Пропоновані й (коли завуальовано, а інколи й брутально) нав"язувані пояснення й коментування переконують лише тих, для кого відсутність навіть найабсурдніших тлумачень є справою нестерпною й недопустимою. Ігнорування виконавчою владою указів президента, помилково наречені революціями щедро проплачені масові бешкети (керований хаос), упереджене ставлення судової гілки влади та правоохоронців до непозбавлених вміння тверезо оцінювати реалії діячів патріотичних середовищ, засвідчили, що запустити механізм верховенства права у хронічно неправовій державі більше ніж складно. Нинішнім політиканам бракує точки відліку, з якої можна почати все з “чистого аркуша”. За кожною задіяною в нинішніх перипетіях не стільки політичною, скільки заполітизованою економічною потугою, тягнеться власний шлейф порушень Конституції. Кожному галасливому політику реально нагадати факти порушення закону, зради вчорашніх союзників, зречення передвиборних обіцянок, й докладання власної гріховної лепти в справу всезагального морального розкладу. Нещодавна параліч судової гілки влади жодним чином не пояснювалась заляканістю або корумпованістю суддів Конституційного суду. Головна причина полягає в тривалому (й що найстрашніше — свідомому) імітуванні правової системи. Влада безсила пояснити від якого моменту почалась правова нелегітимність її рішень. Україна захлинулась багном атмосфери подвійних стандартів.

Наявність та функціонування (коли формального, виключно на папері, а подекуди і дійсного) різномаїття безлічі філіалів міжнародніх інституцій (навіть тих, репутація котрих є більше ніж сумнівною), більше сотні політичних партій, сонму невідомих навіть трудівникам профспілок, громадських об"єднань найрізноманітніших спрямувань, релігійних конфесій з найнеймовірнішими обрядами та формами поклоніння, транслювання на телеканалах передач з смакуванням всих норм аморальності та збочень, в багатьох марновірів витворили помилкову уяву про рівень демократичності нашого суспільства. Навіть попри присутність посилених нарядів міліції, безперешкодне проведення більшості масових заходів (котрі нерідко не несуть жодного змісту й не мають навіть мінімальної частки суспільної ваги), загал змушують повірити в цілковиту вседозволеність. Тим самим, відбувається брутальна дискредитація початкового значіння цього соціального та політичного устрою. Нагадаю, що згаданий щойно термін в дослівному перекладі означає народовладдя. Народ — це свідома власного призначення, й цілком цілеспрямована етнічна спільнота, а не тупа, всепоглинаюча, позбавлена будь-якого ідейного та ідеологічного підгрунття отара двоногих істот, з цілковито атрофованими людськими та національними почуттями. Досліджуючи коріння нинішніх негараздів, неважко дійти висновку, що свідомо дискредитоване та брехливо потрактоване значіння термінів народ і демократія, є вигідними нинішнім можновладцям, й водночас такими, котрі суперечать національним потребам автохтонів, себто українців. Погодившись з безальтернативно нав"язаним трактуванням себе як безликого “громадянина України”, (а не українця, повновласного господаря власної, Богом даної землі), загал й надалі залишається позбавленим змоги реально впливати на суспільні процеси. Таким чином, стверджувати про існування в Україні демократії та демократичних принципів більше ніж недоречно.

Перш ніж спробувати віднайти шлях виходу з затяжної і загрозливої для подальшого існування українців кризи, варто тверезо оцінити нинішнє незаздрісне становище, й сміливо назвати всі процеси власними іменами. Понад триста п"ятдесят років Україна була окупована Росією. Найрізноманітніші реформи, пертурбації та зміни соціального й політичного устроїв в кремлівських берлогах, жодним чином не стосувались України й українців. І в часи необмеженого монархізму, і в період нівелюючого особистість комунізму, нас брутально асимільовували, нещадно винищували, й потрактовували як частку якоїсь великої, але цілком чужої рідному духові й менталітету спільноти. Протягом цього періоду, з числа найгірших, безпринципних, позбавлених найелементарнішого почуття патріотизму, та зумисне населених супроти волі наших предків чужинців, в Україні витворилась ціла каста здатних за будь-яких умов пристосуватись можновладців. Окупаційна адміністрація зуміла факт постання незалежної України використати з вигодою виключно для себе, та поставити його на службі власних забаганок. Відмовлявши українцям в часи СРСР в праві на життя в власній державі, нині вони іменем цієї (так ненависної ще вчора) держави, здійснюють зовнішню й внутрішню політику. Їхні лицемірство й нещирість очевидні, а ціна їхньої “державотворчої діяльності” - суцільний негатив. Не маючи на те жодного морального й юридичного права, вчорашні функціонери окупаційної адміністрації, під тиском обуреної її бездіяльністю громадскості та світової спільноти, витворили Конституцію, котра формально надала чимало прав і можливостей. Задекларовані на папері притаманні демократичним спільнотам принципи (нехай і з певними застереженнями) багатьма сприйнялись як нагода вільно здійснювати сповідувані переконання. В дійсності, божевільна реальність зрівняла перед бездушною буквою закону садиста-енкаведиста (бійця загородзагонів), й багатолітнього політв"язня, котрий карався концтаборами за нелицемірну любов до України. Укладачі Конституції й Карного Кодексу, чомусь забули що зрівнювати в правах й можливостях жертву (всих, хто в часи відвертої окупації намагався протистояти несправедливості) й насильників (лакеїв котрі “вірою й правдою” служили окупаційній адміністрації, або навіть були приналежними до неї безпосередньо) — аморально й несправедливо. Наявні “стартові можливості” задля здійснення задекларованої “демократії” також далекі від того аби бути рівними. Милостиво дозволивши загалові сповідувати будь-які погляди, влаштовувати щирі й божевільні вертепи, видавати найрізноманітнішу літературу, лаяти найостаннішими словами опонентів з аналогічних за суттю середовищ (з владною верхівкою включно), не полишаюча політичного та економічного Олімпу від часів зникнення почилого не в Бозі більшовицького Союзу окупаційна ( а нині постокупаційна) адміністрація, продовжує тримати в своїх цупких пазурах всі владні важелі. Викохана й випестувана нею зміна, вирізняється ще більшим цинізмом. Нинішня українська демократія обмежується правом на спробу вільно оприлюднити власні погляди. Нам дозволяють власним коштом вшановувати героїв котрі в часі Другої Світової змагали за незалежність, але справедливі заклики про необхідність притягти до належної відповідальності винних й причетних до «розкуркулень», Голодомору, розстрілів, виселень та репресій, потрактовують як замах на свободу. З цієї причини, найрізноманітніші духовні пошесті й моральна скверна — легітимізовані, войовничі, безкарні — унеможливлюють будь-які наші спроби одужати, а примітивність і несмак проголосили взірцем для побутового копіювання. Варто зрозуміти, що безперешкодне оприлюднення власних поглядів і бажань та спроб навіть в рамках чинного закону втілити їх в життя, не є тотожними поняттями. Спробуйте дієво повернути народові незаконно приватизовані підприємства, таємно, за безцінь привласнені об"єкти й навіть землю. Наважтесь не лише на шпальтах малотиражної газети, а чином протидіяти щорічно влаштовуваному в травні вшануванню вчорашніх вбивць й насильників СМЕРШу, і ви відчуєте на собі тиск всього злочинного апарату постколоніальної адміністрації. Саме вона, в особі челядників всих рангів й рівнів, є єдиними хто здійснює в Україні владні повноваження. Народові, як і в часи відвертої московської окупації, відведено незаздрісну роль статиста. Будь-які непідконтрольні владі явища та заходи суспільної ваги, потрактовуються як замах на державний суверенітет та загроза національній безпеці. Неймовірно, але факт: патріотів й непозбавлених гідності прихильників демократії проголошують “деструктивним елементом”.

Попри малоприємну, навіть трагічну реальність, шлях до встановлення дійсно демократичного (себто такого котрий здійснюється народом і для народу) устрою — існує. Головною передумовою запущення його механізмів є цілковите усунення від влади етнічних чужинців, та законодавча заборона працювати в усих гілках влади (себто законодавчій, виконавчій та судовій), фінансово-банківській та підприємницькій галузях, осіб котрі заплямували себе співпрацею з окупаційною та постколоніальною адміністраціями. Історія й нинішнє буття засвідчили що чесних, працьовитих й освідчених, серед українців чимало, тож заяви про відсутність не лише належної, а суттєво кращої заміни не відповідають дійсності. Ці дії не є ознакою ксенофобії і помсти. Вони є природнім кроком і не позбавленим логіки шляхом, мета котрого узабезпечити націю від цілеспрямованого винародовлення.