Українська політична криза осені 2002 року здебільшого розглядається поверхово, в основному в ракурсі протистояння між владою і суспільством, між пропрезидентськими силами і опозицією. Між тим якщо відволіктись від зовнішнього боку протистояння, варто звернути увагу на кілька ключових для нинішньої ситуації аспектів, наразі не озвучених політиками. Найбільш важливою тут є недолугість існуючої в Україні соціальної структури, спричинена функціональною невідповідністю або нелегітимністю більшості соціальних інститутів.

Візьмемо, для прикладу, інститут приватної власності. У більшості європейських країн він є основою стабільності розвитку та забезпечення добробуту і незалежності громадян. Рідко коли можна заперечити правомірність походження приватної власності, як в цілому, так і в окремих конкретних випадках. Саме це врятувало країни Європи з глибоко вкоріненими приватновласницькими традиціями від перемоги комуністичної бюрократії.

Натомість в Україні (як і в цілому на постсовєцькому просторі), цілком справедливим виглядає афоризм Жозефа Прудона: «Приватна власність – це крадіжка». Очевидним є те, що приватна власність «нових багатіїв» має здебільшого і нелегітимне, і нелегальне походження. Якщо оминути кримінальний бік цієї проблеми, то важко, наприклад, пояснити, яким чином керуючі (директори) державних підприємств стали раптом їх повноправними власниками та яким був критерій вибору власників тих чи тих приватизованих підприємств. І правомірність того чи того акту приватизації викликає шалені суперечки, коріння яких, лежить, головне, і не в правовій, і не в економічній площині. Це, в свою чергу, закладає основу для перманентних спроб перерозподілу власності, для нових конфліктів як локального, так і загальнодержавного масштабу. Приватна власність в Україні, замість того, щоб стати чинником суспільної стабільності, перетворилась на одну з основних причин можливої державної катастрофи. Адже нелегітимність походження капіталів більшої частини «нуворишів» може спричинити як деструктивні дії «низів», так і, навпаки, їхню тотальну апатію, викликану відчуттям неможливості впливати на події в країні без відповідного «фінансового багажу», який неможливо набути чесним (легітимним) шляхом. Тому надія на формування повноцінного громадянського суспільства виглядає доволі ілюзорною. Для України за таких умов ледь не єдино можливим залишається вибір між олігархократією і охлократією.

Однак, чи можливо попри все сформувати в Україні нову соціальну структуру, надати соціальним інститутам відповідний їм зміст? Наразі таке реально лише за умови поширення в суспільстві нового позитивного етосу, побудованого на розумінні суспільної ролі приватної власності. Повинна запанувати ідея використання інституту приватної власності насамперед для забезпечення суспільних, а не приватних потреб, як це не химерно звучить.

Приватний власник повинен зрозуміти взаємозалежність між власним доборобутом і добробутом суспільства загалом, відчути свою відповідальність перед суспільством, народом і державою. Першим кроком до цього могло б стати впровадження ефективних механізмів громадського (саме громадського, а не державно-бюрократичного) контролю за використанням великих капіталів, та реквізиція власності, набутої відверто кримінальним шляхом. При тому слід відкинути варіанти типу «все отнять і поделить».

Перерозподіл повинен бути не самоціллю, а лише засобом для припинення девальвації і дегуманізації природного права приватної власності.

Для цього в Україні до влади повинні прийти люди, зацікавлені не у використанні державних посад для накопичення і збереження власних набутків, а особистості, основною метою яких є створення справедливої суспільної структури, здатної надати перспективу для розвитку Української Держави.

P.S.

Деякі висновки автора можуть виглядати утопічними, однак вони є цілком адекватними нинішньому стану української політичної свідомості. Бажаючі можуть звернутись до праці Карла Мангайма «Ідеологія і утопія».