Певне зменшення української громади відбулося протягом двох останніх років і було спричинене масовим від’їздом з Мозамбіку українських лікарів з родинами з професійних причин (непродовжені контракти). Українських громадських організацій у Мозамбіку немає, так само, як і української церкви. Переважна більшість українців – це православні християни, ходять вони до грецької православної церкви, священик якої, о. Георгій, є вихідцем з України. Сьогоднішня українська громада складається в основному з трьох груп: лікарів, викладачів вищих шкіл та дружин мозамбікців.
СУЧАСНІСТЬ
У Мозамбіку немає жодного українського дипломатичного представництва, найближче консульство знаходиться у Преторії, столиці РПА, а консул буває у Мозамбіку дуже рідко (впродовж 2005-2006 рр. він не зустрівся з громадою жодного разу). Нема навіть почесного консула України, хоча певна робота у цьому напрямку вже ведеться.
Але є і позитивні зміни. Так 4-8 вересня 2006 р. Мозамбік відвідав з офіційним візитом новий посол України Володимир Лакомов (з резиденцією у м. Луанді, Республіка Ангола). Він вручив вірчі грамоти президентові Мозамбіку Арманду Еміліу Ґебузі та провів робочу зустріч з міністром закордонних справ і кооперації, під час якої обговорено питання двостороннього співробітництва у торговельно-економічній галузі, науково-технічній сфері, у царині освіти, культури та спорту, зокрема через новостворене Національне агентство України з питань міжнародного співробітництва. Посол зустрівся також із українцями Мозамбіку і обговорив з ними ряд питань, які цікавлять громаду. А днями побувала виконуюча обов´язки Консула України у Республіці Ангола та Мозамбік, пані Тетяна Нагрузова (з резиденцією у м. Луанда, Республіка Ангола). Вона відвідала країну з робочим візитом, протягом 19-22 вересня провела консульське обслуговування громадян України, які проживають у Мозамбіку.
ТРОХИ ІСТОРІЇ
Одним із перших українців у Мозамбіку (або принаймні особою з українським корінням) можна назвати Лева Крюгера, який народився 1912 р. в Хабаровську (Росія). Батько Лева був німцем, а мати українкою. Його український дід, Арсеній Шворін, був вчителем у Києві, але за участь у русі народників його вислали разом із родиною на російський Далекий Схід. Лев Крюгер значну частину свого довгого і цікавого життя провів на китайському Далекому Сході, а з 1954 р. він проживав у Мозамбіку, де професійно займався мисливством. Помер 2004 р., не доживши два місяці до своїх 92-их роковин, похоронна служба відправлялася у грецькій православній церкві міста Мапуту.
Варто також згадати провідного московського журналіста, політичного оглядача газети «Правда», а водночас радянського шпигуна, Томаса А. Колесниченка (1930-2003), українця за походженням. На початку 60-х років ХХ ст. він відвідав Мозамбік за запрошенням інженера Жоржа Жардіня, тогочасного мозамбіцького олігарха та довіреної особи голови португальського уряду Антоніу O. Салазара.
Серед цікавих зустрічей останніх років слід згадати приїзд у Мозамбік 1997 р.генерального віце-прокурора Бразилії д-ра Міґела (Михайла) Гуськова, батьки якого походять з Одещини. Варто також розказати про перебування у Мозамбіку Ігоря Сікорського, двоюрідного онука відомого винахідника Ігоря Сікорського (його брат залишився жити в Україні). Ігор Сікорський-онук пов’язав свою долю з морем: закінчив морехідне училище в Україні, близько 20-ти років працював за кордоном, у тому числі у США, але завжди приховував своє походження. Був якийсь час капітаном, згодом став бізнесменом, його пароплав «Умурґа» займався ловом креветок у Мозамбіку. Але оскільки цей бізнес проходить тепер кризу, то у вересні 2006 р. Ігор Сікорський вирішив спробувати ліпшої долі й вирушив на своєму пароплаві у рейс з Мозамбіку до Ґвінеї-Біссау, оминаючи мис Доброї Надії, Намібію, Анголу.
Перші мозамбікці почали приїжджати на навчання в Україну ще у 60-ті роки
ХХ ст., коли ще не було ані незалежного Мозамбіку (був часткою португальської колоніальної імперії), ані незалежної України. Студенти приїжджали в Україну за посередництвом національно-визвольного руху ФРЕЛІМО (Фронт визволення Мозамбіку). Так у 1964-1971 рр. представником ФРЕЛІМО в Україні (саме в Україні, а не в СРСР) був Антоніу Лоренсу Щаде, людина, яка тепер займає високі керівні посади в юридичній системі мозамбіцької провінції Нампула. Деякі з цих мозамбікців одружувалися з українками, пізніше дехто з них залишився жити в Україні, дехто повернувся в Африку. Однією з перших українок, яка після одруження вирішила поїхати жити в Африку, була киянка, художниця Марія Смоляр (псевдонім Цензані). Вона разом із чоловіком кілька років жила у сусідніх із Мозамбіком африканських країнах, чекаючи проголошення незалежності Мозамбіку. Коли ж країна стала офіційно незалежною (25 червня 1975 р.), вони приїхали сюди, де Марія була першою з українок. 1989 р. виграла художній конкурс у Японії, присвячений проблемам еколо
гії, куди надіслала картину, яка нагадувала людству про чорнобильську трагедію. Пізніше Марія з двома доньками емігрувала в Канаду.
ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ У МОЗАМБІКУ
Мозамбік сьогодні – це фактично двопартійна країна. Правлячою партією є ФРЕЛІМО (Фронт визволення Мозамбіку), а опозиційною – РЕНАМО (Мозамбіцький національний опір), колишній антикомуністичний партизанський рух. Інші партії помітної ролі у політичному житті країни не відіграють.
Президентом країни є кандидат від ФРЕЛІМО Арманду Еміліу Ґебуза, який у середині 60-х років ХХ ст. навчався військової справи в Україні, у 165-му Навчальному центрі з підготовки іноземних військових, який знаходився у селищі Перевальному, що за 20 км від Сімферополя. Президент приємно згадує часи свого навчання, не відкидає можливості відвідати Україну, а також свій колишній навчальний центр, який тепер частково використовує підрозділ 36-ої окремої бригади берегової охорони ВМС України, а частково підрозділи НГУ.
ЯК Я, ДМИТРО ЯЦЮК, ОПИНИВСЯ В АФРИЦІ
Моя мама, Людмила Макасселе, 1985 р. закінчила юридичний факультет Київського університету ім. Тараса Шевченка і переїхала жити у Мозамбік. Працювала начальником відділу кадрів у державній компанії Moçambique, викладала право в єдиному на той час державному університеті ім. Едуарду Мондляне, потім стала прокурором у столиці країни – місті Мапуту. Тепер вона прокурор республіки І категорії.
Оскільки мама народилася у передмісті Санкт-Петербурга, Перший канал російського телебачення 2004 р. зняв про неї 20-хвилинний фільм, який був показаний у проекті «Росіяни». Сподіваюсь, що коли-небудь якийсь український телеканал також захоче розповісти про жінку, яка зробила блискучу кар’єру у Мозамбіку. Тим більше, що Людмила Макасселе є далекою родичкою Павла Тичини (він був двоюрідним братом її бабусі).
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Українська громада у Мозамбіку
Світ:
07100901s.jpg
СУЧАСНІСТЬ
У Мозамбіку немає жодного українського дипломатичного представництва, найближче консульство знаходиться у Преторії, столиці РПА, а консул буває у Мозамбіку дуже рідко (впродовж 2005-2006 рр. він не зустрівся з громадою жодного разу). Нема навіть почесного консула України, хоча певна робота у цьому напрямку вже ведеться.
Але є і позитивні зміни. Так 4-8 вересня 2006 р. Мозамбік відвідав з офіційним візитом новий посол України Володимир Лакомов (з резиденцією у м. Луанді, Республіка Ангола). Він вручив вірчі грамоти президентові Мозамбіку Арманду Еміліу Ґебузі та провів робочу зустріч з міністром закордонних справ і кооперації, під час якої обговорено питання двостороннього співробітництва у торговельно-економічній галузі, науково-технічній сфері, у царині освіти, культури та спорту, зокрема через новостворене Національне агентство України з питань міжнародного співробітництва. Посол зустрівся також із українцями Мозамбіку і обговорив з ними ряд питань, які цікавлять громаду. А днями побувала виконуюча обов´язки Консула України у Республіці Ангола та Мозамбік, пані Тетяна Нагрузова (з резиденцією у м. Луанда, Республіка Ангола). Вона відвідала країну з робочим візитом, протягом 19-22 вересня провела консульське обслуговування громадян України, які проживають у Мозамбіку.
ТРОХИ ІСТОРІЇ
Одним із перших українців у Мозамбіку (або принаймні особою з українським корінням) можна назвати Лева Крюгера, який народився 1912 р. в Хабаровську (Росія). Батько Лева був німцем, а мати українкою. Його український дід, Арсеній Шворін, був вчителем у Києві, але за участь у русі народників його вислали разом із родиною на російський Далекий Схід. Лев Крюгер значну частину свого довгого і цікавого життя провів на китайському Далекому Сході, а з 1954 р. він проживав у Мозамбіку, де професійно займався мисливством. Помер 2004 р., не доживши два місяці до своїх 92-их роковин, похоронна служба відправлялася у грецькій православній церкві міста Мапуту.
