Сьогодні я говоритиму про культурні загрози, з якими регіон Інтермаріуму стикається у 21 столітті, намагаючись дати загальне уявлення про цю проблему та проілюструвати її на прикладі Хорватії.
Виступ Лео Маріча, журналіста порталу Sloboda.hr. на конференції «Балто-Чорноморський Союз – геополітична альтернатива для Центральної і Східної Європи», проведеної Азовським рухом 2-3 липня 2016 р.
Але спершу необхідно дещо прояснити: коли я говорю про «культурні загрози», я маю на увазі не «культуру» у значенні «елітарної культури» чи «масової культури», а культуру у її ширшому сенсі. Згідно з лаконічним визначенням, поданим у Оксфордському словнику, культура – це «ідеї, звичаї та соціальна поведінка певного народу або суспільства» [1]. Іншими словами, культура – це всі релігійні, політичні, соціальні, філософські та інші ідеї, побутові традиції, такі як одяг, кухня, архітектура а також соціальна поведінка, яка відрізняє нас від інших. Окремі особи поділяють деякі з цих ідей, звичаїв та видів соціальної поведінки і на основі спільності їхніх поглядів виділяються етнічні та регіональні групи, народи та цивілізації.
Ми тут зараз говоримо про зовнішні культурні загрози культурам народів цього великого регіону між Балтійським, Чорним та Адріатичним морями, або, коротше кажучи, Інтермаріуму.
Народи Інтермаріуму належать до різних мовних груп; всі ми, будучи християнами, належимо до різних християнських конфесій, а в ході історії траплялось, що ми мали протилежні політичні інтереси. Однак, зараз ми маємо схожі соціальні цінності, звичаї та спосіб життя. До таких належать: першорядне значення сім’ї у суспільному житті; диференціація ролей чоловіка і жінки у суспільстві; сильна етнічна і національна ідентичність; автономія індивіда відносно уряду; визнання існування Бога та етичних норм, яких всі ми повинні дотримуватись; відокремлення церкви від держави і т.д.
Ми не прагнемо стати дрібною частинкою якоїсь комерційної компанії, як люди в Західній Європі чи на Заході загалом. Але з іншого боку, ми також не бажаємо залишатись безмовною частиною колективістської держави шляхом добровільної передачі влади правлячій номенклатурі.
Як ви вже могли здогадатись, основні загрози, з якими наразі стикається наш регіон, можна поділити на дві категорії. До першої належать загрози, які походять із Західної Європи, а саме гомосексуальна та гендерна ідеології, фемінізм антинаціоналізм, егалітаризм та войовничий секуляризм. А з іншого боку, ми зіштовхнулися з культурною загрозою східного походження, яка полягає у небажанні відійти від егалітарної та колективістської ментальності комуністичної епохи.
Український філософ та націоналістичний діяч Ігор Загребельний свого часу охарактеризував ці дві загрози як «культурний троцькізм» та «культурний сталінізм», запозичивши другий термін від присутнього тут Олександра Маслака.
Ці два «вороги» діють зовсім різними шляхами. Західноєвропейська культура поширюється завдяки тиску, який здійснюється на правлячі еліти нашого регіону з метою нав’язування своїх соціальних та культурних експериментів у цих країнах. Для того, щоб втілити їх у життя, їм необхідно дотримуватися дієвого підходу, вони мають бути агресивними, що ми й маємо змогу спостерігати в період «гей-парадів» чи подібних їм подій, або коли йдеться про внесення змін до законів щодо дискримінації, місця Церкви у суспільстві, свободу слова тощо.
На відміну від західної, східна культура, представлена безпосередньо Російською Федерацією, не потребує таких активних дій у встановленні домінування своїх культурних форм у нашому регіоні: вони вже тут. Загребельний пише, що «на відміну від культурного марксизму, нинішній культурний сталінізм апелює не до емансипаторства, а до імперського патріотизму, квазіконсервативних (зокрема релігійних) тем та радянської міфології. У результаті виходить еклектичний ідеологічний букет…» [3].
Згадані елементи є, по суті, успадкованими від комуністичної епохи та тією чи іншою мірою спільними для всього регіону Інтермаріуму. Офіційна Москва насправді не вимагає жодних структурних реформ від правлячих еліт наших країн – лише визнання російських економічних інтересів та геополітичного домінування в регіоні. А небажання здійснювати серйозні політичні, економічні та освітні реформи – це саме те, що дозволяє комуністичній ментальності існувати і надалі.
Тепер виникає питання, яке можна поставити по-ленінськи: що робити? Для початку, нам необхідно користуватися зміною поколінь у наших державах. Молоде покоління, хоч і виховане старшим, все ж має більшу схильність до консервативності, націоналізму та загалом більш готове прийняти соціальні зміни, ніж покоління їхніх батьків.
У Хорватії протягом останніх 10 років було проведено, поміж інших, щонайменше 6 досліджень політичної орієнтації молоді. Буквально всі вони підтвердили, що молоде покоління у своїй більшості здійснить сильний зсув вправо у хорватській політиці вже в найближчі десятиліття. Я не знаю точних даних досліджень з інших країн Інтермаріуму, але результати виборів і політичні опитування демонструють аналогічну картину. Крім того, політична комунікація з молодшими поколіннями є значно простішою, зважаючи на широке використання ними інтернет ЗМІ
По-друге, не можна забувати про важливість громадянського суспільства. Існує цілий світ поза сферою політики, який націонал-консервативний рух використовує не належним чином. Як влучно висловився італійський філософ і комуніст Антоніо Ґрамші, політичне суспільство і громадянське суспільство є тісно пов’язаними між собою і постійно взаємодіють одне з одним. У своїх «В'язничних зошитах» він зазначив, що «будь-який історичний акт може бути здійснений лише «колективною людиною», а це передбачає досягнення такої «культурно-соціальної» єдності, за якої безліч розрізнених бажань, що переслідують найрізноманітніші цілі, сплавляються воєдино для досягнення тієї самої мети на основі однакового і єдиного світогляду (загального або індивідуального)…» [4].
А зараз давайте поглянемо на те, як відбувається ця взаємодія між політичним і громадянським суспільством на прикладі Хорватії, тому що це, можливо, найкращий приклад того, як консервативний активізм досягнув позитивних результатів через механізм громадянського суспільства. Ще кілька років тому в Хорватії не існувало в принципі таких понять, як «консервативне громадянське суспільство чи «консервативна неурядова організація», у той час ці терміни звучали б як оксюморон.
Насправді, навіть культурні та ідеологічні теми майже не існували як такі у хорватські політиці. Однак у 2013 році, після того як до влади прийшли соціал-демократи та почали просувати «прогресивні» соціальні експерименти, кола, близькі до католицької церкви, створили неурядову організацію “U ime obitelji” («В ім’я родини») та успішно організували національний референдум щодо конституційного визначення поняття «шлюб». [5]
Незважаючи на необхідність згідно з законодавством зібрати підписи 10% хорватських виборців всього за 2 тижні, спроби оскаржити сам референдум у суді та тотальну підтримку протилежної сторони засобами масової інформації, консерватори святкували перемогу, здобувши 66% голосів виборців, які висловились за збереження традиційного поняття шлюбу. Аналогічно, питання абортів так само було практично забороненою темою для політиків, як правих, так і лівих.
Але у травні цього року та ж група консервативних неурядових організацій організувала «Ходу за життя», публічну демонстрацію за захист людського життя від самого його початку (стадії ембріона) до природної смерті, або іншими словами, за заборону абортів. Та проблема, що ще кілька місяців тому взагалі не перебувала в полі зору громадськості, зараз висвітлюється провідними ЗМІ та обговорюється відомими політиками, а все завдяки активності консервативного громадянського суспільства.
Зрештою, і це можна вважати моїм висновком, щоб протистояти культурним загрозам з боку як Західної Європи, так і Росії, нам слід налагодити тіснішу міжнародну співпрацю. Обмін інформацією, політичними ідеями та стратегіями, обмін студентами, навіть економічне та ділове співробітництво – всі ці пункти є обов’язковими до виконання, якщо ми хочемо зберегти Інтермаріум та його культурну самобутність.
Польський автор націоналістичного спрямування Якуб Семьонтковський, ведучи мову про мету Інтермаріуму, писав, що «концептуальний зміст альянсу має перебувати у прямій опозиції до глобалізму та руйнівних культурних тенденцій ліберальної демократії, які просуваються певними міжнародними силами. Самої геополітики і макіавеллістських розрахунків недостатньо» [5].
Таким чином, урай важливо не ігнорувати культурної сторони нашого проекту, не залишати його пустою геополітичною оболонкою, але надати йому якогось вищих сенсів. А який сенс може бути вищим, ніж захист нашої власної культури?
Література
1. “Culture”, Oxford Dictionaries, Oxford University Press (http://www.oxforddictionaries.com/ definition/english/culture, accessed June 25th, 2016)
2. Загребельний І. Майдан. Хроніки недореволюції / Ігор Загребельний. — Дніпропетровськ: Арт-Прес, 2014. — 96 с. — С.12
3. Там само. С.14
4. Antonio Gramsci, Selections from the Prison Notebooks, International Publishers, New York 1992, p. 349
5. Питання було сформульоване так: "Чи згодні ви з тим, що до Конституції Республіки Хорватії було внесене положення, що шлюб – це союз між жінкою та чоловіком?".
6. Jakub Siemiatkowski, „Międzymorze wczoraj i jutro“, Polityka Narodowa, nr. 12 (2012), p. 35
Подробнее:http://azov.press/ukr/kul-turni-zagrozi-derzhavam-intermariumu-ta-yak-ih-poboroti-horvats-ka-perspektiva
Наші інтереси:
Важливе теоретичне обгрунтування необхідності стоворювати нарешті Балто-Чорноморський ссоюз.
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Культурні загрози державам Інтермаріуму та як їх побороти. Хорватська перспектива
Світ:
Сьогодні я говоритиму про культурні загрози, з якими регіон Інтермаріуму стикається у 21 столітті, намагаючись дати загальне уявлення про цю проблему та проілюструвати її на прикладі Хорватії.
16092705.jpg
Виступ Лео Маріча, журналіста порталу Sloboda.hr. на конференції «Балто-Чорноморський Союз – геополітична альтернатива для Центральної і Східної Європи», проведеної Азовським рухом 2-3 липня 2016 р.
Але спершу необхідно дещо прояснити: коли я говорю про «культурні загрози», я маю на увазі не «культуру» у значенні «елітарної культури» чи «масової культури», а культуру у її ширшому сенсі. Згідно з лаконічним визначенням, поданим у Оксфордському словнику, культура – це «ідеї, звичаї та соціальна поведінка певного народу або суспільства» [1]. Іншими словами, культура – це всі релігійні, політичні, соціальні, філософські та інші ідеї, побутові традиції, такі як одяг, кухня, архітектура а також соціальна поведінка, яка відрізняє нас від інших. Окремі особи поділяють деякі з цих ідей, звичаїв та видів соціальної поведінки і на основі спільності їхніх поглядів виділяються етнічні та регіональні групи, народи та цивілізації.
Ми тут зараз говоримо про зовнішні культурні загрози культурам народів цього великого регіону між Балтійським, Чорним та Адріатичним морями, або, коротше кажучи, Інтермаріуму.
Народи Інтермаріуму належать до різних мовних груп; всі ми, будучи християнами, належимо до різних християнських конфесій, а в ході історії траплялось, що ми мали протилежні політичні інтереси. Однак, зараз ми маємо схожі соціальні цінності, звичаї та спосіб життя. До таких належать: першорядне значення сім’ї у суспільному житті; диференціація ролей чоловіка і жінки у суспільстві; сильна етнічна і національна ідентичність; автономія індивіда відносно уряду; визнання існування Бога та етичних норм, яких всі ми повинні дотримуватись; відокремлення церкви від держави і т.д.
Ми не прагнемо стати дрібною частинкою якоїсь комерційної компанії, як люди в Західній Європі чи на Заході загалом. Але з іншого боку, ми також не бажаємо залишатись безмовною частиною колективістської держави шляхом добровільної передачі влади правлячій номенклатурі.
Як ви вже могли здогадатись, основні загрози, з якими наразі стикається наш регіон, можна поділити на дві категорії. До першої належать загрози, які походять із Західної Європи, а саме гомосексуальна та гендерна ідеології, фемінізм антинаціоналізм, егалітаризм та войовничий секуляризм. А з іншого боку, ми зіштовхнулися з культурною загрозою східного походження, яка полягає у небажанні відійти від егалітарної та колективістської ментальності комуністичної епохи.
Український філософ та націоналістичний діяч Ігор Загребельний свого часу охарактеризував ці дві загрози як «культурний троцькізм» та «культурний сталінізм», запозичивши другий термін від присутнього тут Олександра Маслака.
Ці два «вороги» діють зовсім різними шляхами. Західноєвропейська культура поширюється завдяки тиску, який здійснюється на правлячі еліти нашого регіону з метою нав’язування своїх соціальних та культурних експериментів у цих країнах. Для того, щоб втілити їх у життя, їм необхідно дотримуватися дієвого підходу, вони мають бути агресивними, що ми й маємо змогу спостерігати в період «гей-парадів» чи подібних їм подій, або коли йдеться про внесення змін до законів щодо дискримінації, місця Церкви у суспільстві, свободу слова тощо.
На відміну від західної, східна культура, представлена безпосередньо Російською Федерацією, не потребує таких активних дій у встановленні домінування своїх культурних форм у нашому регіоні: вони вже тут. Загребельний пише, що «на відміну від культурного марксизму, нинішній культурний сталінізм апелює не до емансипаторства, а до імперського патріотизму, квазіконсервативних (зокрема релігійних) тем та радянської міфології. У результаті виходить еклектичний ідеологічний букет…» [3].
Згадані елементи є, по суті, успадкованими від комуністичної епохи та тією чи іншою мірою спільними для всього регіону Інтермаріуму. Офіційна Москва насправді не вимагає жодних структурних реформ від правлячих еліт наших країн – лише визнання російських економічних інтересів та геополітичного домінування в регіоні. А небажання здійснювати серйозні політичні, економічні та освітні реформи – це саме те, що дозволяє комуністичній ментальності існувати і надалі.
Тепер виникає питання, яке можна поставити по-ленінськи: що робити? Для початку, нам необхідно користуватися зміною поколінь у наших державах. Молоде покоління, хоч і виховане старшим, все ж має більшу схильність до консервативності, націоналізму та загалом більш готове прийняти соціальні зміни, ніж покоління їхніх батьків.
У Хорватії протягом останніх 10 років було проведено, поміж інших, щонайменше 6 досліджень політичної орієнтації молоді. Буквально всі вони підтвердили, що молоде покоління у своїй більшості здійснить сильний зсув вправо у хорватській політиці вже в найближчі десятиліття. Я не знаю точних даних досліджень з інших країн Інтермаріуму, але результати виборів і політичні опитування демонструють аналогічну картину. Крім того, політична комунікація з молодшими поколіннями є значно простішою, зважаючи на широке використання ними інтернет ЗМІ
По-друге, не можна забувати про важливість громадянського суспільства. Існує цілий світ поза сферою політики, який націонал-консервативний рух використовує не належним чином. Як влучно висловився італійський філософ і комуніст Антоніо Ґрамші, політичне суспільство і громадянське суспільство є тісно пов’язаними між собою і постійно взаємодіють одне з одним. У своїх «В'язничних зошитах» він зазначив, що «будь-який історичний акт може бути здійснений лише «колективною людиною», а це передбачає досягнення такої «культурно-соціальної» єдності, за якої безліч розрізнених бажань, що переслідують найрізноманітніші цілі, сплавляються воєдино для досягнення тієї самої мети на основі однакового і єдиного світогляду (загального або індивідуального)…» [4].
А зараз давайте поглянемо на те, як відбувається ця взаємодія між політичним і громадянським суспільством на прикладі Хорватії, тому що це, можливо, найкращий приклад того, як консервативний активізм досягнув позитивних результатів через механізм громадянського суспільства. Ще кілька років тому в Хорватії не існувало в принципі таких понять, як «консервативне громадянське суспільство чи «консервативна неурядова організація», у той час ці терміни звучали б як оксюморон.
Насправді, навіть культурні та ідеологічні теми майже не існували як такі у хорватські політиці. Однак у 2013 році, після того як до влади прийшли соціал-демократи та почали просувати «прогресивні» соціальні експерименти, кола, близькі до католицької церкви, створили неурядову організацію “U ime obitelji” («В ім’я родини») та успішно організували національний референдум щодо конституційного визначення поняття «шлюб». [5]
Незважаючи на необхідність згідно з законодавством зібрати підписи 10% хорватських виборців всього за 2 тижні, спроби оскаржити сам референдум у суді та тотальну підтримку протилежної сторони засобами масової інформації, консерватори святкували перемогу, здобувши 66% голосів виборців, які висловились за збереження традиційного поняття шлюбу. Аналогічно, питання абортів так само було практично забороненою темою для політиків, як правих, так і лівих.
Але у травні цього року та ж група консервативних неурядових організацій організувала «Ходу за життя», публічну демонстрацію за захист людського життя від самого його початку (стадії ембріона) до природної смерті, або іншими словами, за заборону абортів. Та проблема, що ще кілька місяців тому взагалі не перебувала в полі зору громадськості, зараз висвітлюється провідними ЗМІ та обговорюється відомими політиками, а все завдяки активності консервативного громадянського суспільства.
Зрештою, і це можна вважати моїм висновком, щоб протистояти культурним загрозам з боку як Західної Європи, так і Росії, нам слід налагодити тіснішу міжнародну співпрацю. Обмін інформацією, політичними ідеями та стратегіями, обмін студентами, навіть економічне та ділове співробітництво – всі ці пункти є обов’язковими до виконання, якщо ми хочемо зберегти Інтермаріум та його культурну самобутність.
Польський автор націоналістичного спрямування Якуб Семьонтковський, ведучи мову про мету Інтермаріуму, писав, що «концептуальний зміст альянсу має перебувати у прямій опозиції до глобалізму та руйнівних культурних тенденцій ліберальної демократії, які просуваються певними міжнародними силами. Самої геополітики і макіавеллістських розрахунків недостатньо» [5].
Таким чином, урай важливо не ігнорувати культурної сторони нашого проекту, не залишати його пустою геополітичною оболонкою, але надати йому якогось вищих сенсів. А який сенс може бути вищим, ніж захист нашої власної культури?
Література
1. “Culture”, Oxford Dictionaries, Oxford University Press (http://www.oxforddictionaries.com/ definition/english/culture, accessed June 25th, 2016)
2. Загребельний І. Майдан. Хроніки недореволюції / Ігор Загребельний. — Дніпропетровськ: Арт-Прес, 2014. — 96 с. — С.12
3. Там само. С.14
4. Antonio Gramsci, Selections from the Prison Notebooks, International Publishers, New York 1992, p. 349
5. Питання було сформульоване так: "Чи згодні ви з тим, що до Конституції Республіки Хорватії було внесене положення, що шлюб – це союз між жінкою та чоловіком?".
6. Jakub Siemiatkowski, „Międzymorze wczoraj i jutro“, Polityka Narodowa, nr. 12 (2012), p. 35
Подробнее:http://azov.press/ukr/kul-turni-zagrozi-derzhavam-intermariumu-ta-yak-ih-poboroti-horvats-ka-perspektiva
Важливе теоретичне обгрунтування необхідності стоворювати нарешті Балто-Чорноморський ссоюз.
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта