Він був козацького роду. Народився 17 березня 1847 року в селі Крячківка Пирятинського повіту на Полтавщині. Батько — відставний офіцер, служив економом у панських маєтках. Мати Ганна Федорівна Арістова походила з білоруської шляхти. Під час військової служби батькові змінили прізвище на російський манер — Кіндрат Вовк став ”Кондратієм Волковим”. Проте син сам себе називав ”Хведір Вовк”.

1861-го, коли тіло Тараса Шевченка везли через Ніжин, місцевий гімназист Хведір Вовк на панахиді біля його домовини поклявся служити своєму народові. 1866 року він переводиться з Одеського до Київського університету. Туди його ”потягнули” чутки, що там створено українську ”Громаду”. Жвавого студента-природничника помітив історик Володимир Антонович і залучив до збирання фольклору, етнографічних та статистичних даних про український народ. Хведір Вовк організовує кільком ”громадівцям” втечу із в’язниці. До нестями напоївши жандармів у шинку неподалік буцегарні, проникає з товаришами до камери, вбирають заарештованих у жандармські мундири й виводять із тюрми. 1872-го, у рік закінчення природничого факультету Київського університету, Вовк одружується з небогою свого вчителя Христиною Васнєвською.

Друкувати українською було заборонено в Російській імперії. 1876-го Хведір Вовк бере участь у нелегальній доставці з Румунії підпільної типографії. Операція провалилася. Сучасник згадує, що Вовка схопили в Одесі, але ”він впав в амбіцію, що його зовсім чисту, ні в чому не винну людину затримують. І так красномовно і переконливо говорив, що був відпущений”. Поліція згодом прийшла арештовувати його додому, але він втік за декілька годин перед тим. Схопили дружину і з 5-річним сином Володимиром і грудним Юрієм заслали на 4 роки до Вятки, потім до Астрахані. Подружжя розлучилося назавжди.

Вовк емігрує. Спочатку до Румунії, потім до Женеви у Швейцарії, де тоді перебував Михайло Драгоманов. Врешті опиняється у Парижі. Фарбує фіакри, дає уроки, дописує до газет. Борикання з нуждою й туга за сім’єю мало не доводять його до самогубства. ”Втомлює у Парижi усе: i крик, i гамiр на вулицях, i неперестанний рух того люду, що бiжить по них, поспiшаючись, щоб здобути хто хоч шмат хлiба, хто — грошей, а хто — ще бiльше грошей, — скаржиться він у той час. — Втомлює й те, що трохи не на кождому ступнi треба стерегтися, щоб тебе не переїхало яким-небудь скаженим автомобiлем або ще бiльше скаженим возом, що поспiшається з молоком або м’ясом… А найбiльш усього втомлює у Парижi праця, тяжка, незмiрно тяжка праця, праця навипередки. Така праця, про яку ми, слов’янськi люди, не маємо досi нiякої й гадки. Тут треба робити швидко, бо чекати на тебе нiхто не стане. Треба робити багато, бо зараз знайдеться такий, що зробить бiльше. Треба робити добре, бо тут абияк нiхто не робить, i той, хто зробить краще, той i стане на твоє мiсце. І так у всьому — чи се простий робiтник, чи ремiсник, чи купець, чи вчений, чи який урядник”.

Рятує його наука: 40-річним Хведір Вовк сідає на студентську лаву й вивчає у Сорбонні антропологію. Через два десятиліття у цій галузі він стає ученим зі світовим ім’ям. Згодом за досягнення в галузі антропології отримує від французького уряду орден Почесного легіону.

У Парижі він готує видання повного ”Кобзаря” за рукописами Тараса Шевченка, викупленими у братів поета. Гроші за ініціативою Вовка збирали в заможних українців. Постійно друкує матеріали з української культури. ”Пишу ж я, щоб якомога частіше нагадувати людям, що є на світі Україна”, — пояснює.

У нього, 46-річного, закохується вдвічі молодша німкеня Олександра Реммельмаєр. Вони сходяться, але сім’ю Вовк не збирається із нею створювати. ”Знайшлася людина, що хоче жити з тобою, — пише йому перша дружина Христина, — то живіть на здоров’я”. 1906-го вона помирає від сухот.

Друга дружина народжує йому сина Юрія та доньку Галину. Щойно через 30 років, після 1905-го, Вовкові дозволяють повернутися до Росії. Місця ні в Київському, ні в Харківському університетах йому не знайшлося і він з родиною подається до Петербурга. Викладає в університеті антропологію й палеонтологію.

Під час етнографічних експедицій 1906–1910 років Хведір Вовк зібрав понад півтисячі пам’яток, велику колекцію українського саморобного одягу. Нині все зберігається у фондах Музею етнографії у Санкт-Петербурзі.

Улітку 1918 року на заклик Української Народної Республіки розбудовувати вітчизняну науку, він їде до Києва. 29 червня на станції Жлобин у Білорусі він раптово помирає за нез’ясованих обставин. Поховали його на православному кладовищі на березі Дніпра. Слідів могили нині не лишилося.