Етика вірності

Японські солдати і офіцери десятиліттями зберігали вірність імператору у відлюдних джунглях по закінченню ІІ світової війни

Про те, що ІІ світова війна закінчилася у 1945 році, деякі японські солдати так і не дізналися. Фанатично віддані своєму імператору, вони десятиліттями переховувалися у джунглях, прагнучи уникнути ганьби полону. Японські солдати були нащадками відважних воїнів, які не знали іншого життя, окрім війни. Їхнім гаслом була абсолютна підкорення своїм командирам, їхньою земною місією було служіння імператору та смерть в бою. Полон вони вважали ганьбою та приниженням, що назавжди б затаврувало їх в очах тих, кого вони поважали, - друзів, родини, воїнів, ченців.



Вони гинули сотнями тисяч і скоріше кинулися б на власні мечі, аніж підняли білий прапор капітуляції. Кров’ю героїв вписані до історії війни такі назви, як Іво Джима, Тарава, Гвадалканал. Японці перетоврили ці колись мирні, тихі острови на неприступні фортеці, де кожен метр піщаного берега американцям доводилося брати з боєм.



’’Слава Богу!’’ - казали ті, хто пройшов через це пекло і примудрився вижити, коли у серпні 1945 року імператор Хірохіто наказав своїм підданим виконати невиконуване - скласти зброю і капітулювати.



Однак багато хто з воїнів, розсіяних численними островами, не знали про капітуляцію і багато років продовжували свою боротьбу у джунглях. Відрізані від усього світу, вони лягали і вставали з вірою, що війна триває.



Минали роки. Мисливці з віддалених філіпінських селищ розповідали про людей-перевертнів, що живуть у хащах наче лісові звірі. В Індонезії ходили чутки про жовтих людей, які блукають у ночі лісами. Але суспільство переймалося відновленням господарської інфраструктури, і тому вважало все це фантазіями аборигенів. Перший шок наступив після того, як у 1961 році з тропічних джунглів Гуаму вийшов солдат на ім’я Іто Масаші...



...14 жовтня 1944 року рядовий Іто Масаші нахилився, аби зашнурувати ботинок. Він відстав від колони, і це спасло йому життя - японці натрапили на засідку австралійського підрозділу. Почувши стрілянину, Масаші та капрал Ірокі Мінакава, який також відстав, кинулися на землю, і почали відповзати до лісу...



Перші 2 місяці обидва харчувалися залишками НЗ та личинками комах, пили дощову воду, зібрану до бананового листя, жували їстівне коріння. Іноді куштували змій. Вони спорудили кілька земляних схованок, неподалік яких вирили ями із загостреними кілками на дні для дичини.



Масаші та Мінакава вигадали власну мову для безпечного спілкування на відстані з елементами полускування та жестикуляції руками.



Пізніше Масаші пригадає: ’’За час блукань ми зіткалися з іншими групами японських солдатів, які також вірили у продовження війни. Ми були впевнені, що наші генерали відступили з тактичних міркувань, але прийде час, коли вони повернуться з підкріпленням. Солдати вмирали від голоду та хвороб, піддавалися нападам, іноді їх вбивали свої ж . Я знав, що маю лишитися живим, бо маю виконати обов’язок - продовжувати боротьбу. Ми вижили завдяки випадку, оскільки натрапили на звалище американської авіабази’’.



Звалище стало джерелом для життя загублених в джунглях воїнів імператора. Залишки їжи з’їдалися. Консервні банки слугували посудом. Пружини від ліжок - голками, а тенти - постільною білизною. Для солі у банки збиралася морська вода, яка потім випаровувалася, лишаючи білі кристалики.



Найстрашнішим періодом був сезон дощів: два місяці доводилося сидіти в укритті, харчуючись виключно ягодами та жабами. Напруга в очікуванні призводила до конфліктних ситуацій. Одна така сварка призвела до того, що Мінакава пішов геть.



Пригадує Масаші: ’’Після того, як він пішов, мені захотілося кричати на весь голос. Я знав, що один не виживу. Кілька днів блукав джунглями, лускаючи язиком, аж поки не почув сигнал у відповідь. Ми обнялися, і вирішили ніколи більше не розставатися’’.



Після 10 років такого життя вони знайшли на острові листівки за підписом японського генерала, який наказував здатися. Масаші був впевнений, що це не що інше, як американська провокація. ’’За кого вони нас мають?’’, - запитав він капрала.



