Він дійсно був (можливо і не п’яним, проте все ж) хмільним, а його брутальна поведінка стала причиною уваги й невдоволення оточуючих. Поза сумнівом що бешкет в громадському місці подарував вагомі козирі для політичних опонентів котрі відразу ж ними й скористались. Але облишмо політику політикам. Як засвідчили соціологічні опитування, нинішні платники податків переймаються не персоналіями котрі опинились на політичному Олімпі, а очікуванням стабільності й зростом добробуту. Проте подія котра вкотре зганьбила в очах світової спільноти Україну й українців подарувала чимало підстав для вкрай невеселих роздумів. Зухвала ігнорація загальноприйнятих норм поведінки в громадських місцях, неадекватна й надміру емоійна реакція на зауваження німецьких колег та праціників аеропорту чільника правоохоронного міністерства України не є чимось вкрай шокуючи і новим. Факти свідчать що не вирізнялись особливою законослухняністю й попередники в міністерському кріслі Луценка. Покійний вже нині Юрій Кравченко, запопадливо виконуючи вказівки тогочасного президента Кучми, вимагав від підлеглих порушення кримінальних справ супроти політичних опонентів тогочасного режиму. Детальніше дослідження його діяльності на посаді міністра МВС ще чекає свого часу, й імена підприємців доведених ним якщо не до самогубства то до банкрутства з часом таки будуть оприлюдненими. Проторованим шляхом йшов і його наступник Білокінь. Зловживання службовим становищем й привласнення коштів стали причиною порушення супроти нього кримінальної справи. Не відстав від них й попередник Луценка Василь Цушко. Ініційоване ним захоплення бійцями спецпідрозділу “Беркут” приміщення Конституційного Суду також стало причиною порушення кримінальної справи. Нині, Білокінь й Цушко переховуються від слідчих й правосуддя в Росії. Показово, що причини порушення кримінальних справ супроти них також криються в політичній площині. Проте вони жодним чином не спростовують вчинення ними злочинів.

Хамство й зневага гідності оточуючих для багатьох високопосадовців з МВС перетворились в повсякденну норму. Наважусь заявити що блокування трибуни ВР з вимоги відставки одного лише Луценка жодним чином не вирішать проблеми з котрою стикаються без перебільшення мільйони українців. Йдеться про безконтрольне свавілля “готових щохвилини стати на захист громадян правоохоронців”.

Попри задекларовану в Конституції та безлічі інших нормативних документах всезагальну (незалежно від майнового або суспільного стану та безліч інших чинників) рівність перед формально неупередженим законом, з сумом для самих себе особисто, й ганьбою перед всією світовою спільнотою, му¬симо констатувати, що дана декларація в дійсності є пустим, беззмістовним й заколисуючим справедливі голоси протесту папірчиком. Гучно й урочисто виголошуючи монологи про визначні досягнення на шляху поліпшення добробуту громадян, в повсякденній дійсності можновладці здійснюють цілком протилежне. Майже кожному з нас (якщо не на конкретних випадках з особистого життя, то принаймні на гіркому досвіді близьких, знайомих і рідних) доводилось стикатись з випадками, коли особи наділені владними повноваженнями або матеріальними статками (як правило більш ніж сумнівного походження), безкарно дозволяють собі дії, за котрі Карним Кодексом передбачені відповідальність й покарання. Заперечуючи щойно сказане, опоненти напевно відразу й згадають про Луценка, вже покійного Агафонова й опального Лазаренка. Невдалі приклади, панове. Жодним чином не виправдовуючи й не беручи під захист згаданих (й ще десяток не згаданих) осіб, стверджую, що причини порушення супроти них службових розслідувань й кримінальних справ криються виключно в політичній площині. Горде зарозуміння й небажання знаходити спільної мови з владним Олімпом (читай ухиляння від продовження грати за правилами системи з надр котрої вони й вийшли), коштувало їм мільйонних статків, посад й добробуту.

Попри поширені газетно-плакатні кліше на зразок “народна міліція” й “моя міліція мене береже”, протягом тривалого періоду нашої історії, пріоритетним напрямом діяльності міліції насамперед був захист “державних інтересів” (себто бюрократичного апарату антинародної системи). Декларований захист прав та інтересів пересічних громадян був і залишається донині пустопорожнім дзвоном. Цей ненормальний стан речей створив підгрунтя для відчуженості в стосунках між міліцією й неприналежного до касти можновладців народом. Проголошена в 1991-му році незалежність та “помаранчева революція” 2004-05рр. жодним чином не наблизила його до владної верхівки. А вона й надалі послуговується нечесними й аморальними методами управління. Глибоко зневажаючи власний народ і сприймаючи його лише як об`єкт владних маніпуляцій, «державотворці» запровадили таку систему управління державою, де демократичні механізми все більше згортаються, а авторитарні тенденції зростають. Упродовж тривалого часу ми споглядаємо на політиків, які, не змигнувши оком, називають чорне білим, а біле чорним. Ми бачимо правоохоронців, котрі самі вдаються до кримінальних учинків, або спокійно стоять осторонь, “не помічаючи” злочини лояльних до влади. На наших очах судді чинять кривосуддя, а парламентарі торгуються за ціну власного голосу. Врешті-решт, нам всім вже осточортіла профанація духовних вартостей та показова “побожність” претендентів на “виразника народних інтересів”.

Спілкування з працівниками МВС, унаочнило жахливу й водночас притаманну більшості з них деталь: всі вони (від рядового до міністра) увірували у власну непомильність, непогрішимість й абсолютну правоту за будь-яких умов. Залишене в спадок від злочинного московсько-більшовицького окупаційного тоталітаризму обов’язкове «промивання мізків» донині діє бездоганно. Саме ця, безпідставна й зарозуміла самовпевненість, стає причиною безлічі посадових зловживань та злочинів. Розрекламовані як визначні досягнення на шляху становлення демократії нормативні акти, які регламентують діяль¬ність й поведінку правоохоронців, так і залишились окозамилювальним па¬пірцем для європейських і світових правозахисників. Скільком з нас відомо, що під час виконання службових обов’язків з охорони громадського порядку, працівники ППС й спецпідрозділу «Беркут», звертаючись до громадян (нагадаю, що всі ми є платниками податків, а значить і тими, з чиїх кишень оплачується діяльність бюджетних, серед яких є й правоохоронні органи служб) зобов’язані в першу чергу відрекомендуватись, а вже потім пояснити причину власної уваги. В дійсності, їхня поведінка далека від зафіксованої на папері й декларованої з високих трибун. Не відрекомендовуючись й не пояснюючи причин, у вас можуть вимагати документи які засвідчують особу, обмацати (згідно їхньої термінології це малоприємне дійство є не обшуком а «поверхневим оглядом») або протримати в кімнаті міліції кілька годин. В затриманих (байдуже чи за реальними, чи за надуманими право¬порушеннями) не посоромляться без свідків й обов’язкового в таких ситуа¬ціях протоколу, цілковито вивернути кишені й перерити особисті речі. Фор¬мально такі дії пояснюються пошуком наркокур’єрів й убезпеченням себе від застосування затриманими зброї. Нагадувати міліціонерам про гідність та права людини – даремна справа. Значний відсоток затриманих стають жертвою цинічного полювання. «Набиті» на пошуках в натовпі простаків очі правоохоронців, вибирають хмільних або малообізнаних з власними правами громадян. Морально й психологічно стероризувавши затриманого, залякавши кримінальною або адміністративною карою, їх, шляхом дешевого й примітивного шантажу, позбавляють коштів й речей особистого вжитку. Водночас, закононеслухняна категорія наших співвітчизників та сонм іноземців, котрі зловживають гостинністю українців, з радістю наведуть вам приклади «знаходження спільної мови» з правоохоронцями за вчинені злочини й правопорушення. Тут все залежить від рівня тяжкості злочину, а вартість «вирішення питання» коливається від кількох десятків гривень до кількох десятків тисяч у.о.

Спостереження за реакцією й діями правоохоронців під час гарантованих Конституцією різноманітних акцій протесту громадськості, також дало чимало цікавих фактів для роздумів.

Висновки звичайно невтішні. Правоохоронці є сліпим знаряддям поборення всіх непідконтрольних нинішнім можновладцям процесів. Звичними стали перешкоджання здійсненню вільного волевиявлення. Майже всіх затриманих під час мітингів або акцій протесту стандартно звинувачували в брутальній лайці в громадському місці. Формально, дії вчинивших це підпадають під юрисдикцію кодексу про адміністративні правопорушення. Бійці спецпідрозділу «Беркут» і ППС без анінайменшого докору сумління (складається враження, що ця чеснота в них цілковито атрофована) звинувачують затриманих в «голосній нецензурній лайці, грубій поведінці й порушенні громадського спокою, котрі викликають обурення громадян». Чинний кодекс про адміністративні правопорушення передбачає за висунуті звинувачення покарання (від штрафу до арешту на 15 діб) і позбавляє звинувачених права на оскарження. Здавалося б абсурд, але одного рапорту працівника МВС достатньо аби безапеляційно визнати затриманого винним.

Вислуховуючи (або читаючи) звіти чільників МВС про щоквартальне поліпшення справ на ниві розкриття злочинів, більшість посвячених в таєм¬ниці діяльності органів дізнання й дільничних інспекторів, лише скрушно хитають головою. Така реакція є адекватною на існуючий стан речей. Непосвяченим повідомляю, що хвалений на кожному кроці Кримінально-Процесуальний Кодекс (КПК) зобов’язує працівників МВС перед першим допитом пояснити затриманому в чому його підозрюють або звинувачують, повідомити, що згідно того ж КПК він має право на захисника й на розмову з ним віч-на-віч до першого допиту, а також, що згідно 63-ї статті Конституції ніхто й нікого не має права змушувати чинити дії, які можуть зашкодити затриманому або його рідним. Як правило, всі ці норми Конституції й КПК працівники ВКР (Відділу Карного Розшуку) перекладають на слідчого. Морально стероризувавши, нерідко навіть фізичними тортурами, в затриманих вибивають перші покази, в яких дуже часто події зображені в спотвореному, далекому від дійсності вигляді. Частими стали випадки свідомої гіперболізації події та її наслідків. Наприклад побутову бійку зображують як свідоме й зумисне нанесення тілесних ушкоджень. Таким чином збільшується показник розкриття тяжких злочинів.

Варто згадати й про передбачену Карним Кодексом відповідальність за несанкціонований судом й прокуратурою збір інформації про приватне життя людини. Для працівників ВКР цих статей КК не існує. Вилучати приватну кореспонденцію, прослуховувати телефонні розмови, влаштовувати несанкціоновані обшуки й привласнювати особисте майно громадян, спостерігати (слідкувати) за пересуванням (або діями) підозрюваного або його рідних також стало нормою. Зібрані таким чином матеріали як правило не підлягають перевірці, а значить і не завжди відповідають дійсності, й є такими, що хоча й не долучаться до матеріалів кримінальної справи (досудового розслідування), але як «дані оперативної розробки» задовго до судового розгляду можуть сформувати і в слідчого, і в судді, і в прокурора упереджене ставлення. Окрема мова про працівників прокуратури, котрі знаючи про ці порушення, жодним чином не реагують на посадові злочини. Що подієш? Рука руку миє. Ваші спроби проявити співчуття працівникам слідчого відділу, котрі вимушені на маргінесі всіх цинічних посадових злочинів «розгрібати сміття», також будуть недоречними. Ігнорування скарг затриманих про катування, перекваліфікація в той чи інший бік окремих справ за матеріальну винагороду родичами підслідного або за вказівкою керівництва, свідоме й запопадливе фабрикування замовних справ, також стали звичною й вже не викликаючою осуд справою.

Поза сумнівом що поведінка Луценка в німецькому аеропорту заслуговує на всебічний осуд й належне покарання. Проте варто зрозуміти: він — лише частка прогнилої, так і не реформованої з часів постання незалежності системи, котра продовжує продукувати безкарних і цинічних адептів. Стоячи понад законом, вони провокують загал до адекватної реакції. Звідси й такий високий відсоток невдоволених владою.