Як "історики" з Ермітажу заслали скіфів з України до Сибіру

Як пише у своїй статті на "Діловій столиці" Сергій Ільченко, схопити шахраїв за руку вкрай складно. На вигляд різницю між артефактами не завжди уловлять і фахівці — що все-таки ще не означає "єдності скіфського народу", як не означає такої єдності користування схожими смартфонами в наші дні. Можна, хіба що, провести експертизу мікродомішок в золотих виробах, але це складно і теж не дасть повної гарантії.

Психологічно на Заході все одно не готові до того, що в особі росіян, включаючи благовидних археологів, істориків і мистецтвознавців, вони завжди мають справу з шахраями, злодіями та бандитами, які брешуть постійно і настільки ж природно, як дихають.

Західна публіка спокійно ковтає гібридних кримсько-алтайських "сибірських скіфів". Хоча Алтай і Сибір теж, до речі, не зовсім одне й те саме, нехай навіть Алтайський край РФ і входить у Сибірський федеральний округ.

У чому сенс цього ланцюжка підробок? У тому, що "Росія", перейменована Петром I з Московії, по суті, не має власної історії. І "свою" історію на Росії теж намагаються ліпити вже три століття з чужих клаптиків, крадучи їх, де доведеться: то в Київської Русі, яка відношення до "Росії" ніколи не мала, то в Орді, виродженим уламком якої став Московський улус. А то й у Великої Скіфії, центр якої з пропагандистських міркувань Росія поміщає в Сибір, обґрунтовуючи цим статус Сибіру як "споконвічно російської території".

Але ж Сибір ніяка не "споконвічно російська", це — московська колонія, корінне населення якої було знищене або асимільоване завойовниками. Всім, хто вболіває за долю американських індіанців, варто для порівняння поцікавитися долею корінних народів Сибіру та їх сучасним станом, уникаючи по можливості російських джерел. Хоча докопатися до правди тут буде складно, оскільки "високодуховна" Росія — не "бездушна" Америка. В Америці зустрічалися іноді совісні люди, що фіксували факти геноциду корінних народів і засуджували їх. А в Росії совість завжди була синонімом дурниці, геноцид сусідів — проявом патріотизму і важливою частиною доходів держави, а компрометуючі документи регулярно знищувалися, а потім замінювалися фальшивками.

 Сергій Ільченко звертає увагу, як працює російська система історичних фальсифікацій на прикладі трьох статей про скіфів у "Вікіпедії": українську, строго наукову; російську, відверто пропагандистську; і, нарешті, британську, яка відсотків на 80 складається з російських фейків. Включаючи російську версію карти "Великої Скіфії" на пів Сибіру. Для порівняння можна подивитися й українську карту, на якій Велика Скіфія має розміри куди більш скромні.

Іншими словами, якщо брехню повторювати постійно і досить напористо, до того ж підкріплюючи її сфальсифікованими доказами, в неї мало-помалу почнуть вірити. Точніше, її втомляться спростовувати й приймуть, махнувши рукою, тим більше що розміри та місце розташування Великої Скіфії, на перший погляд, слабо пов'язані з сучасністю. 

Але справа, зрозуміло, не обмежується питанням про межі й про центр Великої Скіфії або про історичні фальсифікації взагалі. Російська брехня тотальна, і, що ще гірше, до цього вже встигли звикнути.