Неймовірне почуття обов’язку випливає з іншої розповіді Масаші: ’’Одного разу ми з Мінакавою розмовляли про те, як полишити острів. Ми блукали узбережжям, намагаючись знайти човна, як раптом наштовхнулися на дві американські казарми з освітленими вікнами: звідти долинали звуки джазу, там чоловіки танцювали з жінками. Вперше за усі ці роки я побачив жінок. У відчаї я повернувся до схованки і почав вирізати з дерева фігуру оголеної жінки. Я міг спокійно піти до американців і здатися, але це суперечило моїм переконанням. Бо я давав клятву імператору, він міг в мені розчаруватися...’’



Якось вранці після 16 років відлюдництва Мінакава пішов на полювання. Минула доба, а його усе не було. Масаші охопила паніка. Він був впевнений, що товариша схопили американці. І рядовий попрямував на пошуки.



Раптом над його головою пролетів літак, і він кинувся до джунглів, переповнений рішучістю померти, але не здатися. Піднявшись на гору, рядовий побачив там чотирьох американців та Мінакаву, якого не одразу і впізнав, - той був ретельно виголений. Той сказав, що під час полювання зіткнувся з людьми, які умовили його здатися. Від них Масаші почув, що війна вже давно закінчилася. Рядовому Масаші показали фото його власної могили в Японії: на пліті було викарбовано, що він загинув в бою. Того ж вечора вірний воїн імператора прийняв гарячу лазню і вперше за багато років ліг спати на м’якій постілі. Почуття, що його переповнювали, словами передати неможливо...



Але були солдати, які прожили у повній ізоляції набагато довше, ніж Масаші з Мінакавою. Сержант Шоічі Ікоі також служив на Гуамі. Коли американці брали острів штурмом, він знайшов притулок біля гірського підніжжя. Він також знаходив листівки з вимогою виконати наказ імператора про капітуляцію, проте вважав їх пропагандою ворога.



Жив Ікоі один, споживав жаб та щурів. Військову форму замінив на кору дерев. Голився за допомогою загостреного шматку каміння.



Згадує сержант Ікоі: ’’Одного разу я спробував відігнати криком змію, котра заповзла до моєї оселі, але спромігся лише на жалюгідне попискування. Мої голосові зв’язки внаслідок бездіяльності перестали функціонувати. Після того випадку я щодня почав тренувати голос, співаючі пісні та читаючи вголос молитви’’.



Його випадково знайшли мисливці у січні 1972 року. На той момент Шоічі Ікоі виповнилося 58 років. Після того, як сержанту імператорської армії розповіли про атомні бомбардування, військову поразку та капітуляцію, він впав на землю і заридав...



Під тиском громадськості урядові структури офіційного Токіо посилали експедицію за експедицією до незвіданих джунглів, аби повернути своїх співвітчизників на батьківщину. Над тихоокеанськими островами розкидалися тони листівок, проте ветерани-патріоти вважали їх ворожою пропагандою.



У 1974 році на віддаленому філіпінському острові Лубанг вийшов з джунглів і здався владі 52-річний лейтенант Хіроо Онода. За 6 місяців перед тим Онода і його товариш Кіншикі Козука влаштували засідку на філіпінський патруль, прийнявши його за американців. Козука загинув, а Онода знову пішов у джунглі.



Аби переконати Оноду припинити спротив, до нього викликали його колишнього командира. Єдиною вимогою фанатичного лейтенанта стало прохання лишити при собі самурайського меча, що він його закопав на острові далекого 1945 року, увесь час пам’ятаючи при цьому місце зберігання.



Опинившись в зовсім іншому світі, Онода потребував тривалої психотерапевтичної адаптації. Лейтенант Онода згадує: ’’Я знаю, що у лісах переховується ще багато моїх товаришів, мені відомі їхні позивні та місця схову. Однак вони ніколи не вийдуть на мій зов. Вони вважатимуть, що я не витримав випробовування і зламався. На жаль, вони там так і помруть.’’



Під час зустрічі з сином батько лейтенанта Оноди промовив: ’’Я пишаюся тобою! Ти поступив як справжній воїн, як підказало тобі серце.’’



Через рік у хижині на одному з віддалених тихоокеанських островів знайшли Лі Куанг Хвея, тайванського добровольця, що прийняв присягу на вірність імператору на початку ІІ світової війни. Солдат кинувся до ніг членів пошукової експедиції, вимагаючи для себе смерті за те, що зганьбив честь імператора, дозволивши потрапити у полон.



І понині в буддійських та синтоїстських храмах країни Сонця, що сходить, запалюють свічки в пам’ять про тих, хто не повернувся, та про тих, хто продовжував відстоювати честь нації, країни та імператора навіть після капітуляції.

Гравець: 
Народний Оглядач
 
Форум Підтримати сайт Довідка