Як Сталін побудував Московський Патріархат під контролем органів держбезпеки (до 75-річчя створення)

Оскільки напад на Німеччину та «визвольний похід в Європу» був зірваний превентивним ударом німецької військової потуги, і побоюючись втратити підтримку народу, сталінський режим в розпачі вирішується скористатися пропагандистським трюком – культивуванням в народі національно-патріотичних і релігійних почуттів.

Патріарх Сергій (в миру Іван Миколайович Страгородський, рос. Иван Николаевич Страгородский; 23 січня 1867, Арзамас — 15 травня 1944, Москва) — єпископ Російської Православної Церкви; з 12 вересня 1943 року — Патріарх Московський і всієї Русі. Богослов, автор богослужбових текстів і духовних віршів.

З грудня 1925 р. до кінця 1936 р. — Заступник Патріаршого Місцеблюстителя (митрополита Петра (Полянського); з 1 січня 1937 р. — Патріарший Місцеблюститель, зважаючи на отримання помилкового повідомлення про смерть митрополита Петра.

З травня 1927 р. став на шлях безумовної лояльності політичному режимові СРСР, що викликало досить суперечливу реакцію в Церкві як в СРСР («Іосіфляни», «Сергіанство»), так і за кордоном.

Як стверджує Е. І. Лісавцев, вже в липні 1941 року між сталінським урядом і митрополитом Сергієм (Страгородським), який самозвано іменував себе «патріаршим місцеблюстителем», вперше відбулися неофіційні переговори [1]. В ході розробленої на них Програми антигітлерівської пропаганди в жовтні 1941 р., коли німецькі війська впритул підійшли до Москви, митрополит Сергій випустив Послання, в якому засуджувалися православні ієрархи і священнослужителі, які встановили на окупованих територіях контакти з місцевою німецькою адміністрацією. Фактично під відлучення митр. Сергія підпадали всі ієрархи і духовенство, в тому числі і ті, що залишилися в юрисдикції Московської патріархії (МП), які опинилися на окупованих німцями територіях.

Видавши Послання, в той же день митр. Сергій і всі члени канцелярії МП разом з радянським урядом і керівним складом Червоної Армії і НКВС були евакуйовані з Москви до Ульяновська (колиш. Симбірськ), де 24 листопада митр. Сергій видає нове звернення до народу, в якому закликав до «священної війни за християнську цивілізацію, за свободу совісті і віру» [2]. Всього за роки війни С. Страгородський випустив понад 23 подібних звернення.

Патріарх Алексій (Сіманський) зліва, митрополит Миколай (Ярушевич) зправа

Митрополит Миколай (світське ім'я Борис Дорофеевич Ярушевич; 13 січня 1892, Ковно — 13 грудня 1961, Москва) — православний єпископ, митрополит Коломенський і Крутицький Російської Православної Церкви у 1944–1960 рр. Лауреат Макаріївської премії.

Неодноразово закликав до «священної війни» і митр. Миколай (Ярушевич), чиї звернення до партизанів і народу в якості листівок радянська військова авіація в величезній кількості закидала на зайняті німецькими військами території. Однак подібні послання тільки провокували німецьке командування, і викликали відповідні репресії проти місцевого духовенства і населення. Крім цього митр. Миколай неодноразово виступав з відозвами до «заблукавших» – Румунської та Болгарської православних церков, румунських та болгарських солдатів, які воювали на боці Німеччини, а також до населення і Церкви в Югославії, Чехословаччині, Греції та інших країн. Сам Миколай Ярушевич був призначений членом створеного за рішенням Сталіна і ЦК ВКП (б) т. зв. «Всеслов'янського комітету», а також «Надзвичайної державної комісії з розслідування фашистських злочинів». І саме на митр. Миколаї, як члені цієї комісії, лежить вина за нахабну брехню і дезінформацію про сталінські злочини: він був в числі осіб, які підписали безпрецедентну по брехливості заяву про те, що розстріли тисяч польських офіцерів в лісі під Катинню було скоєно німцями, а не радянськими каральними спецпідрозділами, як це було насправді. Причому подібні факти не були поодинокими.

