Семіотичний простір

На одній з ліній київського метро я іноді потрапляю в такий дивний вагон, у якому зовсім немає реклами* –  жодної навіть маленької наклейки. Від несподіванки чомусь починає дзвеніти у вухах. Тобто, поїзд гуркотить як завжди, але відчуття таке, наче опинився в іншому часі і просторі. Люди обмінюються здивованими, осмисленими і доброзичливими поглядами. Здається, що всі прокинулися від якоїсь матриці. Можна навести лад у думках. У власних думках. Чужі розмови не дратують, а нагадують ранкове цвірінькання горобців...

Виходиш на своїй станції і знову опиняєшся у величезному міському смітнику. З усіх боків мені безперервно щось намагаються увіпхати у вуха, очі і руки: гукають, улещують, підморгують з біг-бордів, тицяють буклети і безкоштовні газети...

Мені 48 років. У цьому віці мені відомо, як зветься кожна клітинка (знак) тої дурнуватої семіотичної мозаїки. Всі ці легіони знаків, включаючи прочитану мною незначну частину світової художньої літератури, з шаленою швидкістю крутяться у моєму бідному двох-ядерному мозкові. Я відчуваю себе звичайним міським божевільним. Від інших мешканців міського транспорту я відрізняюся тим, що ніколи не відгадую кросворди! Таким чином я висловлюю свій внутрішній протест.

Іноді, дуже рідко, вдається побувати у справжньому лісі. Я уважно розглядаю дерева, кущі, рослини, різних комашок. Вони досконалі і прекрасні. У кожного з них є своє наукове ім’я, але я не знаю цих імен і вони мені не потрібні. Я без посередників (знаків) сприймаю ці чудеса Природи, адже Я є ЇЇ частиною, у якійсь мірі, можливо, навіть Царем. Це дивовижне відчуття! Майже, як в метро…