Розмова з Євгенією Сакевич Даллас — українською красунею, яка, пройшовши через сталінські репресії і нацистські трудові табори, емігрантське життя в Італії, Шотландії та США, показала приклади безстрашного виживання, мужності, хоробрості і тріумфу.
ВА: Пані Євгеніє, дитячі спогади зазвичай є уривчастими, проте стійкими...
ЄСД: Моє дитинство було щасливе. Жили ми спокійно по селах, люди були веселі, відверті, прості. Мій батько мав багато землі, тому доводилося тяжко працювати. Але це тривало недовго, бо з’явилася загроза з півночі. Комуністи загарбали нашу свободу, а нас назвали ворогами народу, - кулаками. Українці боролися за свою свободу проти комуністів, і за це їх так тяжко покарали, за допомогою жахливого терору забрали все. Моїх батьків, як і інших «ворогів народу», було заслано. Багато засланих гинули ще дорогою, а ті, хто вижив, лишалися у страшних умовах.
Лишилися пусті хати, пусті поля. Лишилася пуста Україна. Загинуло 10.000.000 мирних українських людей. Не було такої сім’ї, яка б не зіткнулася із цією страшною трагедією - мільйони замучених червоними комісарами дітей, жінок, чоловіків.
«Пригадую, що черги за хлібом були завжди довгими, навіть кінця їх не було видно. Одного дня літній чоловік, простоявши, очевидно, кілька годин в черзі, нарешті одержав свою половину буханця. Він почав пожадливо кусати і ковтати хліб. Через якусь хвилю він упав і помер. Тепер він більше ніколи не відчуватиме голоду» («... Не вмирає душа наша», с.29).
ВА: Нещодавно у Верховній Раді України відбулися парламентські слухання, присвячені темі Голодомору. Широкий загал мав вчергове переконатися: правда про геноцид лишається темою забороненою. Жоден злочинець не покараний, наче їх немає. На Вашу думку, що стало причиною спланованого вбивства мільйонів українців?
ЄСД: Моя думка така: винищення українців стало політичним рішенням комуністів, що їх на той час очолював Сталін. Є фактом, що мор наших співвітчизників відбувався під час врожаїв, які усі були вивезені з України. Показово, що навіть ті іноземні журналісти, які намагалися писати правду про страшну трагедію України, були негайно позбавлені права працювати за фахом. Все робилося для того, аби винищити мільйони простих, ні в чому не винних людей.
ВА: Ось ми зараз сидимо з Вами в офісі на Музейному провулку, а буквально навпроти стоїть пам’ятник комуністу Петровському, одному з найактивніших організаторів терористичного геноциду проти українців. Цей пам’ятник терористу не збирається демонтувати ані міська влада, ані Верховна Рада. І при цьому з високих трибун від чиновників тільки й чути: «незалежна Україна, незалежна Україна»...
ЄСД: Понад 50 років тому закінчилася ІІ світова війна, а спецслужби Ізраїля продовжують відшукувати по усіх усюдах старих людей, які співпрацювали з фашистами. Це полювання на старих людей справляє дуже неприємне враження.
Зовсім інша справа в Україні. Ось вже минуло майже 12 років як немає радянської влади, але ніхто й не думає притягнути бандитів та вбивць, що творили голодомор, до відповідальності. І це мені дуже дивно.
Стосовно голокосту зауважу - чужі проблеми їх не цікавлять. Є у Лос-Анджелосі єврейський музей, експозиції якого присвячені питанню міжнаціональної толеранції. Я також хотіла зробити там доповідь, а мені кажуть - принесіть свою книжку. Я принесла. Вони взяли і пообіцяли зателефонувати. Зрештою одержую листа, в якому... висловлюється вдячність за книжку! І це все. Але ж я не давала цю книжку до звичайного прочитання, я мала робити доповідь! Отже, вони не хочуть цього допустити.
Я завжди під час своїх доповідей кажу: люди мають знати про страждання всіх націй, щоб те, що було у ХХ столітті, більше ніколи не повторилося.
ВА: Вже живучі на Заході, чи мали Ви нагоду зустрічатися з радянськими тоді ще людьми?
ЄСД: Рідко. І знову так чи інакше під час таких контактів спливало українське питання, бо багато хто з депортованих українців втратили національну ідентичність, хоча й лишили наші прізвища. Коли мешкала у Шотландії, якось мала зустріч з поетом Євгеном Євтушенком. Звертаюся до нього: дуже приємно зустріти українця! А він відповідає: я росіянин. Як з’ясувалося, народився Євтушенко у Сибіру.