Все в тих же пропагандистських цілях в 1942 році в друкарні «Союзу войовничих безбожників», тимчасово переданої для користування Московській Патріархії (МП), на декількох іноземних мовах виходить солідно видана книга «Правда про релігію в Росії», передмову до якої складено С. Страгородським. Як сказано в цій передмові: «... Ця книга є відповідь перш за все на «хрестовий похід» фашистів, зроблений ними нібито заради звільнення нашого народу і нашої Православної Церкви від більшовиків» [3]. Вся книга, з першої до останньої сторінки переповнена виливами беззастережної відданості сталінському режимові і брехливими твердженнями про «повну релігійну свободу в СРСР».

Немов злий жарт, як наруга над пам'яттю сотень тисяч мучеників за віру, загиблих в роки сталінських репресій, звучав і текст телеграми митр. Сергія Московського від 7 листопада 1942 року на ім'я Сталіна з нагоди 25-річчя Жовтневого більшовицького перевороту: «Сердечно і молитовно вітаю в Вашій особі богообраного вождя наших військових і культурних сил, що веде нас до перемоги над варварським нашестям...» [4].

Однак крім пропаганди та ідеологічної підтримки радянського режиму, духовенство та парафіяни МП надавали і серйозну фінансову допомогу діючій армії. Так в телеграмі митр. Сергія від 25 лютого 1943 р. на ім'я Й. Сталіна повідомляється: «В день ювілею нашої переможної Червоної Армії вітаю Вас як її Головнокомандувача від імені духовенства і віруючих Російської православної церкви, молитовно бажаю Вам відчути радість перемоги над ворогом... Віруючі в бажанні допомогти Червоній Армії охоче відгукнулися на мій заклик: зібрати кошти на будівництво танкової колони ім. Дмітрія Донського. Всього зібрано близько 6 000 000 рублів і, крім того, велика кількість золотих і срібних речей...» [5].

Хоча, і тут не обійшлося без плазування і лестощів. Напевно, мало кому відомо, як відбувалася церемонія передачі тієї знаменитої танкової колони радянському військовому командуванню. А виглядала вона так: митрополит Миколай (Ярушевич) підходив до танку, вручав командиру т. зв. формуляр (свого роду паспорт танка), говорив коротке напуття, і закінчував його принизливою для православного ієрарха вірнопідданською здравницею на честь «богообраного Верховного Вождя наших військових сил Йосипа Віссаріоновича» [6]. І так – біля кожного танка!

Коли подібні панегірики вимовляв командир військової частини, яка брала танкову колону ім. Дмітрія Донського, або державні радянські та партійні функціонери, це ще якось можна було зрозуміти, хоча теж з гіркотою на душі; але коли такі слова виходять з вуст «православного митрополита» – виникає природне запитання: кому, якому богу він служить?..

Митрополит РПЦ МП Миколай про Йосипа Сталіна:

«У нашому вожді віруючі разом з усією країною знають найбільшого з людей, яких народжувала наша країна, що з'єднав у своїй особі всі якості згаданих вище наших російських богатирів і великих полководців минулого; бачать втілення всього найкращого і світлого, що становить священний духовний спадок російського народу, заповіданий предками: у ньому нерозривно поєднувалися в єдиний образ полум'яна любов до Батьківщини і народу, найглибша мудрість, сила мужнього, непохитного духу і батьківське серце. Як у військовому вожді, в ньому злилося геніальна військова майстерність з найміцнішою волею до перемоги… Ім'я Йосипа Віссаріоновича Сталіна, оточене величезною любов'ю всіх народів нашої країни, — стяг слави, процвітання, величі нашої Батьківщини» [7].

Беручи до уваги таку лояльну позицію керівництва МП, і спираючись на вдалий експеримент націонал-соціалістичної Німеччини на окупованих територіях [Мається на увазі активне відродження церковного життя на звільнених від більшовизму територіях СРСР. – В.Ф.], Сталін, після довгих коливань, остаточно вирішується на більш широкомасштабне використання релігії в досягненні власних політичних цілей. Тим більше, що це сприяло б новому насадженню комуністичної тиранії на окупованих територіях і в країнах Східної Європи.

«Перш за все, – писав у своїй доповідній записці Німецькій окупаційній владі ще 12 листопада 1941 р. Екзарх МП в Прибалтиці митр. Сергій (Воскресенський), – для Радянської держави існування легального церковного управління було дуже важливо в цілях реклами і пропаганди. В іноземній єврейської пресі, яка бажала залучити серця своїх ліберальних читачів до «Сталінської конституції», можна було вказати на існування «Патріархії», як незаперечний доказ, що в Радянській державі навіть Православна Церква, ця опора реакції і царизму, – користується повною свободою віросповідання. З іншого боку, якби патріарше управління і його члени були б знищені, то важко було б привести до мовчання закордонну пресу. Особливо сильний і тривалий відгук це викликало б у православних балканських народів... Існування патріаршого управління було допущено, так як його скасування, як і будь-яка форма явного гоніння на Церкву не відповідало б інтересам тонкої атеїстичної пропаганди, і могло викликати політично небажане збудження в широких масах православних віруючих (число їх обчислюється від 30 до 60 млн.) і порушити ще більшу ненависть до влади.

Розпуск офіційно визнаного патріаршого управління неминуче викликав би до життя таємне управління, поліцейське спостереження за яким було б важким... В Росії було взагалі дуже діяльне таємне релігійне життя – таємні священики і монахи, катакомбні церкви (громади) і богослужіння, хрещення, сповіді, причащання, шлюби, таємні богословські курси, таємне зберігання богослужбового начиння, ікон, богослужбових книг, таємні зносини між громадами.

Щоб знищити також і катакомбну патріархію, знадобилося б стратити і всіх єпископів, в тому числі і таємних, які були б безсумнівно присвячені в разі потреби. І якби уявити неможливе, що вдалося б повністю знищити всю церковну організацію, то віра все-таки залишилася б, і атеїзм не виграв би жодного кроку. Радянський уряд це зрозумів і вважав за краще допустити існування патріаршого управління» [8].

Але були й інші, більш суттєві причини: ще наприкінці вересня 1941 року Вільям Еверелл – уповноважений представник Президента США Ф. Рузвельта в Москві – під час переговорів з Молотовим і Сталіним з приводу залучення США на сторону СРСР у війні з націогнал-соціалістичною Німеччиною, підняв питання про політику щодо релігії в СРСР. Для Рузвельта це було одне з ключових питань, від якого залежав остаточний результат переговорів і можливість надання військової допомоги СРСР. У зв'язку з цим вже 4 жовтня 1941 року заступник радянського міністра закордонних справ Соломон Лозовський запевнив делегацію США, що релігія як в СРСР, так і поза ним має велике значення для підвищення патріотичного духу в країні, а тому, якщо і були в минулому допущені якісь прорахунки і помилки, то вони будуть виправлені [9]. Щоб зімітувати т. зв. «свободу совісті» в СРСР і цим підкупити країни Заходу, Сталін починає обережні загравання з релігією.

Кардинальні ж зміни у внутрішній політиці Сталіна по відношенню до Московської патріархії відбулися в 1943 році. На початку осені керівники країн–союзниць по антигітлерівській коаліції готувалися до першої особистої зустрічі в Тегерані. На Тегеранську зустріч Сталін покладав великі надії, тому і вишукувалися різні способи для підштовхування союзників. Перш за все, найактивнішою підтримкою користувалися громадські рухи в Англії і США з надання допомоги СРСР. У числі таких організацій, з керівниками яких Сталін вів особисту переписку, був «Об'єднаний Комітет допомоги СРСР» в Англії під керівництвом одного з найвпливовіших в Англіканській церкві діячів, настоятеля кафедрального Кентерберійського собору X. Джонсона. Як вважає радянський історик В. Алексєєв: «Це був партнер, яким Сталін дорожив, і який мав неабиякий вплив в союзній країні, де Англіканська церква є державною релігією» [10].

Крім X. Джонсона в рух за якнайшвидше надання допомоги СРСР активно долучилися й інші ієрархи Англіканської церкви, в тому числі і архієпископ Кентерберійський Козмо Ланг. З аналогічними закликами до президента США Ф. Рузвельта звернулися понад тисячу діячів Єпископальної церкви США. Крім цього, до осені 1943 р. керівництво Англіканської церкви звернулося через посольство СРСР у Великій Британії до радянського уряду з проханням дозволити візит їх делегації в Москву. Як зазначає В. Алексєєв: «Напередодні Тегеранської конференції візит делегації був визнаний Сталіним бажаним і корисним. В цій ситуації вкрай виграшно було б, щоб главу делегації – архієпископа Йоркського – прийняло вище керівництво РПЦ на чолі з патріархом» [11].

У зв'язку з вищезазначеним політичними перспективами в Москву, в терміновому порядку, на урядових літаках були доставлені з Ульяновська митр. Сергій (Страгородський), а з Ленінграда митр. Алексій (Симанський), які разом з митр. Миколаєм (Ярушевичем) пізно увечері 4 вересня 1943 року були привезені в Кремль до Сталіна. У переговорах, крім Сталіна, взяли участь заступник голови Раднаркому СРСР В. Молотов і полковник НКВС Г. Карпов. Як свідчить Алексєєв, який спирається на звіт Г. Г. Карпова, на зустрічі «Сталін схвально відгукнувся про проведення собору, але порадив в даний час скликані не Помісний, а Архієрейський собор... Митрополити погодилися. Коли Сергій торкнувся питання про терміни, необхідні для підготовки собору, Сталін запитав його: «чи не можна проявити більшовицькі темпи?» Потім, повернувшись до Карпова, попросив його допомогти керівництву церкви з найшвидшим приїздом єпископів на собор, залучити для цього авіацію, інший транспорт. Карпов запевнив Сталіна, що вся необхідна робота буде проведена і собор можна відкрити вже через 3-4 дні. Тут же Сталін і митрополити Сергій, Алексій і Миколай домовилися призначити відкриття собору на 8 вересня» [12].

Патріарх Алексій I (в миру Сергій Володимирович Симанський; 27 жовтня (8 листопада) 1877, Москва, Російська Імперія – 17 квітня 1970, Передєлкіно, Московська область, СРСР) – єпископ Російської православної церкви; Патріарх Московський і всієї Русі c 4 лютого 1945 року. Богослов, педагог, кандидат юридичних наук (1899), доктор богослов'я (1949).

Обіймав Московський Патріарший престол більше 25 років – найдовше в історії РПЦ. Ні за життя, ні після його смерті – аж до інтронізації Алексія II – ніколи не використовувався номер при імені.

Слід зауважити, що даний звіт Карпова грішить явними прикрашеннями, в зв'язку з чим складається оманливе враження, ніби ініціатива в «переговорах» виходила від ієрархів, а Сталін виступав лише в ролі «доброго чарівника», який виконав всі їхні побажання. Насправді ж тема т. зв. «переговорів» і рішення, прийняті на них, були розроблені задовго до зустрічі. Сталін з Малєнковим і Берія у себе на дачі розглянув це питання 4 вересня ще до середини дня [13]. Підтвердженням цього служить і терміновий привіз до Москви Сергія і Алексія, а також безвольна згода митрополитів з пропозиціями Сталіна – «митрополити погодилися», – як сказано у звіті Карпова. Але по іншому лояльна до влади делегація митрополитів на зустрічі з диктатором і вести себе не могла, в зв'язку з чим Карпов і прикрасив свій звіт вигаданими ініціативами Сергія.

Однак повернемося до «абсолютно невимушеної бесіди батька з дітьми», – як висловився про одну із зустрічей зі Сталіним митр. Алексій (Симанський) [14].

Розглядаючи питання про скликання собору, було вирішено, що митр. Сергій (Страгородський) з політичних міркувань буде проголошений «патріархом всія Русі», а не «всієї Росії», а сама Церква буде називатися «руською», а не «російською», як це було при патр. Тихоні (Беллавині).

Патріарх Тихон (в миру Василь Іванович Бєллавін; 19 (31) січня 1865, погост Клин, Торопецький повіт, Псковська губернія, Російська імперія — 7 квітня 1925, Москва, РРФСР, СРСР) — російський церковний діяч, єпископ Православної російської церкви; з 21 листопада (4 грудня) 1917 Патріарх Московський і всієї Росії, перший після відновлення патріаршества в Росії. Канонізований Російською Церквою в лик святителя у 1989 році.

Звернувшись до митрополитів, Сталін сказав, що уряд для підтримки міжнародного іміджу Московської патріархії готовий їй виділити необхідні кошти, а також повідомив, що для розміщення канцелярії МП передає триповерховий особняк з усіма меблями – колишню резиденцію німецького посла Шуленберга. Даний подарунок, очевидно, Сталіним було піднесено в пику німцям, які відкривали на окупованих територіях православні храми.

Під кінець зустрічі Сталін оголосив, що збирається створити спеціальний орган з контролю над Церквою – Раду у справах Російської православної церкви (РС РПЦ). «... У відповідь митрополити подякували уряду і особисто Сталіна за наданий прийом, величезну допомогу і повагу до церкви, запевнили голову Раднаркому в своїй патріотичної позиції, відзначили, що дуже доброзичливо дивляться на створення нового державного органу у справах православної церкви і на призначення Г. Г. Карпова (начальника 5-го відділу 2-го Управління НКДБ-МДБ СРСР, полковника  НКДБ. – В.Ф.) на пост його голови /.../ Звернувшись до митр. Сергія, Молотов запитав його, коли було б краще, на його думку, прийняти в Москві делегацію Англіканської церкви… Сергій відповів, що раз собор, на якому виберуть патріарха, буде проведено через 4 дня, то делегацію можна прийняти практично в будь-який час після цього. Вислухавши, Молотов зробив висновок, що доцільно прийняти її через місяць (тобто, напередодні Тегеранської конференції. – В.Ф.). Сталін погодився.

Зустріч завершилася. Митр. Сергій ще раз тепло подякував за прийом і підтримку потреб церкви уряд СРСР, особисто Сталіна, запевнив його в повній підтримці духовенством і віруючими політики партії і держави» [15].

Як і було зазначено Сталіним, т. зв. «Архієрейський собор» був організований «більшовицькими темпами» і відбувся 8 вересня 1943 року. Участь у ньому взяло всього 19 архієреїв, шість з яких колишні «обновленці», в спішному порядку висвячені незадовго до «собору», а також кілька лояльних єпископів, спеціально звільнених з ув'язнення і доставлених на літаках в Москву. На цих «партійних зборах» не було ні єпископів з окупованих територій, ні з еміграції, ні, тим більше, незгодних з Сергієм і його церковною політикою архієреїв, що так і продовжували відбувати довгі строки в концтаборах ГУЛАГу. Як зазначає патріархійний історик Д. Поспеловский: «... в той час на засланні і таборах нудилися принаймні десятки єпископів... Деякі з ув'язнених єпископів відмовлялися визнати церковну політику Сергія після 1927 р. як умова для свого звільнення. У той час Катакомбна Церква була ще дуже діяльною» [16].

У зв'язку з цим московський собор 1943 р. на якому не було представлено і 70% ієрархії Російської Церкви, не був голосом всієї повноти російського православ'я, тому не може вважатися легітимним і канонічним, а його «постанови» мати якусь церковно-канонічну силу. Проте, не дивлячись на всю штучність і натягнутість, першим радянським патріархом, як і було заздалегідь вирішено, було проголошено єдиного кандидата – Сергій Страгородського, що також повністю суперечить як канонічним нормам Вселенського православ'я, так і встановленої на Помісному Соборі 1917-1918 рр. процедурі обрання патріарха.

«Я думаю, що це питання нескінченно полегшується для нас тим, що у нас є вже носій патріарших повноважень (призначений особисто Сталіним. – В.Ф.), тому я вважаю, що обрання з усіма подробицями, які зазвичай супроводжують його, для нас є ніби непотрібним» [17], – заявив митр. Алексій (Симанський), що «висунув» кандидатуру Сергія.  Делегатам зборів нічого не залишалося, як підкоритися волі «батька народів Йосипа Сталіна» і на іронічне запитання митр. Сергія: «чи немає у кого-небудь іншої думки», відповісти: «немає, одностайно», «одноголосно» [18].

Під кінець засідання собор прийняв зачитане патріархом Сергієм безпрецедентну за своєю аморальністю і неканонічну постанову про те, що «всякий винний в зраді загальній церковній справі і який перейшов на бік фашизму, як противник Хреста Господня, нехай числиться відлученим, а єпископ або клірик – позбавленим сану» [19]. Таким чином, під анафему Радянської Церкви підпадало практично все населення і духовенство окупованих територій, крім, звичайно, червоних партизан, а також 7,5 мільйонів радянських військовополонених, які потрапили в полон до німців. Згідно з наказом Сталіна № 260 за вересень 1941 р. всі вони оголошувалися зрадниками Батьківщини. «Нема полонених, а є дезертири», – заявив Молотов, коментуючи цей наказ [20].

Не обійшовся «сталінський собор» і без багаторазового славослів'я на адресу «богоданного Великого Вождя і Вчителя», комуністичної партії і уряду... [21]

На завершення цього партійно-урядового заходу, через чотири дні, 12 вересня 1943 року у московському Богоявленському соборі відбулася офіційна церемонія інтронізації першого радянського патріарха.

Через тиждень після інтронізації, за розпорядженням Раднаркому, патр. Сергій прийняв у Москві довгоочікувану делегацію Англіканської церкви на чолі з архієпископом . Йоркським Кирилом Гарбеттом...

Як зазначає В. Алексєєв: «... Глибоко побожний Ф. Д. Рузвельт був вельми задоволений новим ставленням влади до церкви в СРСР. Ці кроки Сталіна викликали схвалення і в Англії, Канаді, Франції, де позиції релігійних організацій у суспільстві були дуже сильні. Із задоволенням сприйняла ці кроки Сталіна і російська еміграція».

В жовтні 1943 року, за розпорядженням НКВС почався масовий перехід обновленського духовенства на бік «патріарха»  Сергія. У Москві у обновленців були відібрані всі храми, за винятком Піменовського. Незабаром всі обновленські єпархії (в т.ч. Середньоазіатська – головна цитадель обновленства) визнали Сергія своїм патріархом. Таким чином, протягом місяця обновленські структури припинили своє існування. У РПЦ МП перейшли 25 обновленських архієрея старого поставлення, у тому числі Віталій Введенський (він у сані архієпископа Тульського і Бєлевського очолив місіонерську раду при патріаршому Синоді). Перейшли також 13 обновленські архієреї нового поставлення, яких заново перерукоположили в РПЦ МП. Один із синів обновленського «патріарха» О.Введенського – протодиякон Олександр – згодом служив у Москві в клірі Скорбященського храму РПЦ МП. Таким чином обновленці склали основу новоствореної («новообновленської» структури, яка перейняла від обновленців навіть офіційну назву «Руська Православна Церква»

Східні патріархи Константинопольський, Олександрійський і Єрусалимський, що визнавали до цього тільки обновленців законною «РПЦ», і на цей раз з легкістю визнали таку сталінську «церковну реформу» і надалі зберігали спілкування вже з новоутвореною «РПЦ МП». Таким чином, по цьому видно, вони дивилися на створену в 1943 р. «Московську патріархію» як на канонічну правонаступницю саме обновленської «Руської православної церкви», з якою вони до цього перебували у повному євхаристійному спілкуванні і в чому вони ніколи так і не розкаялися.

***

7 листопада 1943 року, з нагоди 26-ї річниці більшовицького Жовтневого перевороту, коли тисячі істинно віруючих священиків і рядових прихожан, хто в таборах або катакомбах, а хто на чужині, здійснювали траурні панахиди та молебні за невинно убієнними жертвами комуністичного режиму, патріарх Сергій у московському Богоявленському кафедральному соборі відслужив урочисту літургію. На відміну від переважної більшості православних храмів світу, в цьому соборі відбувалася служба про «за Богом збережену країну нашу і владу її, очолювану Богом дарованим вождем», а також проголошувалися многоліття «антихристу» Сталіну.

***

Зберігся апокрифічний переказ, що "одного разу, прогулюючись у дворі патріаршої резиденції, Сергій побачив у дусі страшну картину: за ним прилаштувалася черга на кілька кілометрів завдовжки - з чорних архієреїв. Чорні ефіопи, карлики з обертовими очима і лисими черепами несли на руках чавунні сувої гріхів. Хода нагадувала величезну багатокілометрову змію. Серце Сергія здригнулося, свідомість як блискавка пронизала виразна думка, що це образ Церкви, яку він створив".

"Після проголошення Сергія першим совєтським патріархом стан його здоров'я різко погіршився... Хвороби у нього не припинялися... Від служб у храмах відмовлявся. Останнім часом його заміняв – хтось  з підручних. Кошмарна безвихідь терзала його...". Кажуть, що незадовго до смерті Сергію було явлено видіння Христа, після чого він довго ридав про вчинені злочини [22].

Помер він 15 травня 1944 року через вісім місяців після антиканонічного проголошення його "патріархом".

Саме завдяки брехливій ​​релігійній пропаганді, десятки тисяч емігрантів, серед яких було чимало духовенства і навіть єпископів, повіривши в привид свободи, по закінченні Другої світової війни стали повертатися в СРСР, де їх чекали совєтські концтабори і в'язниці. Крім цього, після закінчення війни за сприяння урядів західних країн–союзниць в СРСР з Європи, Америки та Африки до 1948 р. було насильно репатрійовані понад 6 мільйонів "совєтських" військовополонених, робітників "остів", біженців та емігрантів, більшість з яких загинуло в сталінських катівнях НКВД. Ці трагічні сторінки нашої історії річками невинної крові відображені на всіх наступних поколіннях. І багато в чому вина за це, за десятки тисяч загублених життів і покалічених доль, лежить на першому радянському патріархові Сергію Страгородському, який словом і ділом служив богоборчій радянській тоталітарній системі.

У 1945 році голова Ради у справах Російської православної церкви при РНК СРСР Георгій Карпов отримав спеціальне звання генерал-майора НКДБ. На посаді голови Ради він перебував до 6 лютого 1960 року, продовжуючи очолювати також церковний відділ НКДБ.

Навесні 1949 року начальник Відділу пропаганди і агітації ЦК ВКП (б) Дмитро Шепілов доповідав Сталіну про результати перевірки роботи Карпова на посаді керівника Ради, зокрема, наступне: «<...> Перевіркою також встановлено, що голова Ради т. Карпов щорічно підносив подарунки вищому духовенству Російської православної церкви за рахунок державних коштів. Такі подарунки були зроблені в 1944 році, а потім це з року в рік повторювалося т. Карповим. У 1947 р. патріарху Алексію було піднесено в день його народження і іменин: парчі – 15 метрів, срібний кубок і малахітова коробка на загальну суму 14552 рубля; митрополиту Миколаю – парчі 10 метрів і картина на загальну суму 6585 рублів; протопресвітеру Колчіцькому – парчі 12 метрів вартістю в 890 рублів. У 1948 р. на подарунки зазначеним особам витрачено 11574 рубля. У 1949 р. т. Карпов для подарунка патріарху Алексію в день його іменин 25 лютого придбав телевізор вартістю в 4 тисячі рублів. У свою чергу, т. Карпов протягом 1944-1947 рр. отримував в подарунок від патріарха Алексія картини, шкатулку і килим».

Практика підношення подарунків вищому духовенству була розпочата Радою в 1944 році і була узгоджена з Управлінням справами Ради народних комісарів СРСР і дозволена особисто В'ячеславом Молотовим.

У серпні 1951 року член Ради І.І. Іванов подав донос на Карпова в ЦК КПРС, повідомивши, що голова обмінюється подарунками з Патріархом.

Патр. Алексій (Сіманський) та голова Ради у справах РПЦ при Совнаркомі СРСР генерал-майор НКДБ Г. Г. Карпов (праворуч ). 1952 р.

6 лютого 1960 року Постановою Ради міністрів СРСР «Про т.т. Карпова і Куроедова» Карпов був знятий з поста голови Ради без вказівки причини.

Сергіанство, як прояв еклезіологічної єресі

За словами Голови Архієрейського Синоду РІПЦ (Руської Істинно-Православної Церкви) Архієпископа Омського і Сибірського Тихона, «сергіанство – це не політичне явище, а духовне, апостасійне. За своєю внутрішньою духовною суттю сергіанство можна віднести до прояву однієї з тонких форм еклезіологічної єресі. Як це не прикро, це лжевчення стало офіційною доктриною МП, її способом життя. Сталася «догматизація сергіанства», що вже ніяк не можна списати лише на «помилки» однієї людини – митр. Сергія (Страгородського), це є форма падіння, відступу цілої церковної спільності, причому відступ «догматизованого», відкидання якого несумісне з перебуванням в МП».

Як зазначає Архієпископ Тихон, те, що відбувається в МП, поглинання її апостасійними процесами: обновленством, екуменізмом та іншими єресями – це все наслідок відступу, що сталося в 1927 році.

«Зводячи сергіанство (компроміс з богоборством) в норму церковного життя, Московська патріархія вже підготувала свою паству до визнання влади антихриста владою законною і прийняття «накреслення на праву руку їх» (Одкр. 13, 16). Саме тому без смиренного усвідомлення сергіанського падіння і без покаяння в цьому падінні істинне Православ'я в Росії не відродити, неможливо успадковувати і спасіння для Царства Небесного», – вважає Голова Синоду Руської ІПЦ [23].

Посилання:

[1] Доклад Э. И. Лисавцева на Конференции С.-Петербургского отделения общ-ва "Мемориал": Исторический путь православия в России после 1917 г., 2 июня 1993 г.

[2] Ципин В. Русская Православная Церковь. – С. 113.

[3] Там само. С. 114.

[4] Степанов (Русак) В. Свидетельство обвинения. – М., 1993.– С. 47.

[5] «Правда», 1943 г., 25 февраля.

[6] Степанов (Русак) В., там само, с. 47.

[7] «Журнал Московской Патриархии», 1944 г., № 1.

[8] Докладная записка Экзарха МП в Прибалтике митр. Сергия (Воскресенского) от 12. 11. 1941 г. Красная патриархия. – М., 1993. С 120 – 121.

[9] Там само.

[10] В. А. Алексеев. «Иллюзии и догмы», М., Политиздат, 1999. – С. 337.

[11] Там само.

[12] Там само, c. 340.

[13] Там само, c. 337 – 339.

[14] Подлинный лик Московской патриархии. – М., 1995. С. 6.

[15] В. А. Алексеев. «Иллюзии и догмы»... С. 344.

[16] Поспеловский Д. Русская православная церковь в ХХ-м веке. – М., 1995. С. 192;

[17] В. А. Алексеев. «Иллюзии и догмы»... С. 346.

[18] Гордун С. «Русская церковь в период с 1943 по 1970 гг.», Журнал Московской патриархии, № 1, 1993. – С. 41.

[19] ЖМП, 1943, № 1, с. 16.

[20] Кузнецов Б. М. В угоду Сталину. – Нью-Йорк, США, 1993.– С. 118.

[21] Обращение Собора архиереев Русской православной церкви к Советскому Правительству 8 сентября 1943 г., ЖМП, 1943, №1, с. 13.

[22] Советский режим и советская церковь. – СПб, 2006. – С. 86 – 97.

[23] В РІПЦ обурені святкуванням 70–ї річниці обрання першого «совєтського патріарха». Церковные ведомости, 2013 // http://pravoslavnews.com.ua/massmedia/ripc_richnucia_sergianstva/

Джерела:

• Інтернет-версія книги С. Шумила «СОВЕТСКИЙ РЕЖИМ И «СОВЕТСКАЯ ЦЕРКОВЬ» в 40-е – 50-е годы ХХ столетия». 1997.
• Nashe Dilo. Как СТАЛИН создал МОСКОВСКУЮ ПАТРИАРХИЮ. 12 July 2016 // http://nashedilo.blogspot.com/2016/07/blog-post_14.html?view=classic
• В катакомбах. Православное подполье в СССР. – Луцк: Терен, 2011.
• Одинцов М. М. Русская православная церковь накануне и в эпоху сталинского социализма. 1917–1953 гг. – М.: Политическая энциклопедия, 2014.
• Письма патриарха Алексия I в Совет по делам Русской православной церкви при Совете народных комиссаров – Совете министров СССР. – Т. 1–2. – М., 2009–2010.
• Русская Православная Церковь в годы Великой Отечественной войны. 1941–1945 гг. Сборник документов / Сост.: О. Ю. Васильева, И. И. Кудрявцев, Л. А. Лыкова. – М.: Изд-во Крутицкого патриаршего подворья, 2009.
• Советский режим и советская церковь. – СПб, 2006.
• Архів Військово-історичного товариства «СПАДЩИНА».