На Львівщині тривають українсько-американські тактичні комплексі навчання «Fearless Guardian» («Безстрашний оборонець») для спільної базової і спеціальної підготовки особового складу з врахуванням українського досвіду «гібридної війни» на сході. У медіа, соцмережах і звичайних розмовах за кухлем пива жваво обговорюють виправку та білозубі посмішки американських вояків, які гуляють львівськими вулицями на вихідних, сперечаються про тактико-технічні характеристики американських протитанкових комплексів «Javelin» та українських ракет «Стугна», по-доброму заздрять наявності супутникової розвідки, танків «Abrams», вертольотів «Apache» та багато чого іншого.
При цьому якось не звертають уваги, що американська військова міць гартувалась десятиліттями пекельної праці, і її сила – не тільки у багатомільярдних бюджетах чи високих технологіях найпотужнішого в світі ВПК. Наявність всього вищепереліченого не завадила США програти драматичну війну у В’єтнамі, болісно переосмислену флагманом американської культури – Голлівудом – у культових кінострічках Олівера Стоуна «Взвод» і «Народжений четвертого липня», «Апокаліпсис сьогодні» Френсіса Копполи та інших. Саме ідеологічне подолання психологічного комплексу поразки дозволило США не тільки виграти «холодну війну», а й тріумфувати в Іраку, Югославії та Афганістані, практично не зазнаючи людських втрат.
І все ж, щит і меч заокеанської супердержави в звитяжних конфліктах поступово і вперто кували мільйони звичайнісіньких людей. Таких, як і ми з вами. Психологія героїв і переможців, яка надихала мільйони на боротьбу, народилась не у спецефектах голлівудських блокбастерів, а за письмовими столами американських письменників, що пережили Велику Депресію, відвоювали на нормандських плацдармах чи тихоокеанських островах, придушили в зародку гідру «п’ятої колони» в роки «полювання на відьом» та поклали своїми книжками цеглини в фундамент американської мрії.
Візьмемо за приклад коротку автобіографічну повість незаслужено призабутого в Україні Вільяма Стайрона під промовистою назвою «Довгий марш».
Отже, уявіть: Сполучені Штати Америки, спекотне літо 1951 року в Північній Кароліні. Це на зразок нашої Миколаївської області. Польовий табір для перепідготовки морських піхотинців, призваних за мобілізацією.
Резервісти – дорослі, успішні в цивільному житті люди віком трошки за 30, які демобілізувались в 1945 році, гадаючи, що назавжди викинули війну з індивідуального та сімейного порядку денного.
Лейтенант Калвер – один з найздібніших молодих нью-йоркських адвокатів в солідній юридичній фірмі, молода любляча дружина, маленька донька, котеджний будиночок і насичене розумними та цікавими друзями життя. Повістка в стандартному конверті – і через тиждень побудка о шостій ранку, побут в наметах на болотах в лісі, харчування консервами і вишукане товариство кадрових офіцерів морської піхоти, які дивляться на новоприбулих, як на гарматне м’ясо.
Атмосфера репетицій нової світової війни – доволі гнітюча, і мобілізовані резервісти, які пам’ятають, як їх зовсім юними десантували на японський острів Окінава навесні 1945 року, не стримуються в емоціях і лексиці. Для них, всупереч тому, що друкують в газетах та озвучують радіо і ще молоде телебачення, переможна офіціозна риторика – тільки інформаційний камуфляж до конвеєра з трунами під зоряно-смугастим прапором.
Під час навчальних мінометних стрільб в одному з батальйонів трапляється нещасний випадок – від розриву міни загинуло восьмеро морпіхів, кілька десятків поранено. Причина – традиційна для армій всіх часів і народів: «стріляли барахлом, яке лежало на Гуамі з сорок п’ятого… лежать штабелями в людський зріст, і дощ їх поливає кожного Божого дня, і іржа їх їсть…». Поки пригнічені резервісти в спекотному мареві розмірковують над марнотою буття, командир батальйону полковник Торнтон приходить до думки, що батальйон перебуває не в найкращій фізичній формі. Саме тому виникає гостра необхідність влаштувати марш кидок від польового табору до постійної бази: 58 кілометрів пішки за 13 годин.
Офіцери-резервісти переконані, що показна дисципліна та фізична витривалість, яку тут культивують, виконує демонстративно-ритуальну функцію, тому їхнє бунтарство – аж ніяк не прояв пацифізму, слабкості чи остраху війни. Просто вони вже бачили війну на власні очі. І знають, що важливо в бою, а що – пса варте.
Нічний марш-кидок під липневим зоряним небом із застиглою згадкою про трагічно загиблих на навчальних стрільбах перетворюється в психологічний спаринг офіцерів штабної роти з командиром батальйону, який за бунтівний настрій і нонконформізм має їх за слабаків. Один із них, капітан-єврей з Брукліна, попри колосальну втому і тупу ненависть, яку пробуджують непридатні для маршу черевики, черпає з невідомих прихованих резервів сили для продовження невидимого поєдинку. Демонстративно відмовляючись від можливості їхати вантажівкою для травмованих, він тим самим позбавляє цієї опції і вояків своєї роти, навіть коли полковник – ініціатор рекордного маршу – проїздить повз колону на джипі. Безнадійна гордість відчаю штовхає капітана продовжувати марш, збираючи навколо себе найбільш витривалих, спортивних чи просто впертих вояків, не підкоряючись наказу зійти з дистанції під загрозою трибуналу.
Неприборкана лють і внутрішній незламний стрижень самоповаги – ось що провело героїв Стайрона крізь довгий марш Південною Кароліною, двома війнами і життям у країні їхньої мрії.
Концепція дистиляції знань, що походить зі сфери штучного інтелекту, може стати ключем до особистої трансформації та національного відродження. Подібно до нейромережі, людина може дистилювати власне...
Довгий марш
Світ:
На Львівщині тривають українсько-американські тактичні комплексі навчання «Fearless Guardian» («Безстрашний оборонець») для спільної базової і спеціальної підготовки особового складу з врахуванням українського досвіду «гібридної війни» на сході. У медіа, соцмережах і звичайних розмовах за кухлем пива жваво обговорюють виправку та білозубі посмішки американських вояків, які гуляють львівськими вулицями на вихідних, сперечаються про тактико-технічні характеристики американських протитанкових комплексів «Javelin» та українських ракет «Стугна», по-доброму заздрять наявності супутникової розвідки, танків «Abrams», вертольотів «Apache» та багато чого іншого.
15050715r.jpg
При цьому якось не звертають уваги, що американська військова міць гартувалась десятиліттями пекельної праці, і її сила – не тільки у багатомільярдних бюджетах чи високих технологіях найпотужнішого в світі ВПК. Наявність всього вищепереліченого не завадила США програти драматичну війну у В’єтнамі, болісно переосмислену флагманом американської культури – Голлівудом – у культових кінострічках Олівера Стоуна «Взвод» і «Народжений четвертого липня», «Апокаліпсис сьогодні» Френсіса Копполи та інших. Саме ідеологічне подолання психологічного комплексу поразки дозволило США не тільки виграти «холодну війну», а й тріумфувати в Іраку, Югославії та Афганістані, практично не зазнаючи людських втрат.
І все ж, щит і меч заокеанської супердержави в звитяжних конфліктах поступово і вперто кували мільйони звичайнісіньких людей. Таких, як і ми з вами. Психологія героїв і переможців, яка надихала мільйони на боротьбу, народилась не у спецефектах голлівудських блокбастерів, а за письмовими столами американських письменників, що пережили Велику Депресію, відвоювали на нормандських плацдармах чи тихоокеанських островах, придушили в зародку гідру «п’ятої колони» в роки «полювання на відьом» та поклали своїми книжками цеглини в фундамент американської мрії.
Візьмемо за приклад коротку автобіографічну повість незаслужено призабутого в Україні Вільяма Стайрона під промовистою назвою «Довгий марш».
Отже, уявіть: Сполучені Штати Америки, спекотне літо 1951 року в Північній Кароліні. Це на зразок нашої Миколаївської області. Польовий табір для перепідготовки морських піхотинців, призваних за мобілізацією.
Резервісти – дорослі, успішні в цивільному житті люди віком трошки за 30, які демобілізувались в 1945 році, гадаючи, що назавжди викинули війну з індивідуального та сімейного порядку денного.
Лейтенант Калвер – один з найздібніших молодих нью-йоркських адвокатів в солідній юридичній фірмі, молода любляча дружина, маленька донька, котеджний будиночок і насичене розумними та цікавими друзями життя. Повістка в стандартному конверті – і через тиждень побудка о шостій ранку, побут в наметах на болотах в лісі, харчування консервами і вишукане товариство кадрових офіцерів морської піхоти, які дивляться на новоприбулих, як на гарматне м’ясо.
Атмосфера репетицій нової світової війни – доволі гнітюча, і мобілізовані резервісти, які пам’ятають, як їх зовсім юними десантували на японський острів Окінава навесні 1945 року, не стримуються в емоціях і лексиці. Для них, всупереч тому, що друкують в газетах та озвучують радіо і ще молоде телебачення, переможна офіціозна риторика – тільки інформаційний камуфляж до конвеєра з трунами під зоряно-смугастим прапором.
Під час навчальних мінометних стрільб в одному з батальйонів трапляється нещасний випадок – від розриву міни загинуло восьмеро морпіхів, кілька десятків поранено. Причина – традиційна для армій всіх часів і народів: «стріляли барахлом, яке лежало на Гуамі з сорок п’ятого… лежать штабелями в людський зріст, і дощ їх поливає кожного Божого дня, і іржа їх їсть…». Поки пригнічені резервісти в спекотному мареві розмірковують над марнотою буття, командир батальйону полковник Торнтон приходить до думки, що батальйон перебуває не в найкращій фізичній формі. Саме тому виникає гостра необхідність влаштувати марш кидок від польового табору до постійної бази: 58 кілометрів пішки за 13 годин.
Офіцери-резервісти переконані, що показна дисципліна та фізична витривалість, яку тут культивують, виконує демонстративно-ритуальну функцію, тому їхнє бунтарство – аж ніяк не прояв пацифізму, слабкості чи остраху війни. Просто вони вже бачили війну на власні очі. І знають, що важливо в бою, а що – пса варте.
Нічний марш-кидок під липневим зоряним небом із застиглою згадкою про трагічно загиблих на навчальних стрільбах перетворюється в психологічний спаринг офіцерів штабної роти з командиром батальйону, який за бунтівний настрій і нонконформізм має їх за слабаків. Один із них, капітан-єврей з Брукліна, попри колосальну втому і тупу ненависть, яку пробуджують непридатні для маршу черевики, черпає з невідомих прихованих резервів сили для продовження невидимого поєдинку. Демонстративно відмовляючись від можливості їхати вантажівкою для травмованих, він тим самим позбавляє цієї опції і вояків своєї роти, навіть коли полковник – ініціатор рекордного маршу – проїздить повз колону на джипі. Безнадійна гордість відчаю штовхає капітана продовжувати марш, збираючи навколо себе найбільш витривалих, спортивних чи просто впертих вояків, не підкоряючись наказу зійти з дистанції під загрозою трибуналу.
Неприборкана лють і внутрішній незламний стрижень самоповаги – ось що провело героїв Стайрона крізь довгий марш Південною Кароліною, двома війнами і життям у країні їхньої мрії.
Для українців довгий марш тільки починається.
Наш день прийде.
Зверніть увагу
Трипільський ультранаціоналізм: дистиляція минулого як соціальна технологія та трамплін до Золотої ери (+подкаст)