Варто також згадати провідного московського журналіста, політичного оглядача газети «Правда», а водночас радянського шпигуна, Томаса А. Колесниченка (1930-2003), українця за походженням. На початку 60-х років ХХ ст. він відвідав Мозамбік за запрошенням інженера Жоржа Жардіня, тогочасного мозамбіцького олігарха та довіреної особи голови португальського уряду Антоніу O. Салазара.
Серед цікавих зустрічей останніх років слід згадати приїзд у Мозамбік 1997 р.генерального віце-прокурора Бразилії д-ра Міґела (Михайла) Гуськова, батьки якого походять з Одещини. Варто також розказати про перебування у Мозамбіку Ігоря Сікорського, двоюрідного онука відомого винахідника Ігоря Сікорського (його брат залишився жити в Україні). Ігор Сікорський-онук пов’язав свою долю з морем: закінчив морехідне училище в Україні, близько 20-ти років працював за кордоном, у тому числі у США, але завжди приховував своє походження. Був якийсь час капітаном, згодом став бізнесменом, його пароплав «Умурґа» займався ловом креветок у Мозамбіку. Але оскільки цей бізнес проходить тепер кризу, то у вересні 2006 р. Ігор Сікорський вирішив спробувати ліпшої долі й вирушив на своєму пароплаві у рейс з Мозамбіку до Ґвінеї-Біссау, оминаючи мис Доброї Надії, Намібію, Анголу.
Перші мозамбікці почали приїжджати на навчання в Україну ще у 60-ті роки
ХХ ст., коли ще не було ані незалежного Мозамбіку (був часткою португальської колоніальної імперії), ані незалежної України. Студенти приїжджали в Україну за посередництвом національно-визвольного руху ФРЕЛІМО (Фронт визволення Мозамбіку). Так у 1964-1971 рр. представником ФРЕЛІМО в Україні (саме в Україні, а не в СРСР) був Антоніу Лоренсу Щаде, людина, яка тепер займає високі керівні посади в юридичній системі мозамбіцької провінції Нампула. Деякі з цих мозамбікців одружувалися з українками, пізніше дехто з них залишився жити в Україні, дехто повернувся в Африку. Однією з перших українок, яка після одруження вирішила поїхати жити в Африку, була киянка, художниця Марія Смоляр (псевдонім Цензані). Вона разом із чоловіком кілька років жила у сусідніх із Мозамбіком африканських країнах, чекаючи проголошення незалежності Мозамбіку. Коли ж країна стала офіційно незалежною (25 червня 1975 р.), вони приїхали сюди, де Марія була першою з українок. 1989 р. виграла художній конкурс у Японії, присвячений проблемам еколо
гії, куди надіслала картину, яка нагадувала людству про чорнобильську трагедію. Пізніше Марія з двома доньками емігрувала в Канаду.
ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ У МОЗАМБІКУ
Мозамбік сьогодні – це фактично двопартійна країна. Правлячою партією є ФРЕЛІМО (Фронт визволення Мозамбіку), а опозиційною – РЕНАМО (Мозамбіцький національний опір), колишній антикомуністичний партизанський рух. Інші партії помітної ролі у політичному житті країни не відіграють.
Президентом країни є кандидат від ФРЕЛІМО Арманду Еміліу Ґебуза, який у середині 60-х років ХХ ст. навчався військової справи в Україні, у 165-му Навчальному центрі з підготовки іноземних військових, який знаходився у селищі Перевальному, що за 20 км від Сімферополя. Президент приємно згадує часи свого навчання, не відкидає можливості відвідати Україну, а також свій колишній навчальний центр, який тепер частково використовує підрозділ 36-ої окремої бригади берегової охорони ВМС України, а частково підрозділи НГУ.
ЯК Я, ДМИТРО ЯЦЮК, ОПИНИВСЯ В АФРИЦІ
Моя мама, Людмила Макасселе, 1985 р. закінчила юридичний факультет Київського університету ім. Тараса Шевченка і переїхала жити у Мозамбік. Працювала начальником відділу кадрів у державній компанії Moçambique, викладала право в єдиному на той час державному університеті ім. Едуарду Мондляне, потім стала прокурором у столиці країни – місті Мапуту. Тепер вона прокурор республіки І категорії.
Оскільки мама народилася у передмісті Санкт-Петербурга, Перший канал російського телебачення 2004 р. зняв про неї 20-хвилинний фільм, який був показаний у проекті «Росіяни». Сподіваюсь, що коли-небудь якийсь український телеканал також захоче розповісти про жінку, яка зробила блискучу кар’єру у Мозамбіку. Тим більше, що Людмила Макасселе є далекою родичкою Павла Тичини (він був двоюрідним братом її бабусі).
Дмитро ЯЦЮК,
Мозамбік
--------------------------------------
В тему:
Сайт (блог) української громади Мозамбіку (португ. мовою)
"Шкiра леопардa" (блог українця в Мозамбіку)
Українська громада Республіки Мозамбік про Голодомор
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта