"Соціялізм" на трупах мільйонів – Уроки історії

Він був високий, сухий, з маленькими вусиками й великою, закинутою назад чуприною. Говорячи, по черзі пригинав то одне, то друге плече і глибоко в суглом убирав шию. Він стояв вимахував перед собою тяжким кулаком, на все горло вигукував найбрутальніші лайки. Добірний російський "мат" просто крутився в його губах.

Хто ж це –  п'яний вантажник, кримінальний злочинець, або базарний волоцюга? І що то за непристойне місце, де він міг так вільно розпустити свого поганого язика?

В даному випадку мова йде про... колишнього організаційного секретаря ЦКВКП(б), Павла Петровича Постишева. В такому дусі він виступив на об'єднаному пленумі ЦККП(б)У й харківського обкому партії перших днів 1933 року. Слухали його жінки й чоловіки, професори й інженери, господарники, письменники, журналісти, партійні працівники. На сцені, в президії, сиділи члени політбюро ЦККП(б)У. Постишев з явною насолодою ганьбив та паплюжив усіх і вся в Україні, а найбільше самих учасників пленуму. Звертаючись у бік президії, він зловтішно кинув:

– Я маю від товариша Сталіна уповноваження: у випадку потреби вас всіх пересадити, або розстріляти!

Постишев привіз на Україну гнів Москви. Кремль не міг далі терпіти небажання українських селян іти до колгоспів. Між тим в Україні, після провалу "блискавичної колективізації" в 1929‑30 рр., партійні організації всіма силами намагалися прищепити населенню "любов до соціялізму". Ця "любов", на думку партії, мала виникнути в селян тоді, коли вони залишаться без хліба.

Ось чим, наприклад, не раз хвалився колишній секретар дніпропетровського обкому КП(б)У Строганов:

–  Одноосібники тільки починають орати, а ми їм уже підсовуємо пляни здачі хліба, виходячи з найвищих показників можливої врожайности. Тягнуться вони з останніх сил, хліб віддають, а до колгоспів не пишуться. Тоді ми їх припікаємо ще "зустрічним", себто додатковим пляном. Виконують і його. Цього ж року видали постанову – в чийому зерні буде знайдено "кузьку" (сільсько‑господарського шкідника), той має віддати державі ще половину всієї кількости збіжжя, що його він уже здав порядком плянових та понадплянових хлібозаготівель. Не завдаючи собі зайвого клопоту з перевіркою, ми оголосили, що в зерні всіх без винятку одноосібників виявлено "кузьку". Цією "кузькою" ми викачали в селян не тільки цілий урожай, а й більшу частину посівного матеріялу. Вони тепер свій хліб можуть їсти лише тоненькими скибочками...

Постишев зле усміхається:

– Ти опортуніст, Строганов. Треба, щоб – тоненьких скибочок не було!

– Як же зовсім без хліба? – почулася репліка з залі.

– Хто там ворожою аґітацією займається? – скипів кремлівський можновладця. – Кому там захотілося тундру (район вічної мерзлоти) зубами гризти?

– Я кажу, – продовжував Постишев, – хліб у селян треба забрати цілком, до останньої зернини. Тільки тоді вони наберуться розуму й підуть до колгоспів. Не зробите цього – не зносити вам своїх голів! Я мушу вчинити так, щоб за один рік Україна стала соціялістичною.

На цьому пленумі московського посланця обрали другим секретарем ЦККП(б)У (першим, з обмеженими правами, залишився Станіслав Косіор).

Відтоді й почалася горезвісна "постишевська епопея".

В березні 1933 року я супроводжував відповідального комсомольського працівника К. до Погребищенського району, Київської области. Він мав почесне завдання – завершити суцільну колективізацію в районі й по соціялістичному вивести його на весняні польові роботи.

К. дуже самовпевнений і всю дорогу мріє про швидке одержання ордена. Проте, я наважуюсь поставити йому досить слизьке питання:

– Скажіть, чому в Києві так багато щодня підбирають трупів?

– То байки, – відмахнувся К.

– Ні, я на власні очі не раз бачив, як їх підбирали на вулицях спеціяльні бригади, складені з міліції й Партійно‑комсомольського активу.

К. не сподівався від мене такої обізнаности й замислився, очевидно над тим, що треба сказати далі. Та я й без нього добре знаю, в чому справа. А справа в тому, що з наказу Постишева були проведені найгостріші труси в усіх селян. Відбирали не тільки закопане в ями збіжжя, а й навіть спечений на сьогодні - завтра хліб. Коли заставали тісто в діжах, то й те розкидали по снігу. В цьому же часі на необладнаних державних сховищах поспіль пріло зерно, мерзла й гнила картопля, стікали буряки. На селі спочатку поїли свиней, потім рогату худобу, коней. Коти й собаки поздихали раніше. Нарешті, де були дерева – в їжу пішла кора. А далі що? В багатьох місцях почалося людоїдство. Остаточно ті з селян, хто ще мав трохи енергії та фізичної сили, кинулися до Києва, Харкова, а найбільше до Москви й Ленінграду – шукати хліба. їх по дорозі переймали, відпроваджували назад, у містах забороняли давати їм притулок, міліція брутально виганяла селян з хлібних черг, спати вони мусіли просто на вулицях, де вмирали і від голоду, і від холоду...

К. все ж таки надумався:

– Це ви бачили трупи клясових ворогів, "літунів", тих, хто не хоче працювати, а тільки їздить з місця на місце. Туди їм і дорога. Всі селяни, які залишилися в селах і записалися до колгоспів – мають що їсти. Вони не голодують, живуть краще від нашого.

До самого Погребища ми вже не розмовляли. Від станції до містечка треба було їхати по снігу кілометрів п'ять. Наймаємо сани, запряжені парою коней.

– Колгоспний виїзд? – звернувся К. до візника.

– А вже ж!

– Бачте! – переможно підморгує мені К. – Я вам правду казав.

Не встигли ми трохи від'їхати від станції, а в дядька з рук чомусь вилетіли віжки. Коні потягли в різні боки, один з них упав і перевернувся на спину.

– Ах ти куркульський залишок! – загримів на селянина К.‑Ич – яку морду від'їв на даровому колгоспному хлібі, а віжок утримати не вмієш! Чим тебе годують, що ти такий товстий ?

– Та я, товаришу, не товстий, а пухлий; пухлий із голоду, – ледве промовив дядько.

К. вмить замовк. Разом з ним я підійшов до сидячого в розпачі селянина. Уважно придивляємося до нього. Бачимо: обличчя ніби надуте, сіро‑білявого коліру, із‑за вух тече якась невиразна густа рідина, ноги теж до відмови набряклі й поцятковані гнійними виразками.

У К. виступили сльози на очах. Він сам підводить із снігу коня, підбирає віжки й дає їх у руки дядькові. Потім витягає з валізи всі свої харчі й кладе останні поруч візника, нарешті платить йому гроші за проїзд, лагідно каже:

– Їдь собі, чоловіче добрий, сам до дому, ми до Погребища дійдемо пішки.

Колгоспний їздовий рушив. К. стояв на шляху, охопивши голову руками. Він глухо, з-нутра, говорив до мене.

– Подумайте, що робиться! А минулий урожай був таким, що ним можна прогодувати нашу країну впродовж двох з половиною років! Навіщо все це здалося? Ні, я не можу йти до Погребища, повернуся назад. Рушайте самі. Вам легше. Вам треба тільки написати, як колгоспники вийдуть у поле, а мені їх голодних, потрібно буде силою гнати на працю!

Тут же я розлучився в. К. Відчувалося, що він на очах змінився, став зовсім іншою людиною, з новою психікою, з новим світоглядом. А К. належав до найнадійніших постишевських кадрів!

У Погребищі, як і в кожному районі, була розкішна їдальня для партійно-совєтського активу, так звана "двадцятка". Вдень і вночі її стерегли міліціонери, щоб до приміщення й близько не підходили зголоднілі селяни, чи їхні діти і своїм жахливим виглядом не псували апетиту "ідейним будівничим соціялізму". Тут, за сміховинно дешеву ціну, подавали районовій верхівці все, що завгодно: білий хліб, м'ясо, курей, кав'яр (ікру), делікатні маринади, вина, шоколяду... Крім цього, кожний прикріплений до їдальні діставав додому ще окремий "мікоянівський" (Мікоян – тодішній нарком постачання СССР) приділ, який складався більше, ніж з 20 предметів. А навколо цих партійних оаз лютували голод і смерть. Впродовж одного року в Україні з недоїдання загинуло кілька мільйонів людей!

Напередодні виходу в поле політичні відділи МТС (машино‑тракторних станцій) оголосили, що всі, хто запишеться до колгоспів, діставатимуть з колективних кухонь необмежену кількість мерзлої вареної картоплі й невеликі приділи хліба. Знедолене, пограбоване й зголодніле селянство тепер уже не мало фізичної сили опиратися. Воно посунуло в колгоспи, щоб дістати хоч трохи їжі. Шлунок вимагав харчів, а їх давала держава тільки тим, хто кидав одноосібні господарства. Перемогла не комуністична ідея, а штучний, створений Постишевим, голод.

Це ганебне, безприкладне в світовій історії явище Сталін і совєтська пропаганда проголосили за свою величезну перемогу. – Ми виграли найбільшу війну, яку тільки можна собі уявити, – сказав Сталін. Це правда. Кремлівська диктаторська верхівка при допомозі НКВД й незчисленного апарату‑партії, комсомолу, совєтського проводу на місцях – перемогла народи СССР. Свідками тому мільйони мовчазних трупів, мільйони безправних засланців на далекі Схід та Північ.

Так у нас кінець-кінцем побудували "соціялізм".

Уривок із книги:  А. ВИСОЧЕНКО «C.C.C.P. Без МАСКИ», - 1952 накладом і друком НОВОГО ШЛЯХУ Вінніпеґ,