Проте, немає повної впевненості, що все відбувається за чітким розкладом. В найближчому майбутньому не тільки не планується виведення військ США, а, навпаки, їх чисельність збільшуватиметься. Це може призвести до негативної реакції американської громадської думки.

Моральний дух у військах союзників не викликає радості. Продовжується скандал навколо “брехливих тверджень” Буша і Блера про іракську зброю масового знищення. Якщо економічна ситуація в США не покращуватиметься, то переобрання Буша на другий термін наприкінці 2004 року може стати проблематичним.

Голова Пентагону Дональд Рамсфельд починає пошук підтримки у європейців, які можуть взяти на себе частину обов’язків з відновлення Іраку, що дозволить полегшити завдання англо-американських військ.

Представники “старої Європи” – Німеччина та Франція – теоретично володіють усіма необхідними ресурсами, незважаючи на значний бюджетний дефіцит у своїх країнах. Американська влада розуміє, що шлях до компромісу з цими двома країнами лежить через нову резолюцію РБ ООН, яка б гарантувала пріоритетну роль ООН у відновленні Іраку. У свою чергу, німці та французи розуміють, що якщо американці продовжуватимуть свою попередню політику, тo наступить момент, коли вони не зможуть уникнути відповідальності.

Другий фактор, який вселяє відносний оптимізм – це обіцянка Джорджа Буша досягти відновлення палестино-ізраїльського мирного процесу. Труднощі в Іраку з’явились значно швидше, чим це прогнозували найреалістичніші експерти.

Обережність потрібна Бушу і в політиці відновлення довіри в трансатлантичних відносинах. Помиляється той, хто гадає, що кризу так легко здолати. До 1989-1991 рр., тобто до розколу СРСР, Європа була центром тяжіння геополітичної системи. Сьогодні вона такою не є. Навіть поняття центру тяжіння втратило попереднє значення. Швидкість, з якою розширюється НАТО і Євросоюз, значно змінила ситуацію. В період “холодної війни” ФРН почувала свою залежність від США. Сьогодні вагомість Німеччини для США значно зменшилась.

У Великобританії та Франції по-різному бачуть процес європейського будівництва. Після перемоги над Саддамом Париж утримався спочатку від того, щоб протистояти Вашингтону всередині ООН. І, тим не менш, у Вашингтоні вважають, що відносини з Німеччиною менше постраждали, чим відносини з Парижем. Франція особливо не намагається доводити свою лояльність.

З однієї сторони, США не буде заперечувати європейську інтеграцію в її британській версії, з іншої сторони – вони спробують не допустити серед країн Євросоюзу консенсуса у питанні створення загальноєвропейської системи оборони і безпеки, яка може перетворити цей континент в конкурента Америки.

Вашингтон категорично заперечує тезу про багатополярний світ. На думку американців, це означало б визнати за Францією, Росією і Китаєм право на створення спільно зі США та Великобританією системи, яку умовно можна назвати “всесвітнім директоратом”. Після терактів 11-го вересня США оголосили про свій абсолютний суверенітет і оголосили смерть “вестфальській системі” (вестфальська система склалась у світі після підписання у 1648 році Вестфальського примирення. В його основі – пошана державного суверенітету інших країн).

Прогнозованість функціонування міжнародної системи в цьому випадку посилюватиметься. Але чи погодиться світ, щоб ним керувала імперська демократія, яка не схильна до створення реальної системи колективної безпеки? Це буде найсерйознішим викликом, який коли-небудь “кидали” Європі.

Джерело: французька газета “Le Monde”