Що дає право робити такі висновки? Поясню. Кількість партій, рухів та організацій націоналістів, консерваторів, патріотів постійно зростає, натомість їх сукупна вага в українських представницьких органах не змінюється. Тобто, кількість не переростає у якість.

Ще одна ознака – нездатність націоналістів об’єднатися навколо центральної ідеї – величі Української нації. Спроби об’єднання різних сил набули ознак хронічної хвороби. Про об’єднання говорять усі націоналісти, але нічого не здійснюють практично.

Як здається, причин тому декілька. Це і демократичний індивідуалізм українців, що зашкалює аж до анархізму. І бажання кожного з нас бути хай маленьким, але начальничком – головою, провідником, командиром, словом – пупом невеличкої земельки, своєї кишенькової ОУН, краще, якщо разом з УПА. Тоді можна собі ще й генеральське звання присвоїти.

Подібна картина спостерігалась на початку минулого століття, коли велика Революційна Українська Партія розкололась на кілька різнокаліберних уламків, що в свою чергу почали швиденько розмножуватись на партії та партійки. Результат нам чудово відомий.

Що заважає націоналістам подолати чвари та почати працю на ниві розбудови держави? Звичайно, особисті амбіції. В ідеологічному плані різниці між більшістю організацій не помітиш. Задекларовані тактичні та стратегічні завдання – однакові. А ось на рівні лідерів...

Відсутня креативна та цілеспрямована пропаганда. Як на мене, один Сашко Положинський робить для національної справи більше, ніж півдесятка націоналістичних партій. У тому, що широкий загал сприймає термін «націоналізм» негативно – наша вина, панове націоналісти. І це усупереч нашій діяльності, а не завдяки їй, збільшується кількість україномовних українців у зрусифікованих регіонах, стає доступнішою та якіснішою українська література, завойовує ринок українська музика.

Об’єднати зусилля націоналісти повинні. Інакше навіщо потрібні партії, які не виконують свого головного завдання – представляти у парламенті інтереси своїх членів та однодумців? Рекорд за кількістю партій для «Книги Гіннеса» вийде досить сумнівний.

Як вже багато років бачимо, верхи не хочуть. Зате хочуть низи, працьовиті та свідомі націоналісти. Хлопці, якщо Ви не є звичайним продуктом совкової психології, яка диктує Вам працювати «під когось», згадайте, що кожен з Вас має право голосу у своїй організації. Беріться за роботу та за горло свого безпосереднього керівника і вимагайте проведення реальних дій, а не виголошення промов на закритих з’їздах та зборах. Можна ще почекати, доки грім не досить гучно гримить, та вже скоро нас поодинці битимуть не лише за українську мову та українські газети, а й за наші імена та прізвища. Чуєте, хахли?

---

В тему:

Справжні націоналісти

18 жовтня 2008: роздуми "справжнього націоналіста"

Точність — ввічливість снайперів

Де відповідає більше одного, там не відповідає ніхто