ВА: Чому ж так гостро стояло і стоїть в Україні національне питання?
ЄСД: Всі нації у цьому світі могли сказати, хто вони є. Окрім українців. Нас одразу звинувачували у націоналізмі. Ми повинні були приховувати, що є українцями. Так, мій репресований брат Гриша змушений був писати під час заповнення документів, що є поляком. І це ми так маємо ховатися на своїй рідній землі!
ВА: В чому коріння внутрішньоукраїнських проблем?
ЄСД: Думаю, що українці не впевнені у своїх силах. Також маю враження, що владою в Україні володіють не українці, - чула це і тут від людей, і у Нью-Йорку. А де ж ці українці, які щось можуть зробити для своєї країни? Якщо вони всього бояться, то як тоді відновлювати Україну? Вона ж має будуватися українцями! Але тоді, виходячи з українських реалій випливає, що при владі не є українці. Я не розумію цього.
ВА: Не втримаюся від запитання щодо можливої екранізації Вашої книги «... Не вмирає душа наша», яка ще два роки тому побачила світ у США під назвою «One Women; Five Lives; Five Countries» і мала неабиякий суспільний резонанс. Адже позитивні відгуки на неї були отримані Вами від перших леді - Барбари Буш та Гілларі Клінтон...
ЄСД: Зараз у Нью-Йорку два продюсери дуже хочуть зняти за моєю книжкою фільм. Чому? Бо на її сторінках показане життя - як людина вірила у себе ще з самого дитинства, втративши батьків, відчувши на собі жах Голодомору. Пошуки на вулицях шматочка хліба, дитячі будинки, загублені родичі. Потім праця у Німеччині на фабриці. Потім Італія, сфера модельного бізнесу. Від одного екстріму до іншого. Мені навіть не віриться, що мала таке незвичайне життя. Уявіть, Володимире, - сьогодні голодна дитина на вулиці, а завтра шоу-бізнес!
«Одним з моїх перших виступів, як модельки, був виступ на Венеціанському фестивалі мод, влаштованому в готелі Excelsior... Модельєри були повні творчої наснаги й уяви. Вони прекрасно змогли використати надзвичайно тонке італійське відчуття кольору. Поєднали красоту і практичність, коли створювали ті привабливі, захоплюючі плаття... Як тільки я ставала на ту сцену-подіум, то почувала себе на вершині блаженства - одяг і прикраси надавали відчуття сили і впевненості» («... Не вмирає душа наша», с. 103, 104).
Це тому, що завжди, як колись, так і тепер, я вірила у власні сили. За що б не взялася, завжди досягаю результату. Зокрема, продала багато власних картин: коли побачила, що добре малюю, зрозуміла, що досягла того, що хотіла. І йду далі. Ось тепер написала книжку. Й добиваюся того, щоб зробити фільм.
Що з цього мені? Я хочу, щоб цей фільм був не лише для України, - я хочу все зробити, щоб він демонструвався по усьому світу. І свою книжку я писала не для українців, оскільки про своє минуле вони поступово все одне дізнаються, а для того, щоб про життя українців дізналися за кордоном.
ВА: Відвідуючи вчергове Київ, Ви вже провели декілька зустрічей з вихованцями різних навчальних закладів. Ваші враження від виступів перед столичними студентами?
ЄСД: Моє спілкування із студентами у Києві надзвичайно цікаве. Мене дуже гарно приймають, цікавляться життям Америки, інших країн, допитуються, як живуть українці за кордоном. У них зовсім інший світогляд, аніж у людей старшого віку: вони захоплені, вони бачать, що треба щось зробити для України, для її майбутнього. А це - найголовніше.
P.S. Життя пані Євгенії, називаючі речі своїми іменами, є чітким прикладом та стимулом власного самоствердження всупереч цьому самому життю. Вона вбила буденність, розчавивши спокусу професійного бідкання. І перемогла. Це і є тріумф волі.
«Я хочу продовжувати повністю пройти все, що пропонує життя. Я була людиною дії, а не роздумів. Я можу зробити висновок, що я правильно думала і завжди бажала ставитися до себе з вимогами і це, на мій погляд, правильний шлях життя і здобуття успіхів. Я маю відвагу і я рішуча. Інколи панікувала, але ніколи не боялася діяти. Саме з таких рис характеру я черпала свої сили» («... Не вмирає душа наша», с.205).
