Тотальна війна

Політична антропологія

Ідеологічна обробка і стратегії групової еволюціїї в юдаїзмі