Важливість: 
2
Мирон Матвієйко – козирна карта МДБ СРСР проти ОУН

Його каральна рука комуністичного радянського «правосуддя» не розстріляла, як Василя Охрімовича – очільника розвідувальної служби закордонного представництва УГВР (Українська Головна Визвольна Рада), йому не відрубали прилюдно голову, як колись Кочубею, він помер своєю смертю, але як зрадник великої і святої справи, зневажений і проклятий навіки всім чесним українським людом, як і подобає здихати зрадникам України. Він – це Мирон Матвієйко ("Усміх"), що був головним керівником Служби Безпеки ОУН(Б) та найбільш наближеною до Степана Бандери людиною.


В ніч з 14 на 15 травня 1951 року Мирон Матвієйко з групою емісарів бандерівської ОУН був закинутий з англійського військового літака на територію Тернопільщини – біля села Бишки.

Посланців з-за кордону чекали. Товариш «Том» (радянський агент Кім Філбі), займаючи високу посаду в СІС, регулярно інформував розвідку СРСР про підготовлені до закидання групи емісарів ОУН (б). Про це він згодом напише в книзі «Моя німа війна», виданої в 1982 році в СРСР під назвою «Моя таємна війна»). Крім того, в 1950 році «польські друзі» надали в розпорядження МДБ УРСР свого агента, недавнього функціонера ОУН, який очолив кур'єрську групу Центрального проводу... [1] Після чергової ходки з поштою і порцією дезінформації агент погодився на пропозицію Б. Підгайного (провідного вербувальника для СІС в ЗЧ ОУН) здобути освіту в англійській розвідшколі для подальшої роботи на ЗУЗ. У спеціальному навчальному закладі агент потрапив в одну групу з Матвієйко.

Літак перетнув повітряний кордон УРСР з боку Румунії. Система ППО, завчасно попереджена, його не чіпала. Були створені десятки постів спостереження (за повідомленням агента, «гостей» чекали 10-15 травня), проте точно визначити місце «десантування» груп не вдалося. До масштабних пошукових заходів залучили майже 11 тисяч учасників оперативно-військових груп, винищувальних батальйонів, 14 літаків ПО-2. На залізниці розвідники зовнішнього стеження намагалися впізнати агента МДБ, який повинен був приїхати до Львова безпечним приводом. Так і сталося.

Двадцять другого травня поїздом №41 до Львова прибув молодий чоловік: темно-синій піджак, коричневе кепі. У вокзальному буфеті замовив сто грамів горілки, закусив бутербродами. Тут його і упізнала розвідниця 7-го відділу Управління МДБ по Львівській області. Незабаром об'єкт «Свій» (агент МДБ, що прилетів в групі "Усміха") зустрівся з заступником міністра генерал-лейтенантом Вадісом і представниками опергрупи МДБ УРСР у Львові…

Захопити групу «Усміха» було доручено оперативній групі управління 2-Н МДБ УРСР з 19 кваліфікованих агентів-бойовиків під керівництвом досвідченого чекіста капітана Івана Костянтиновича Бабенко, який керував легендованою боївкою ОУН-УПА.


Капітан держбезпеки Бабенко І.К. перед захопленням референта ЗЧ ОУН Мирона Матвієнко. Західна Україна, червень 1951 року.


Дуже цікаве свідчення про поведінку Матвієйко в перші хвилини перебування на українській землі залишив учасник тих подій – офіцер держбезпеки Санніков Г.З, у мемуарах, виданих у 2002 році… [2]



Вже на перших допитах (в Києві) Матвієйко дав правдиві свідчення про закордонні центри ОУН та організацію співпраці з іноземними розвідками, розповів і про те, з яким завданням послав його в Україну Степан Бандера: активізувати підпілля на Західно-українських землях (ЗУЗ); вияснити подробиці загибелі Головного Командувача УПА Романа Шухевича; налагодити канали зв'язку із Заходом; збирати інформацію про обороноздатність СРСР... і головне – переконати «Леміша» (Головного Командувача УПА Василя Кука) визнати верховенство ЗЧ ОУН, а в разі відмови – усунути останнього і самому очолити рух опору! Як бачимо, і в повоєнних умовах Степан Бандера продовжив свою тактику і стратегію братовбивчої війни і знищення ОУН...

Група Матвієйко була заарештована 5 червня 1951 року, а вже 12 червня Матвієйко розповідав слідчим МДБ все, що знав…


«Из протокола допроса Матвиейко от 12 июня 1951.

ВОПРОС: Вы выброшены с иностранного самолета. Расскажите, кто вы такой и по чьему заданию направлены на территорию СССР ?

ОТВЕТ: Я, Матвиейко Мирон, родился в 1914 году в Зборовском районе Тернопольской области в семье униатского священника, украинец. Имею незаконченное высшее медицинское образование. Участник организации украинских националистов с 1930 года, член закордонного провода ОУН, с 1947 года являлся руководителем СБ ОУН.

В ночь с 14 на 15 мая с.г. с группой разведчиков и радистов в количестве 6 человек выброшен на территорию Тернопольской области с английского 4-моторного самолета со специальным заданием английской разведки и руководителя ОУН С. Бандеры…

Со мной вместе были выброшены английские разведчики, прошедшие специальную подготовку в Лондоне, известные мне по кличкам Верес, Кобзарь, радисты Игорь и Смалько, а также курьер центрального провода ОУН Славко [3], приданный нам для установления связи с подпольем ОУН в западных областях Украины…

Одновременно с моей группой в самолете находилась другая группа английских разведчиков и радистов в количестве 4 человек, которая должна была быть выброшена на территории Польши. В состав группы для выброски в Польше входили известные мне по кличкам: курьер закордонного провода ОУН Сокил, радист Бобби, два разведчика – один Вили, а второго фамилии и клички не знаю. В ту же ночь, но с другого 4-моторного транспортного самолета англичанами планировалась выброска еще одной группы разведчиков в количестве 5 человек в районе г. Коломыи или Станислава. В эту группу входили: один из руководителей ОУН в Англии Деба по кличке Нечуй-Нечуенко, разведчик Рожа, радисты Эрнест и Береза, курьер центрального провода ОУН Варнак.

Выброшенные вместе со мной разведчики и радисты являются участниками ОУН. Все они были отобраны в английской зоне оккупации Германии членом провода ОУН Богданом Пидгайным по кличке «Аскольд» и работником службы безопасности ОУН Модестом Рипецким. После их согласия проводить подрывную работу на территории СССР, в марте 1951 года они были направлены в Лондон в школу для подготовки диверсантов под руководством офицеров английской разведки. Я прибыл в Лондон для обучения прыжкам с парашютом в конце марта 1951. Обучением разведчиков в Лондоне руководил майор английской разведки Тэрри, а от закордонного центра ОУН – Пидгайный. Подготовка эта проходила под большим секретом. Прибывшие в Лондон были размещены в доме № 29 на Склоан-сквере под видом поляков и снабжены соответствующими фиктивными документами.

За время пребывания в школе разведчики и радисты прошли теоретический и практический курс обучения метдов разведывательной и контрразведывательной работы, кодирования и передачи собранных шпионских сведений с помощью радиостанции или тайнописью. После этого они были обмундированы в форму солдат английской армии и на королевском аэродроме в Абингдоне в течении 8 дней обучались прыжкам с парашютом под руководством майора, капитана и двух сержантов английской армии.

В начале мая 1951 года разведчикам и радистам были выданы радиостанции, коды, шифры, средства для тайнописи, топографические карты, компасы и фиктивные документы советских граждан. Каждый парашютист был вооружен английским автоматом, двумя пистолетами, а старшие групп – бесшумными автоматами. Все мы были экипированы в гражданскую одежду. Получили парашютные куртки, предохранительные каски, снабжены специальными мешками, советскими деньгами и 8 мая 1951 года на трех самолетах из Лондона вылетели на остров Мальта для последующей переброски на территорию СССР…»

Але Матвієйко не тільки розповів слідчим все, що знав, але і дав згоду взяти участь у радіо грі під контролем органів МДБ.

В червні 1951 року за участю Матвієйка розпочинається радіогра з англійською розвідкою та ЗЧ ОУН. У її завдання входило підпорядкувати Матвієйкові підпілля в регіоні, дезінформувати відомі закордонні структури ОУН, вивести на територію УРСР лідерів та емісарів зарубіжних центрів ОУН, запровадити власну агентуру в англійську розвідку та ЗЧ ОУН, скомпроментувати перед іноземними розвідками і ЗЧ ватажків націоналістичного підпілля на ЗУЗ.

Слід віддати належне оперативним працівникам МДБ УРСР, які завербували Матвієйко, і здібностям самого зрадника, оскільки з поставленими завданнями вони успішно справлялися!

Лише з липня 1951 року по 18 травня 1952 року в рамках радіогри від лондонського розвідцентру надійшло 29 радіограм, натомність радіоцентр у Кельні прийняв 32 дезінформаційні передачі від «Усміха». Для своїх колег-есбістів «Усміх» («Четвёртый», потім «Весенний», по агентурному обліку МДБ) надсилав дані про вже знайомі підпіллю форми і методи радянських органів і «контрзаходи СБ» та про гостру потребу перекидання на ЗУЗ досвідчених працівників СБ.


Мирон Матвієйко з оперативниками МДБ після чергового сеансу радіогри з розвідкою Великобританії.


Як наслідок його співпраці з органами  МДБ, тільки з 1951 р. по 1954 р. співробітники держбезпеки захопили чотири кур'єрні групи (вісім осіб), ліквідували 33 агенти СІС і ЦРУ (10 з них вбили), здобули «трофеї» – 10 радіостанцій, зброю, цінні документи. П'ять емісарів використали в оперативних іграх.


Лист Степана Бандери до Головнокомандувача УПА «Леміша» (Василя Кука)


Перед закордоном агентурно-бойові групи (АБГ) держбезпеки старанно імітували діяльність «Усміха»… «Діяли» легендовані Яворівський, Дрогобичський, Добромильський надрайонові проводи; Північний окружний провід; лінії кур’єрського зв’язку. У вересні 1951-го року розгортається ще одна радіогра з СІС… В березні 1953 року на базі спецвідділу управління 2-Н для ведення радіоігр створюється 3-й відділ 4-го управління МВС УРСР в складі «англійського» і «американського» відділень (19 оперативних працівників, які мали на зв’язку 7 спецагентів і 14 агентів).

Зі схопленням Кука («Леміша») підпілля припинило фактично своє існування. Імітація діяльності ОУН-УПА йшла через гру Матвієйка. І тоді партійне керівництво СРСР разом з керівництвом МДБ прийняли остаточне рішення про фізичне знищення керівників закордонних центрів ОУН – Лева Ребета і Степана Бандери! Таким чином планувалося поставити діяльність всієї ОУН під керівництво Матвієйка, тобто під контроль КГБ!

***

Лев Ребет був убитий агентом КДБ Богданом Сташинським [4] 12 жовтня 1957 року  на сходах у будинку на Карлплатц у Мюнхені, де тоді містилася редакція «Українського Самостійника», із загорненого у газету пристрою, який вистрілював струменем синильної кислоти. Він був виготовлений у московській лабораторії, що у добу ЧК називалася «спеціальним кабінетом», у добу НКВД – «камерою», а за часів КҐБ – «спецлабораторією № 12».

В момент зустрічі вбивця Сташинський, він же «Йозеф Леман», він же «Зіґфрід Дреґер», він же «Ганс-Йоахим Будайт», він же «Олександр Крилов» – скерував пристрій просто в обличчя Ребета й натиснув на спускову пружину. Як і було задумано у Москві, при вдиханні пари отрути швидко потрапляли до крові жертви і спричиняли закупорку судин її головного мозку. Смерть Ребета настала за півтори хвилини, але жодних слідів втручання на його тілі не залишилося. Тож лікарська експертиза, що відбулася о 10:50, причиною смерті назвала серцеву недостатність.

Українська емігрантська преса повідомила про смерть Льва Ребета «від серцевого нападу».

***

За допомогу в ліквідації націоналістичного підпілля 19 червня 1958 року спеціальним Указом Президії Верховної Ради СРСР Матвієйка М.В. було помилувано і звільнено від кримінальної відповідальності за минулу діяльність. У Києві йому надали однокімнатну квартиру, працевлаштували в науково-дослідний інститут. До нього «підвели» жінку – агента КГБ – з якою він влаштував особисте життя.

Успіх вбивства Л. Ребета надихнув радянське партійне керівництво і КДБ на чергову «ліквідацію» – вбивство Степана Бандери. Цю операцію було доручено перевіреному агенту – Богдану Сташинському.

15 жовтня 1959 року в під'їзді будинку на вулиці Крайтмайр, 7 (Kreittmayrstraße), в Мюнхені о 13:05 знайшли ще живого залитого кров'ю Степана Бандеру. Медична експертиза виявила, що причиною смерті була отрута. Богдан Сташинський зі спеціального пістолета вистрілив в обличчя Степану Бандері струменем розчину ціаністого калію. Але на той час поліції не було відомо ім’я вбивці.



Та щось не залагодилося в московських планах… І запроданця Матвієйко, як «перевихованого колишнього націоналіста», залучають до активних спецпропагандистських заходів – 24 грудня 1960 року він виступає у ЗМІ УРСР із засудженням власної участі в націоналістичному русі! Після чого він активно виступає на пресконференціях, у навчальних закладах і трудових колективах, пише статті та публікує їх в газеті «За повернення на Батьківщину» та у львівській пресі. Радянська пропаганда випустила кілька його брошур, одна з них – «Чорні справи ЗЧ ОУН» (Київ, 1962) – колишній шеф СБ «таврував» свою службу і своїх колишніх товаришів.

***

«К ЧЛЕНАМ и СТОРОННИКАМ ОУН И К ВСЕМ УКРАИНЦАМ, КОТОРЫЕ ЖИВУТ ВНЕ ПРЕДЕЛОВ РОДНОЙ ЗЕМЛИ.

Обращается к вам гражданин Украинской Советской Социалистической Республики Мирон Васильевич Матвиейко, бывший член провода, руководитель референтуры Службы безопасности, руководитель референтуры Краевой связи так называемых иностранных частей ОУН, который в 1951 году по заданию руководства и лично Бандеры прибыл на Украину нелегальным путем для налаживания связи с руководством оуновского подполья и передачи ему свежих указаний и заказов по ведению шпионажа против Советского Союза.

Я родился в 1914 году в с. Беремивцы, Зборовского района Тернопольской области, в семье священника. Вступая в 1930 году шестнадцатилетний парнем в ряды ОУН во Львове, свято верил, как и многие украинские юноши и девушки того времени, в том, что ОУН и ее тогдашний вождь Евген Коновалец призван самим провидением божьим для освобождения нашей родины – западноукраинских земель от угнетения польских панов и капиталистов, призванных создать Украинское самостоятельное соборное государство. С того времени я прошел путь в националистических организациях от новичка до члена провода ЗЧ ОУН ...

Я был среди тех, кто возглавлял организацию, я видел ее лозунги, ее дела. Я в свое время вместе с Бандерой, Стецько, Ленкавским, Лебедем и другими деятелями творил ее политику и, таким образом, имел возможность видеть ОУН изнутри, такой, какой она является в среде ее вождей. […]

Я свидетель так называемой «зарубежной политики», то есть агентурной связей Николая Лебедя, Ивана Гриньоха с гитлеровским гестапо и румынской сигуранцей, с мадьярской и другими спецслужбами, через посредничество которых они уже тогда добивались контактов с английским «Интелидженс сервис».

Я подтверждаю сотрудничество Бандеры, Стецько, Гриньоха, Стахова Владимира, Лопатинского Юрия, Васьковича Осипа и Тюшки с гитлеровской разведкой вплоть до последнего вздоха «третьего рейха». Вы помните, господа, уважаемые «председатели» Стецько, «министр» Стахив В., «вице-президент» Гриньох, как в то время, когда уже отравился доктор Геббельс, вы ехали на машинах немецкой разведки в обществе представителя немецкого абвера доктора Феля и его помощников в Баварский лес, чтобы возглавить антисоветский отдел организованной Гиммлером немецкой партизанщины «Вервольф»? Если вы подзабыли, господин Стецько, то я напомню вам о том, что именно я, Мирон Матвиейко, перевязывал вам раны, которые вы получили от разрывных пуль во время обстрела немецких машин самолетами ваших настоящих американских друзей. […]»

Деякі дослідники схильні вважати, що Матвієйко не писав самостійно тих пасквілів. За лексикою, синтаксисом, стилістикою, тональністю, вони нагадують «творчість» радянських публіцистів – «спеціалістів по боротьбі з українським буржуазним націоналізмом», в першу чергу Володимира Бєляєва [5]. На таку думку наводять грубі фактичні помилки в пропагандистській писанині, наприклад: «операції батальйону «Нахтігаль» на чолі з гауптманом Шухевичем і Побігущим» – Матвієйко не міг не знати, що Євген Побігущий очолював батальйон «Роланд»!

***

Радянська пропагандистська істерія направлена проти ОУН була в самому розпалі, але Богдан Сташинський під впливом дружини Інге Поль, яка його дуже кохала, зрозумів, що як особа, яка багато знає, він може бути так само знищений тим же КДБ, тому втік разом з нею на Захід, в американську зону Західного Берліна. 12 серпня 1961 року стало «чорною п'ятницею» для КДБ. Втеча подружжя Сташинських сплутала всі карти організаторам вбивства в Кремлі. Після зізнання Богдана Сташинського у вбивстві Лева Ребета і Степана Бандери американці передали його німцям. 17 листопада 1961 року німецькі судові органи проголосили, що вбивцею С. Бандери є Богдан Сташинський, який діяв з наказу Шелепіна і Хрущова. Після докладного слідства проти вбивці відбувся так званий «процес Сташинського» від 8 до 15 жовтня 1962 р.

***

Здох Матвієйко своєї смертю у 1984 році. Україною не покараний!

ЧИ ВАРТО БУЛО ПРО НЬОГО ПИСАТИ !?

Відповіддю на моє запитання будуть слова Богдана Савки, з його книги «Останні на полі слави: з історії національно-визвольної боротьби кінця 40-х ...»:

«Напевне, краще було б про це і не писати. Що від цього зміниться у нашій сьогоднішній українській свідомості, коли за гріш, за домовленість жити в розкоші, продається все: і наша гордість, і наша честь, і наша гідність! Пишу для теперішнього і майбутніх поколінь, щоб знали, що зрада не прощається і не виправдовується нічим, ніким і ніколи. Вона століттями буде сверлити нашу пам'ять і пам'ять потомків, викликаючи навіть миттєвою думкою огиду і осуд тих, хто чинив зло зради, продавав своїх близьких, друзів, народ і Україну. Можна простити, коли під тортурами хтось не витримав, зламився. Простити тим, що зраджували, щоб на чужому горі, сльозах, муках, житті будувати своє благополуччя, - не можна. Прокляття і ганьба зрадникам!

Славмо героїв, що ні під якими тортурами не зламались, вистояли, з честю пройшли свій життєвий шлях».


Біографічна довідка:

Матвієйко Мирон Васильович (24.01.1914, Беремовці Зборівського р-ну — 10.05.1984, Павлів, Радехівського р-ну).

  • Походить з родини греко-католицького священика.
  • Член ОУН з 1930 року; псевдоніми — «Див», «Жар», «Рамзес», «Усміх».
  • Навчався в медичному інституті, не закінчив.
  • Відповідальний співробітник референтури СБ Проводу ОУН(б). За завданням ОУН з 1941 року співпрацював з німецькими спецслужбами в справі протидії радянському підпіллю. Брав участь в операціях проти радянських партизанів та підпільників.
  • З весни 1949 року – керівник референтури СБ ЗЧ ОУН, займався питаннями: контррозвідувального захисту осередків української політичної еміграції, підривної роботи проти опозиційних ОУН(б) українських політичних організацій за кордоном; заступником був Іван Кашуба – «Чад», «Пластун», референтуру розвідки та зв’язку очолював Б. Підгайний – «Аскольд».
  • Був одним з особливо наближених до С. Бандери людей. Дружина Мирона, Євгенія Кошулинська, технічний співробітник СБ ЗЧ ОУН, хрещена мати сина Бандери – Андрія.

Коментарі та посилання:

[1] Вірогідно, що цим агентом був Леон Лапинський (1913-1990(?), «Зенон», «Богуслав», «Богуныч».

[2] Санников Г.З. Большая охота. Разгром вооруженного подполья в Западной Украине. – М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2002. – 512 с.: ил. – (Досье). С. 255

[3] Вірогідно, що «Славко» це агент польських і радянських спецслужб Леон Лапинський (1913-1990(?), «Зенон», «Богуслав», «Богуныч».

[4] Колишній львівський студент Богдан Сташинський готувався спецслужбами СРСР як агент-бойовик для виконання «ліквідацій ворогів радянської влади» з 1950-х років. В 1954 р. Сташинського перевели у Карлсгорст, де базувався головний центр КГБ, в безпосереднє розпорядження старшого лейтенанта Сергія Демона. Протягом трьох років він ретельно виконував різні розвідувальні і кур'єрські завдання в Західній Німеччині.

12 жовтня 1957 року Богдан Сташинський – «Зікфрід Дрегер» – отримав від «чоловіка з Москви» пістолет-шприц, який вистрілював набоями із синильної кислотою, та наказ ліквідувати в Мюнхені чільного українського політичного діяча, лідера ОУН-з, професора Лева Ребета. Сташинський ідеально виконав поставлений наказ і був нагороджений КГБ похвальною грамотою й фотоапаратом.

В січні 1959 р. Богдан Сташинський одержав від Сергія Демона завдання поїхати у Мюнхен, знайти помешкання Степана Бандери (Попеля) та ознайомитися із способом його життя. Він прибув до Мюнхену під фальшивим прізвищем «Ганс Будайт», віднайшов адресу Провідника ЗЧ ОУН. Опісля він повернувся до базу КГБ й подав звіт керівництву. У квітні 1959 р. Сташинського було викликано до Москви, де ним опікувався офіцер КГБ, «Георгій Аксєнтьєвіч», який передав наказ комуністичної партії й радянського уряду ліквідувати Степана Бандеру. Йому видали на озброєння покращений двох цівковий пістолет-шприц, і четвертого травня він відлетів літаком до Східного Берліну.

[5] Володимир Беляєв (1909-1990) автор (або співавтор) написаних у дусі одіозного фальсифікаторства та стереотипів радянської пропаганди памфлетів і документальних повістей, спрямованих проти «українських буржуазних націоналістів»: «Під чужими прапорами» (Київ, 1958), «Луна Чорного лісу» (Київ, 1965), «Нічні птахи» (Москва, 1965), «Формула отрути» (Львів, 1971), «Хто тебе зрадив?» (Москва, 1972), «Я звинувачую» (Москва, 1978) та ін.

Як зазначають сучасні дослідники, в цих книгах Бєляєв не гребував сумнівними засобами компрометації, фальсифікуючи та перекручуючи історичні факти, намагався очорнити Степана Бандеру та митрополита Андрея Шептицького, принизити боротьбу УПА.

Письменницьку працю Бєляєва досить високо пошановано. Так, він лауреат Сталінської премії (1951) за трилогію «Стара фортеця», Державної премії УРСР імені Тараса Шевченка (1975) як автор сценарію фільму «До останньої хвилини» Одеської кіностудії художніх фільмів (спільно з режисером Валерієм Ісаковим, акторами Владиславом Дворжецьким і Валерією Заклунною), а також лауреат премії КДБ СРСР. В.П. Бєляєва нагороджено двома орденами Трудового Червоного Прапора, двома орденами «Знак Пошани», Кавалерійським хрестом «Відродження Польщі», медалями. Він заслужений діяч польської культури, почесний громадянин Кам’янця-Подільського.

Джерела:

  • Блоги «docent» та «yadocent».
  • Вєдєнєєв Д., Биструхін І. Поєдинок без компромісів. – К., 2007.
  • Савка Б. Останні на полі слави: з історії національно-визвольної боротьби кінця 40-х .... Електронна версія книги.
  • Санников Г.З. Большая охота. Разгром вооруженного подполья в Западной Украине. – М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2002. – 512 с.: ил. – (Досье).
  • Судоплатов П.А. Спецоперации. Лубянка и Кремль 1930 – 1950 годы. – М.: ОЛМА-ПРЕСС, 1997. – 688 с.: илл. – 32 (Досье).
  • Судоплатов А.П. Тайная жизнь генерала Судоплатова: Правда и вымыслы о моем отце; В 2 кн. Кн. 2. – М.: Современник: Олма-Пресс, 1998. – 556 с.: ил. – (Серия «Досье»).
  • Igor Hałagida, Prowokacja «Zenona». Geneza, przebieg i skutki operacji MBP o kryptonimie «C-1» przeciwko banderowskiej frakcji OUN i wywiadowi brytyjskiemu (1950-1954), Warszawa 2005.

Наші інтереси: 

Знати правду про український національно-визвольний рух та його учасників, якою б гіркою вона не була.

Гравець: 
Володимир Федько
648

Новини від RedTram - для збільшення прихильників НО

Loading...
 
Форум Підтримати сайт Довідка