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Тріумф волі
Світ:
03052401e.JPG
ЄСД: Моє дитинство було щасливе. Жили ми спокійно по селах, люди були веселі, відверті, прості. Мій батько мав багато землі, тому доводилося тяжко працювати. Але це тривало недовго, бо з’явилася загроза з півночі. Комуністи загарбали нашу свободу, а нас назвали ворогами народу, - кулаками. Українці боролися за свою свободу проти комуністів, і за це їх так тяжко покарали, за допомогою жахливого терору забрали все. Моїх батьків, як і інших «ворогів народу», було заслано. Багато засланих гинули ще дорогою, а ті, хто вижив, лишалися у страшних умовах.
Лишилися пусті хати, пусті поля. Лишилася пуста Україна. Загинуло 10.000.000 мирних українських людей. Не було такої сім’ї, яка б не зіткнулася із цією страшною трагедією - мільйони замучених червоними комісарами дітей, жінок, чоловіків.
«Пригадую, що черги за хлібом були завжди довгими, навіть кінця їх не було видно. Одного дня літній чоловік, простоявши, очевидно, кілька годин в черзі, нарешті одержав свою половину буханця. Він почав пожадливо кусати і ковтати хліб. Через якусь хвилю він упав і помер. Тепер він більше ніколи не відчуватиме голоду» («... Не вмирає душа наша», с.29).
ВА: Нещодавно у Верховній Раді України відбулися парламентські слухання, присвячені темі Голодомору. Широкий загал мав вчергове переконатися: правда про геноцид лишається темою забороненою. Жоден злочинець не покараний, наче їх немає. На Вашу думку, що стало причиною спланованого вбивства мільйонів українців?
ЄСД: Моя думка така: винищення українців стало політичним рішенням комуністів, що їх на той час очолював Сталін. Є фактом, що мор наших співвітчизників відбувався під час врожаїв, які усі були вивезені з України. Показово, що навіть ті іноземні журналісти, які намагалися писати правду про страшну трагедію України, були негайно позбавлені права працювати за фахом. Все робилося для того, аби винищити мільйони простих, ні в чому не винних людей.
ВА: Ось ми зараз сидимо з Вами в офісі на Музейному провулку, а буквально навпроти стоїть пам’ятник комуністу Петровському, одному з найактивніших організаторів терористичного геноциду проти українців. Цей пам’ятник терористу не збирається демонтувати ані міська влада, ані Верховна Рада. І при цьому з високих трибун від чиновників тільки й чути: «незалежна Україна, незалежна Україна»...
ЄСД: Понад 50 років тому закінчилася ІІ світова війна, а спецслужби Ізраїля продовжують відшукувати по усіх усюдах старих людей, які співпрацювали з фашистами. Це полювання на старих людей справляє дуже неприємне враження.
Зовсім інша справа в Україні. Ось вже минуло майже 12 років як немає радянської влади, але ніхто й не думає притягнути бандитів та вбивць, що творили голодомор, до відповідальності. І це мені дуже дивно.
Стосовно голокосту зауважу - чужі проблеми їх не цікавлять. Є у Лос-Анджелосі єврейський музей, експозиції якого присвячені питанню міжнаціональної толеранції. Я також хотіла зробити там доповідь, а мені кажуть - принесіть свою книжку. Я принесла. Вони взяли і пообіцяли зателефонувати. Зрештою одержую листа, в якому... висловлюється вдячність за книжку! І це все. Але ж я не давала цю книжку до звичайного прочитання, я мала робити доповідь! Отже, вони не хочуть цього допустити.
Я завжди під час своїх доповідей кажу: люди мають знати про страждання всіх націй, щоб те, що було у ХХ столітті, більше ніколи не повторилося.
ВА: Вже живучі на Заході, чи мали Ви нагоду зустрічатися з радянськими тоді ще людьми?
ЄСД: Рідко. І знову так чи інакше під час таких контактів спливало українське питання, бо багато хто з депортованих українців втратили національну ідентичність, хоча й лишили наші прізвища. Коли мешкала у Шотландії, якось мала зустріч з поетом Євгеном Євтушенком. Звертаюся до нього: дуже приємно зустріти українця! А він відповідає: я росіянин. Як з’ясувалося, народився Євтушенко у Сибіру.
ВА: Чому ж так гостро стояло і стоїть в Україні національне питання?
ЄСД: Всі нації у цьому світі могли сказати, хто вони є. Окрім українців. Нас одразу звинувачували у націоналізмі. Ми повинні були приховувати, що є українцями. Так, мій репресований брат Гриша змушений був писати під час заповнення документів, що є поляком. І це ми так маємо ховатися на своїй рідній землі!
ВА: В чому коріння внутрішньоукраїнських проблем?
ЄСД: Думаю, що українці не впевнені у своїх силах. Також маю враження, що владою в Україні володіють не українці, - чула це і тут від людей, і у Нью-Йорку. А де ж ці українці, які щось можуть зробити для своєї країни? Якщо вони всього бояться, то як тоді відновлювати Україну? Вона ж має будуватися українцями! Але тоді, виходячи з українських реалій випливає, що при владі не є українці. Я не розумію цього.
ВА: Не втримаюся від запитання щодо можливої екранізації Вашої книги «... Не вмирає душа наша», яка ще два роки тому побачила світ у США під назвою «One Women; Five Lives; Five Countries» і мала неабиякий суспільний резонанс. Адже позитивні відгуки на неї були отримані Вами від перших леді - Барбари Буш та Гілларі Клінтон...
ЄСД: Зараз у Нью-Йорку два продюсери дуже хочуть зняти за моєю книжкою фільм. Чому? Бо на її сторінках показане життя - як людина вірила у себе ще з самого дитинства, втративши батьків, відчувши на собі жах Голодомору. Пошуки на вулицях шматочка хліба, дитячі будинки, загублені родичі. Потім праця у Німеччині на фабриці. Потім Італія, сфера модельного бізнесу. Від одного екстріму до іншого. Мені навіть не віриться, що мала таке незвичайне життя. Уявіть, Володимире, - сьогодні голодна дитина на вулиці, а завтра шоу-бізнес!
«Одним з моїх перших виступів, як модельки, був виступ на Венеціанському фестивалі мод, влаштованому в готелі Excelsior... Модельєри були повні творчої наснаги й уяви. Вони прекрасно змогли використати надзвичайно тонке італійське відчуття кольору. Поєднали красоту і практичність, коли створювали ті привабливі, захоплюючі плаття... Як тільки я ставала на ту сцену-подіум, то почувала себе на вершині блаженства - одяг і прикраси надавали відчуття сили і впевненості» («... Не вмирає душа наша», с. 103, 104).
Це тому, що завжди, як колись, так і тепер, я вірила у власні сили. За що б не взялася, завжди досягаю результату. Зокрема, продала багато власних картин: коли побачила, що добре малюю, зрозуміла, що досягла того, що хотіла. І йду далі. Ось тепер написала книжку. Й добиваюся того, щоб зробити фільм.
Що з цього мені? Я хочу, щоб цей фільм був не лише для України, - я хочу все зробити, щоб він демонструвався по усьому світу. І свою книжку я писала не для українців, оскільки про своє минуле вони поступово все одне дізнаються, а для того, щоб про життя українців дізналися за кордоном.
ВА: Відвідуючи вчергове Київ, Ви вже провели декілька зустрічей з вихованцями різних навчальних закладів. Ваші враження від виступів перед столичними студентами?
ЄСД: Моє спілкування із студентами у Києві надзвичайно цікаве. Мене дуже гарно приймають, цікавляться життям Америки, інших країн, допитуються, як живуть українці за кордоном. У них зовсім інший світогляд, аніж у людей старшого віку: вони захоплені, вони бачать, що треба щось зробити для України, для її майбутнього. А це - найголовніше.
P.S. Життя пані Євгенії, називаючі речі своїми іменами, є чітким прикладом та стимулом власного самоствердження всупереч цьому самому життю. Вона вбила буденність, розчавивши спокусу професійного бідкання. І перемогла. Це і є тріумф волі.
«Я хочу продовжувати повністю пройти все, що пропонує життя. Я була людиною дії, а не роздумів. Я можу зробити висновок, що я правильно думала і завжди бажала ставитися до себе з вимогами і це, на мій погляд, правильний шлях життя і здобуття успіхів. Я маю відвагу і я рішуча. Інколи панікувала, але ніколи не боялася діяти. Саме з таких рис характеру я черпала свої сили» («... Не вмирає душа наша», с.205).
В тему:
Диктатура тiла за Ленi Рiфеншталь
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта