Найкращим способом подолання таких труднощів може бути особиста зустріч з українським гетьманичем Борисом Скоропадським. До того ж, внук останнього гетьмана віднедавна дуже часто буває у Франківську.

Борис Скоропадський настільки подібний на свого діда-гетьмана, що стає аж трохи лячно. Відповідь на запитання про диво – як так може бути? – виявляється дуже простою: бо так є, так має бути.

Його татом був один із шести дітей гетьмана. У міжвоєнний час Данило Павлович став чільним репрезентантом гетьманського руху у світі. Борис народився 1956 року. Менше, ніж через рік його батько дивно помер у Лондоні. Найвірніші гетьманці порадили вдові Данила Олександрі з роду Тимченків змінити прізвище, щоби оберегти спадкоємця від неминучої небезпеки. Борис виріс у Торонто. Від мами він отримав цілковито українське виховання і якусь казкову легенду про непромовленого батька. Борис жив у Канаді, Сполучених Штатах, мандрував світом, вчився в університетах і від життя, працював сам на себе з дев’ятнадцяти років, почувався українцем, а правда про походження залишалася таємницею.

Щойно в 1999 році цілком дорослому спадкоємцю гетьманської булави відкрилася справжня історія родини. Спочатку з цим важко було дати собі раду. Потрібен був час, щоби усвідомити власну генеалогію. Якось зжитися з тим, що все, у що вірив, у чому був дуже просто й органічно переконаний, є не випадковим, а пов’язано з голосом крові.

А трохи раніше дружиною Бориса Даниловича стала дівчина з Франківська Ірина, котра приїхала подивитися на Торонто (між іншим, саме їй мама Бориса наважилася розказати правду про власного сина). Тепер вони є щасливими батьками двох синів – Данила (названого на честь діда) і Максима. Довший час сім’я мешкала у Канаді. Але Борис завжди хотів бути в Україні, а в Ірини ніколи не було мети залишатися поза Франківськом. Рік тому – у жовтні 2006 року – гетьманич із сім’єю, продавши все, що мали, приїхали в Україну. Повернулися до Києва, де майже дев’яносто років тому дід Бориса став гетьманом Української держави.

Великі зміни, однак, настали після цьогорічних літніх канікул. Хлопцям настільки сподобалося у дідуся і бабусі, що вони попросилися залишитися ще на якийсь час у Франківську. Тож тепер вони ходять до школи у нашому місті, їх мама почала викладати англійську мову, а тато приїздить до синів що два тижні з Києва (крім того, існує веб-камера, завдяки якій можна бачитися і розмовляти, щоправда, не торкаючись, щодня. Якби щось таке було у Хмельницького, каже Борис Данилович, ми жили б тепер у надмогутній державі).

Борис Скоропадський тим часом виконує свою місію. Гетьман неможливий без козацтва (ті пивні клуби із золотими пагонами, котрі називають себе козаками, є хіба що ідеальним способом дискредитації ідеї). Тож він їздить Україною, зустрічається з людьми, спростовує фальшиві міфи про Павла Скоропадського, який, незважаючи на всі успіхи свого семимісячного гетьманату, все ще залишається особою, фактично викресленою з державної історії. Так зручніше усім. Так не потрібно завдавати собі труду з розумінням найпростіших речей.

Життєву філософію гетьманича можна графічно подати у вигляді кількох концентричних кіл. Починати потрібно із себе. Перестати робити те, що не слід робити, навіть якщо це роблять нібито усі. Плекати радість і любов у сім’ї. Дбати про добро народу і держави.

Йому не раз пропонували увійти до якоїсь партії, стати народним депутатом. Пропонували винагороду і благополуччя. І це унеможливлювало дальшу розмову. Адже новобагатьки попросту не розуміють, з ким і з чим мають справу. Не можуть усвідомити тої великої привілегії, коли не потрібно нічого, бо вона полягає лише у цілковитій готовності до абсолютної відповідальності.

Повернення Скоропадських в Україну аж ніяк не можна назвати тріумфальним. Зустрічі з Борисом Даниловичем дотепер уникає Президент, його приїзд розцінюється як щось проблематичне. За ним стежили, його підслуховували, йому влаштовували вишукані провокації. Але Скоропадський щасливий, що може бути в Україні. Щасливий, що може працювати і діяти. Він вірить у консерватизм українського народу, у природність і успішність цивілізованої української монархії. І добре пам’ятає про той момент української історії, коли дідо з кількома сотнями козаків без жодного насильства перейняв владу у соціалістів, котрі нічого не спроможні були зробити для народу і держави, яких навіть не могли назвати своїми.



-----------------------------
В тему:

Борис Скоропадський: «Забудьте хоча б на рік, що я внук гетьмана»

Борис Скоропадський на Бі-Бі-Сі: «Я вчуся щодня»

Три міфи про Другий гетьманат