"Вслухайтеся в наші пісні, в художню літературу, в природню українську мову – нащо шукати красу десь? Вона – між нас. Тільки засипана чужим сміттям…" В.Яремчук - поет, фольклорист - етнограф .
І от знову, уже вкотре, якась до краю дивна веремія піднялась навколо надуманого питання захисту російської мови, якій нічогісінько не загрожує! Тож перше моє запитання до всіх: «Українці! А власну мову коли захистимо??»
(Знаю: ніхто мені відповіді не дасть. От якось не прийнято у нас вести мову про права корінної етнічної більшості, от якось неетично… Так, ніби цієї більшості і в природі не існує і ніби у неї з її національними правами повний блиск… А як по правді, – то національні меншості ні про які мовні проблеми не кажуть. Бо справді: нема цих проблем. І лише російськомовні, чия мова й так усе і скрізь заполонила, волають на всі голоси про якийсь порятунок! Чому волають? А почули, бачите, що з’явилося на якийсь відсоток більше україномовних… А це ж, з їх точки зору, не те, що неетично – це недопустимо! Це ж уже фашизм!)
Тому залишимо перше питання в повітрі. Не зрозуміє мене читач… Поки що. Хоч так хочеться запитати і ще: «А що, з українською мовою – повний порядок? Вона уже зайняла належне їй місце у всіх сферах життя?» Та все ж і ці запитання посуваю на другий план… А нині я хочу багатьом моїм опонентам повернути їх же запитання до мене, коли я ратував за захист української: «А чи так важливо, якою мовою говорити»? Саме так мені заперечували.
Давайте начистоту, шановний читачу. Ви ж точно згодні з тезою: не важливо! Нас упродовж цілого життя саме так школили. І вишколили! Чи десь ще є такі толерантні до чужих мов люди, як в Україні? Не чув… Справді, не чув. Отож часто-густо ми й казали: аби в світі був мир та на столі хліб, а хто як говорить – нема різниці.
Ох, коли б то! Ох, коли б! А от, виходить, нема різниці, коли йдеться про українську, а коли про російську – то ой, як важливо!
От послухаймо наших навчителів, що так запопадливо нав’язували нам цю думку. І невиправний у своєму шовінізмі Жириновський, і світлої пам’яті екс-мер Москви Лужков, і великий (як ми наївно гадали) демократ, російський дисидент, лауреат Нобелівської премії Солженіцин… А що вони казали?
А вони всі, кожен – у свій час, хоч і по-різному, висловлювали отакі-от думки: Росія має особливу місію в світі і ради виконання цієї місії можна й пожертвувати правами інших народів. Україна, як держава, і українська мова – історичне непорозуміння. Росія закінчується там, де закінчується російська мова! І там, куди дійшов російський солдат. А дійти він має до Індійського океану і Середземномор’я.
От так! Ні більше, ні менше! І хто це каже? А ті, що й досі стверджують: не має значення, якою мовою говорить людина, аби жилось добре… От вам і подвійні стандарти! Якщо в Росії – то ой яке значення мови, а як в Україні – нема значення… Дивна позиція, чи не правда?
Саме на цій слизькій стежці – стежці між патріотизмом та великодержавним шовінізмом і спотикаються всі великі світу сього, в тому числі й ті, що величають себе демократами.
А й справді, хіба не дивно: коли росіянин любить Росію – він патріот. А коли українець любить Україну, естонець – Естонію, – він націоналіст. Хто з нас не чув виразу: «український буржуазний націоналізм»? Так само – грузинський, естонський – обов’язково буржуазні. І тільки, бачите, російського взагалі і в природі нема: ні буржуазного, ні соціалістичного. Сміх та й годі!
А кожен з нас неозброєним оком бачить, як пишно розквітає російський великодержавний імперський шовінізм! А це вже далеко не просто націоналізм – це концентрований, рафінований, махровий націоналізм! Та ж почитайте все тих же Жириновського, Лужкова, Солженіцина. Там же пряма лінія від династії Романових: «собирательная миссия России». Почитайте слова гімну «Русского национального единства»:
«Ведь в мире должен быть один Порядок
и он по праву Русским должен быть!»
Щось треба ще коментувати?? По якому це такому праву? І це не фашизм?
Якось тут, в Долинській, якби я вчасно не вмовк, ризикував був бути побитим. А почалося все безневинно. Я стояв першим у черзі в «Приватбанку» і дівчата-працівники, щойно повернувшись із обідньої перерви і розсідаючись, щебетали українською. Яким же було моє здивування, коли на моє звертання одна з них уже відповідала мені по-російськи… На моє дуже делікатно поставлене запитання: «А чого ви зі мною заговорили російською?» жінка не встигла нічого сказати (розумію: вона була поставлена в такі рамки власниками банку), зате що знялося в черзі! «Ох уже ж ці чистомовники!» – гукала одна поважна дама. Її підтримав чоловік у камуфляжі, інші.
От тепер і хочу їх запитати: «А оце в Росії хто – не чистомовники? Тільки російські… То їм, отже, можна «рівняти» мене навіть у мене дома? А мені зась сказати слово у власній хаті? Їм можна за мову і Крим відбирати, (хоч там не шанувалась саме українська), і права україномовних громадян топтати, і права татарського народу вкотре попирати, і на міжнародні договори і цілісність України плювати, бо – «права русскоязычного населения»! Тільки у них права! Бачите, куди зайшли! Введено війська в чужу державу за чистоту мови. Щоправда – російської. Їм можна. А ми маємо втертись і мовчати?
Хіба не зрозуміло, що грань мови – це грань фізичного існування народу?
(Розумію, декому з наших громадян абсолютно все одно, за принципом отого кота з мультфільму: «Нас и здесь неплохо кормят»). Але то ваш вибір, панове! А що, право на вибір – тільки за вами? То, може, хоч раз в житті задумайтесь, що мислячим людям мовне питання зовсім не байдуже, бо воно життєво важливе для існування народу. І не повторюйте нав’язаних нам шовіністами чужих фальшивих ідей з недавнього нашого минулого.
Останні події чітко показали: якою мовою говоримо – має значення! Бо що в Криму захищає Путін? Російськомовне населення. Яку головну вимогу висунув Лавров у Женеві до України? Запровадження російської мови як мінімум, як офіційної, а ліпше – державної.
(Пізніше, щоправда, коли російська дипломатія потерпіла фіаско, він змінив свою риторику і заявив про «достойное место русского языка в Украине», ніби російська мова тепер в Україні десь на задвірках… Хоч вірити цій риториці ой як нерозумно!) Про що кричить сьогодні наше телебачення? – «Почути Схід!» (Я й питаю: «Агов! Схід! А коли почуєш мене?»)
От вам і «не має значення». Всі народи чітко розуміють: вони є в цьому світі доти, поки є їх мова! І тільки маса збайдужілих українців продовжують свою стару і нерозумну пісню на тему «та яка разніца?», підігруючи нашим недругам в їх українофобських настроях. А недруги дуже тонко розуміють: поки живе і переважає десь російська мова – там не буде повнокровної України. Отієї, що на їх думку – історичне непорозуміння…
Прямо таки чую, як дехто з читачів каже: «Та серед російськомовного населення нітрохи не менше патріотів України, ніж серед україномовного»! Так… А й не так.
Де кінчається Росія за Лужковим? Там, де кінчається її мова. Тож і Україна, погодимось, тільки там і тільки до того часу, де і доки звучить і повнокровно функціонує її мова! Ну як можна уявити українську національну культуру без національної мови?? Я не можу уявити. Те, що продукується в Україні в галузі культури російською мовою – кіно, пісня, поезія і т.п. і є російською культурою.
Патріотизм – це мова і нація. А якщо це якийсь псевдопатріотизм за окрему територію з назвою Україна, але з російською культурою – то це і є сепаратизм, тільки стосовно Росії. Питається, для чого тоді ігри в окрему самостійну державу, ігри в незалежність, якщо на цій території процвітає та ж Росія, тільки з іншою назвою? Невже я справді щось тут перемудрив? Якщо ти патріот – зроби ще однесеньке зусилля: навчись вільно говорити українською…
Тому й хочу запитати вас, шановні мої російськомовні співвітчизники, та й вас, україномовні: «А якої України ми хочемо?» Якщо оперетково-бутафорської, де лише на сцені мова і віночки, а реальність чисто російська – то ми її давно маємо! Якщо території, яка чомусь називається Україною, а не є нею, якщо населення, яке зветься українцями, а не є ним, – то ми також уже це маємо. А мусимо мати не територію, а державу, не населення, а народ! І це не забаганка нездорової людини.
Народи світу досягли висот через утвердження національного, рахуючись при цьому з правами інших. Але на першому місці в Німеччині, Фінляндії, Японії було утвердження відповідно німецької, фінської, японської мов, культури, традицій. Тож і ми маємо стати українською нацією, а не малоросами. Без цього ніхто в світі з нами рахуватися не буде. Як і зараз не рахуються. Не вірите? Скажіть в Росії, що ви зі Жмеринки, з Тетіїва, з Долинської – і скільки б до цієї заяви ви не демонстрували свою вишколену російську мову, скільки б не позиціонували себе, як представника російської культури, – відразу ж почуєте: «А-а! Так ты хохол?!» І далі ви вже нічого не зробите, ви вже залишитесь недоросом, людиною другого сорту: «Что ты, как не русский?» Знаю це з власного досвіду. Певен, і з вас багато хто це на собі відчув.
Так само з досвіду знаю, який сильний російський шовінізм на побутовому обивательському рівні. На початку 90-х років їхав до Челябінська. Уже за Харковом пасажири почали обурюватись: «Почему в вагоне холодно, почему не топится?!» П’яна, як чіп, провідниця повідомила (майже цитата, нецензурщину обминаю): «Хохлы еханные угля не дали» «Как это – не дали?! – пасажири у відповідь – Надо заставить!» (Чуєте? «Заставить!») Якийсь час я терпів, бо могли й побити, а далі пішов до вугільного ящика, показав вугілля, повідомив про це пасажирів – і що ж? Розмови тільки трохи-трохи втратили градус, але тон залишився той же : «Они, хохлы, такие наглые…»
Чому кажу про це? Бо сам не раз відчув: українець, говориш українською – отже другий сорт! І скільки ви не будете клястись, російськомовні братове з України, у вірності російському брату, для нього досить, що ви – хохол! То чи не годі бути хохлами, малоросами, другим сортом? Самі себе не поважаємо, а хочемо поваги від інших? А от естонці змогли себе відстояти. Молодці! І російська звідти нікуди не вивітрилась. Дві мови існують поряд. Але права корінного естонського народу відстояні. А в Україні нащо, правда?
Ми ж у масі своїй не говоримо нормальною російською – і не говоримо нормальною українською. Я певною мірою навіть розумію, хоч не виправдовую, того одеського ДАІшника, який сказав, що не бажає говорити телячою мовою. Бо те, як ми говоримо в побуті – інакше і не назвеш: огрублене, спримітизоване російське мовлення з українською вимовою. А що, не маємо своєї мови? А чого ж ми її так ігноруємо? Вслухайтеся в наші пісні, в художню літературу, в природню українську мову – нащо шукати красу десь? Вона – між нас. Тільки засипана чужим сміттям…
Пішов третій десяток нашої незалежності, а мільйони українських дітей і далі продовжують говорити російською. І та ж долинська, жашківська бабуся спішить з внуком перейти на «його» мову, ігноруючи і зневажаючи свою. Кажуть: так склалось… Такий фактичний стан речей…
Хто вам сказав, що так склалось?! Так склали, так зробили! Може хтось буде заперечувати, що російській мові завжди був режим найбільшого сприяння? Навіть сьогодні, в українській державі, де ще практично нічого не зроблено для україномовного населення, всі носяться, як з писаною торбою, з правами населення російськомовного. Та ніякі їх права не порушено! Прав українців не встановлено – оце таки факт! Державної програми національного розвитку, національної доктрини нема – оце факт. Українознавство, введене в школах ентузіастами в 90-х роках, давно забуте.
За майже сім десятків років мого життя я жодного дня не був без російської. Хоч як, – та чув. А всі народи якось живуть тільки в своєму мовному середовищі. І нічого. Живуть, не бідують.
Кажемо – «склалось»…
А хто питав нас, коли Петро заборонив друк церковної літератури українською мовою? Не вірите? Загляньте в історію!
А хто питав нас, коли він перекупив за хутра у Константинопольського патріарха «першопрестольність» Москві, яка й на світ з’явилася навіть за їхніми даними 1147 року, через 170 років після хрещення Києва! (А насправді історичні джерела неспростовно доводять: Москва заснована через 295 років після хрещення Русі, та й Руссю ніколи не була, бо цей термін у нас украли, а назва «Росія» була введена тим же Петром десь лише в 20-х роках 18 століття).
(Тут маю дещо пояснити. Ми свято віримо історії Карамзіна, Ключевського. А той же Ключевський В.О. в своїй праці «Исторические портреты Москвы», виданій видавництвом «Просвещение» в Москві 1993 року на сторінці 113 пише: «В лице князя Андрея великоросс впервые выступил на историческую сцену». Мова йде про князя Андрія Боголюбського, який в 1169 році знищив і вирізав Київ, в час, коли понять «великорос», «малорос» і близько не було! Ви чуєте, яка страшна брехня! Він, бідний, і не знав, що він – великорос! І ще майже 550 років всі його нащадки не знали, що вони – великороси. Бо цей термін з’явився лише за Петра. Тож уявіть, скільки тієї правди в інших твердженнях російської історії. Або спробуйте сказати про українців Русі часів Києва – очі заплюють! Але далі).
А хто у нас питав, коли Анна Іоанівна заборонила викладання в Харківському юридичному колегіумі (тепер – Харківська академія) «малоросійським наріччям», тобто українською мовою? Тобто і Харків говорив українською, і юридична термінологія цією мовою уже тоді існувала!
А хто питав нас, коли за вказівкою Катерини була сфальсифікована наша історія і білими нитками історію порівняно молодого Московського князівства пришили до древньо-сивої історії Києва і Праукраїни? Їхні ж учені, історик Шахматов і археолог Уваров, незаперечно довели: Русь і Московське князівство століттями масово не перетинались. Аж до 14 століття. І тільки Катерина вирішила примазатись до великої історії сусідньої держави, щоб не вести свою історію від Чингізидів. Може, й нам почати свою історію з Візантії, бо ж київський щит прибивався на воротях Константинополя і Візантія платила таки данину Русі?
А хто питав нас, коли українську мову уже в наші часи витіснили з церкви, фінансів, медицини, техніки, армії, кіно, телебачення, перекладної літератури, діловодства і т.п., а точніше – не дали можливості розвинутися цій мові в названих галузях? То виходить і болгарською, і польською, і англійською, і російською будь-яка термінологія – є, а українською її й бути не може?
А хто питав нас, коли в центрі України збудували Побузький нікелевий чи Завалівський графітовий, чи Смолінський урановий комбінати – і на догоду десятку дітей присланої з Росії технічної інтелігенції, сотні і сотні наших дітей, з діда-прадіда україномовних, пішли вчитися в російські школи. (Я мовчу про південь і схід України, зросійщені ще безпардонніше).
А хто питав нас, коли на Кубані упень винищили українські школи?
А хто питав нас, коли учителю української мови платили одну зарплату, а вчителю російської – іншу? І більшу. І за меншу кількість дітей.
А хто питав нас, коли кращих митців переманювали в Москву, бо в Києві, через великодержавну політику імперського зросійщення, вони і справді були приречені на невідомість? (Один мій знайомий влучно зауважив: на тій підставі, що московські євреї-музиканти стояли вище від київських євреїв-музикантів, зробили висновок, що українська культура нижча від російської…)
А хто питав нас, коли сотні спеціалістів України слали в Росії і Казахстани, а на їх місце присилали уродженців Тули, Рязані, Смоленська?
А куди поділись 65% українців Кубані (за переписом 1925 року) і їхніх 950 українських шкіл, та ще 429 українських шкіл на нижньому Поволжі (у так званому Золотому Клині), та ще 1076 українських шкіл на Далекому Сході (у так званому Зеленому Клині) ? Випарувались?!
А як так сталося, що і Крим, і південь та схід України стали «исконно русскими территориями», якщо за переписом 1859 року в Тавриді (Крим) проживало 200 тисяч українців і лише 87 тисяч росіян, (та ще й спеціально присланих, а про татар, чомусь, і згадки нема), на Катеринославщині (Дніпропетровщині) – 880 тисяч українців і лише 50 тисяч росіян, на Херсонщині – 700 тисяч українців і 94 тисячі росіян, на Харківщині – взагалі 1,5 мільйона українців і 80 тисяч росіян??
А куди поділись українці Брянщини, Воронежчини, Курщини? А ще в 1976 році автор цієї публікації в Брянську з місцевою молоддю виспівував українські пісні – і співалися вони там без акценту!
Нас питали, коли масово і примусово закривали українські школи і масово заселяли південь та схід України росіянами, винаходячи найрізноманітніші підстави для виселення звідти українців – (от хоч би й на ніби то добровільне освоєння нових земель та за направленнями ВУЗів)?
Продовжувати чи досить? А є що продовжити.
Уже забули, скільки нещасного мирного українського люду вивезено до Сибіру із західних територій за те, що не поспішали вступати до колгоспів? А почитайте доповідні записки супроводжуючих їх російських офіцерів про те, що на 60 осіб у вагоні на добу видавалось по 1 оселедцю на кожного і … відро води на всіх! Склянка води на людину на добу! (Хоч це вже трохи інший ракурс однієї й тієї ж страхітливої імперської політики, як і Голодомор, про який свідомо мовчу…)
То коли перестанемо тупо стверджувати, що «так склалось»?
І якщо ви, російськомовні братове-українці, справді патріоти, то, може, замислитесь, нарешті, над тим, що треба хоч би мінімально повернути борги Україні, створити умови для її мови і культури, а вже тоді і свої права «качати»? Що і де загрожує російській мові? А українська досі в зародковому стані. А ви, патріоти, своєю мовою підтримуєте тут права сьогоднішнього агресора і загарбника, хоч і звете себе патріотами.
Російська держава грубо нехтує правами українців, а все ті ж українці вперто тримаються російської мови. З усіх екранів на нас ллється виключно російська мова значної більшості українських депутатів! А це ж – представники влади у вищому владному органі – і вони перші, хто нехтує законом про державну мову! Вони, вища влада, – порушники закону! То хто має кричати про порушені мовні права?
Якщо депутат Верховної Ради виступає у Верховній Раді – то він у цей момент є представником держави, у якій законом зафіксовано державну мову. Чому депутат порушує закон? Яку державу він тут утверджує? Хто і коли з нього за це запитає? Але ж ні! Запитують з тих, хто у власному державному верховному органі відстоює свою мову! Панове! А чим це відрізняється від порядків у царській Росії і у панській Польщі? Коли ж ми ЦЕ почуємо, українці?
Де ще у світі в державі є державна мова сусідньої держави? У Канаді – англійська і французька, бо нема національності і мови «канадська», а англійська і французька живуть і процвітають в своїх державах. У Швейцарії аж три мови – по тій же причині: нема такої національності – «швейцарець», а німецька, італійська і французька є в своїх державах. Англомовна Америка уже претендує на окремість американської мови – і в добрий час, бо люди, що живуть на велетенських просторах, хоч як, – та говоритимуть по-різному.
І чому Росія не кричить про введення в Придністров’ї трьох державних мов: російської, української і молдовської? «А зачем?? И так понимают!»
Може, ви чули в польському Сеймі українську мову? Може, в російській Думі вона звучить? Може там чи там є масово українські школи за бюджет? Жди! Приїхав в Росію чи в Польщу – говори, як вони. Навіть приказки і там, і там – про те ж: «Меж волками жить, – по-волчьи выть», «Кєди жиєш межи врони, – бендзєш каркаць, як і они». А в Україні – давай другу державну! А для чого?! Козі ясно: щоб першу забути навіки-вічні і з нею більше ніколи діла не мати! От така цікава «двомовність»… Бо хіба в україномовних громадян є проблеми з мовами? Треба українською – на тобі, треба російською – так само. А у російськомовних? О! Купа проблем! То вивчіть! Якщо ти патріот України – то пошануй її поважливим ставленням до її мови. Вивчи. Хіба хтось б’є в шию, підганяє, терміни ставить? І не матимеш проблем в україномовному середовищі. А сам говори, як і говорив.
Хіба незрозуміло, що смертельна боротьба точиться не за захист російської мови, а за остаточне знищення української, бо закон про другу державну мову означатиме смертний вирок першій? Її й так нікуди не пускають, а тепер давайте ще змиримося з тим, що нема чого відроджувати її на півдні і сході – і де вона виживе? Чого і кому ми так запопадливо клянемось у своєму вірнопідданстві? Кому ми що винні? А чому ж зловісно мовчать ті, хто завинив перед Україною, її історією, культурою, мовою, народом?
Дожились: гордість мистецтва України і гордість Майдану Руслана співає Гімн України… російською мовою! Бідні Чубинський і Вербицький перевернулись!
Я вже й не питаю, Гімн ЯКОЇ України Ви співаєте… Я питаю Вас, Русланочко: «А кому Ви і що доводите? Та ж ні Вас, ні нас не чули і не почують! Є затята імперська непоступливість шовініста – і Ви голову розбийте, а він лише поблажливо кивне Вам головою, коли в черговий раз Ви зробите перед ним кніксен прислуги. А російськомовні громадяни України, (а вони ж патріоти та ще й масово – етнічні українці!) мусять зрозуміти нас, наше вболівання за мову і самі сплатити борги цій землі, піднявши з бруду її мову.
Євреї відродили мертву мову. Українці донищують живу, яка входить в 200 мов світу (із понад 2000), що мають власну писемність. Нас обов’язково зрозуміють мислячі люди – і патріоти погодяться. А лжепатріоти і вороги – не погодяться. То будемо годити псевдопатріотам і ворогам? Знову самі собі на горло наступимо, щоб Росія погано про нас не подумала?
Українці мусять це зрозуміти. Треба тільки це їм терпляче і багато раз аргументовано пояснювати: історичними фактами, документами з архівів, а не пустопорожніми балачками про «солов’їну, калинову». Вони ж точно знають чи, бодай, здогадуються, що ще недалекі їх предки говорили українською. Вони ж точно знають, що за етнічним складом російське населення ніколи не складало більшості в південно-східних регіонах. (Дивись той же перепис 1925 року). Загляньте в переписи і енциклопедії, які, до речі, складалися зовсім не «буржуазними націоналістами», скоріше навпаки – затятими інтернаціоналістами. Вони ж, російськомовні українські громадяни, прекрасно розуміють, як боляче, коли десь якось ущемляють їхню мову. А нам же, україномовним, боляче так само! Цигани кажуть: «Не лякай – і не будеш боятись». Мудро. Перефразувавши їх, можемо сказати: не хочеш, щоб тобі боліло мовне питання – не роби боляче мені.
Російська мова є і залишиться. Вона процвітала і процвітатиме. Ми тішилися її перлами і будемо тішитися. Ми читали російську класику і читатимем. Хоч і неправедними, імперськими шляхами, але російська мова давно утвердилась, як міжнаціональна – і оце факт, проти якого ніхто й не збирається сперечатись. Та чому ця мова нав’язується силою «од молдаванина до фіна»? Чому повинні зникнути інші мови? Хай вони всі існують поряд.
Ми хочемо, щоб нарешті всі прозріли і зрозуміли: має утвердитись рідна мова. Не всупереч російській, не на її місці, а поряд, але повноправно і повнокровно. Для усіх до єдиного громадян України має стати природним легко переходити з однієї мови на іншу так, як це нині природно для україномовних громадян України. І так, як це природно для швейцарця і канадця, яких ми самі ж ставимо за приклад! А ні – давайте вимагати федералізації всіх країн світу за мовною ознакою: о! скільки з’явиться вірменських, єврейських, українських окремих федерацій по всьому світу: в Польші, Португалії, Італії, Канаді, Аргентині, Австралії, тій же Росії. А не захочуть добром федералізуватися – давайте за славним прикладом Росії гримати зброєю… До цього йдемо? До права кулака? То чи варто було забудовувати землю храмами і клястися Богу в добрих намірах, якщо і далі все вирішуватиме примітивна тваринна дарвінівська боротьба за існування: травоїдний існує для хижака?
От саме до слова і запитання Московській церкві і Кирилу: «Оця політика Росії якраз і є в руслі Божих заповідей? Якому богу молитеся? Чи це не те ж саме підле фарисейство, за яке, за вашими ж вченнями, розіп’яли Сина Божого?» А кажете, – церква поза політикою… Не гнівіть Бога! Або йдіть за його заповідями, або скиньте овечі маски з вовчих оскалів! Якщо ми всі – діти Божі, то чого одним можна все, а іншим – зась на правду у власній хаті? Чи вам справді не відомо, що хрестилась Русь часів Києва? А ви про якусь московську «першопрестольність…» І це не політика?
Прокиньмося від летаргії! Ніхто ж не кличе нищити сусідню мову і ворогувати з сусідами. Мова про те, щоб ми збагнули, нарешті, «чиїх батьків, які діти», щоб згадали: «… хто матір забуває, того Бог карає..», щоб зрозуміли: наші прапредки прийшли з часів Трипілля і Мізина, – а це понад сім тисяч років тому! За нами – покоління та й покоління! І говорили вони на своїй землі мовою цієї землі – отже, українською. Певно ж, не такою, як нині, але українською, точно – не польською не російською, які теж колись були зовсім інакшими… То що, плюнемо в нашу історію, махнемо рукою на наших предків і зневажимо рідну землю, рідну історію, рідну культуру?
«Чи будемо зватись тоді ми народом, якщо зникне вона, голосна?» – ще коли запитувала нас Раїса Кириченко, співаючи про мову! А ми так і не почули її… Та й що дивного? Тараса Григоровича не почули: «Я на сторожі коло їх поставлю Слово»… Нащо нам та сторожа? Запускай повним ходом мову сусіда. Та ще впереміжку з нею сленг, та ще тюремну «феню» – о, де мова! Вперто не хочемо інтеліґентного мовлення. Бо хіба ж українська мова може бути інтеліґентною?! А чи так багато праці треба, щоб спілкуватися нормальною мовою, щоб втішатися її звучанням, щоб вибити ґрунт з-під ніг її насмішників?
Інший поет з Черкащини сказав свого часу:
«Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил!
Можна жити хохлом. І не згіркне від того хлібина.
Тільки хто колись небо прихилить до ваших могил,
як не скривджена вами, зневажена вами Вкраїна?»
От і я запитую: доки будемо грати в імперську дудку і вважати себе хохлами? Доки будемо плювати в криницю, з якої п’ємо, і чекати, що хтось нам її очистить? Доки не будемо знати власної історії і вивчати її за брехливими писаннями Катерин і Петрів? Хіба сьогоднішня московська пропаганда не показала вам, як там, у них, на догоду собі, любимим, пишеться історія? Як з чорного роблять біле і навпаки?
(А от малесенький приклад, як ми самі знаємо недалеку власну історію. Навіть дуже відомі журналісти і визначні люди України час від часу видають: «Перша столиця України – Харків». Коли це він був першою столицею? За часів Русі? За Богдана Хмельницького? За Української Народної Республіки? Та ні… А коли? А за часів сфальсифікованої і московською силою утвердженої Радянської України. Щоб не статися Україні справжній. І сам термін «перша столиця» – радянсько-пропагандистський! А ми й досі ним теліпаємо)…
Доки будемо вірити брехливим казкам про «спільну колиску», «братство» і т.п., якщо вже сьогодні Росія ввела термін «Древняя Русь», обминаючи термін «Київська»? (Хоч і Київської теж не було, була просто Русь. Ніхто ж не каже «російська Москва» бо яка ж вона й може бути?) Доки будемо західними і східними? Доки..? Доки..? Доки..?
Бо саме до того часу і не бачити нам правди у власній хаті. Іншого не дано.
Володимир Яремчук
Наші інтереси:
Знати, вірити, здобувати
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Слово про мову
"Вслухайтеся в наші пісні, в художню літературу, в природню українську мову – нащо шукати красу десь? Вона – між нас. Тільки засипана чужим сміттям…" В.Яремчук - поет, фольклорист - етнограф .
І от знову, уже вкотре, якась до краю дивна веремія піднялась навколо надуманого питання захисту російської мови, якій нічогісінько не загрожує! Тож перше моє запитання до всіх: «Українці! А власну мову коли захистимо??»
(Знаю: ніхто мені відповіді не дасть. От якось не прийнято у нас вести мову про права корінної етнічної більшості, от якось неетично… Так, ніби цієї більшості і в природі не існує і ніби у неї з її національними правами повний блиск… А як по правді, – то національні меншості ні про які мовні проблеми не кажуть. Бо справді: нема цих проблем. І лише російськомовні, чия мова й так усе і скрізь заполонила, волають на всі голоси про якийсь порятунок! Чому волають? А почули, бачите, що з’явилося на якийсь відсоток більше україномовних… А це ж, з їх точки зору, не те, що неетично – це недопустимо! Це ж уже фашизм!)
Тому залишимо перше питання в повітрі. Не зрозуміє мене читач… Поки що. Хоч так хочеться запитати і ще: «А що, з українською мовою – повний порядок? Вона уже зайняла належне їй місце у всіх сферах життя?» Та все ж і ці запитання посуваю на другий план… А нині я хочу багатьом моїм опонентам повернути їх же запитання до мене, коли я ратував за захист української: «А чи так важливо, якою мовою говорити»? Саме так мені заперечували.
Давайте начистоту, шановний читачу. Ви ж точно згодні з тезою: не важливо! Нас упродовж цілого життя саме так школили. І вишколили! Чи десь ще є такі толерантні до чужих мов люди, як в Україні? Не чув… Справді, не чув. Отож часто-густо ми й казали: аби в світі був мир та на столі хліб, а хто як говорить – нема різниці.
Ох, коли б то! Ох, коли б! А от, виходить, нема різниці, коли йдеться про українську, а коли про російську – то ой, як важливо!
От послухаймо наших навчителів, що так запопадливо нав’язували нам цю думку. І невиправний у своєму шовінізмі Жириновський, і світлої пам’яті екс-мер Москви Лужков, і великий (як ми наївно гадали) демократ, російський дисидент, лауреат Нобелівської премії Солженіцин… А що вони казали?
А вони всі, кожен – у свій час, хоч і по-різному, висловлювали отакі-от думки: Росія має особливу місію в світі і ради виконання цієї місії можна й пожертвувати правами інших народів. Україна, як держава, і українська мова – історичне непорозуміння. Росія закінчується там, де закінчується російська мова! І там, куди дійшов російський солдат. А дійти він має до Індійського океану і Середземномор’я.
От так! Ні більше, ні менше! І хто це каже? А ті, що й досі стверджують: не має значення, якою мовою говорить людина, аби жилось добре… От вам і подвійні стандарти! Якщо в Росії – то ой яке значення мови, а як в Україні – нема значення… Дивна позиція, чи не правда?
Саме на цій слизькій стежці – стежці між патріотизмом та великодержавним шовінізмом і спотикаються всі великі світу сього, в тому числі й ті, що величають себе демократами.
А й справді, хіба не дивно: коли росіянин любить Росію – він патріот. А коли українець любить Україну, естонець – Естонію, – він націоналіст. Хто з нас не чув виразу: «український буржуазний націоналізм»? Так само – грузинський, естонський – обов’язково буржуазні. І тільки, бачите, російського взагалі і в природі нема: ні буржуазного, ні соціалістичного. Сміх та й годі!
А кожен з нас неозброєним оком бачить, як пишно розквітає російський великодержавний імперський шовінізм! А це вже далеко не просто націоналізм – це концентрований, рафінований, махровий націоналізм! Та ж почитайте все тих же Жириновського, Лужкова, Солженіцина. Там же пряма лінія від династії Романових: «собирательная миссия России». Почитайте слова гімну «Русского национального единства»:
«Ведь в мире должен быть один Порядок
и он по праву Русским должен быть!»
Щось треба ще коментувати?? По якому це такому праву? І це не фашизм?
Якось тут, в Долинській, якби я вчасно не вмовк, ризикував був бути побитим. А почалося все безневинно. Я стояв першим у черзі в «Приватбанку» і дівчата-працівники, щойно повернувшись із обідньої перерви і розсідаючись, щебетали українською. Яким же було моє здивування, коли на моє звертання одна з них уже відповідала мені по-російськи… На моє дуже делікатно поставлене запитання: «А чого ви зі мною заговорили російською?» жінка не встигла нічого сказати (розумію: вона була поставлена в такі рамки власниками банку), зате що знялося в черзі! «Ох уже ж ці чистомовники!» – гукала одна поважна дама. Її підтримав чоловік у камуфляжі, інші.
От тепер і хочу їх запитати: «А оце в Росії хто – не чистомовники? Тільки російські… То їм, отже, можна «рівняти» мене навіть у мене дома? А мені зась сказати слово у власній хаті? Їм можна за мову і Крим відбирати, (хоч там не шанувалась саме українська), і права україномовних громадян топтати, і права татарського народу вкотре попирати, і на міжнародні договори і цілісність України плювати, бо – «права русскоязычного населения»! Тільки у них права! Бачите, куди зайшли! Введено війська в чужу державу за чистоту мови. Щоправда – російської. Їм можна. А ми маємо втертись і мовчати?
Хіба не зрозуміло, що грань мови – це грань фізичного існування народу?
(Розумію, декому з наших громадян абсолютно все одно, за принципом отого кота з мультфільму: «Нас и здесь неплохо кормят»). Але то ваш вибір, панове! А що, право на вибір – тільки за вами? То, може, хоч раз в житті задумайтесь, що мислячим людям мовне питання зовсім не байдуже, бо воно життєво важливе для існування народу. І не повторюйте нав’язаних нам шовіністами чужих фальшивих ідей з недавнього нашого минулого.
Останні події чітко показали: якою мовою говоримо – має значення! Бо що в Криму захищає Путін? Російськомовне населення. Яку головну вимогу висунув Лавров у Женеві до України? Запровадження російської мови як мінімум, як офіційної, а ліпше – державної.
(Пізніше, щоправда, коли російська дипломатія потерпіла фіаско, він змінив свою риторику і заявив про «достойное место русского языка в Украине», ніби російська мова тепер в Україні десь на задвірках… Хоч вірити цій риториці ой як нерозумно!) Про що кричить сьогодні наше телебачення? – «Почути Схід!» (Я й питаю: «Агов! Схід! А коли почуєш мене?»)
От вам і «не має значення». Всі народи чітко розуміють: вони є в цьому світі доти, поки є їх мова! І тільки маса збайдужілих українців продовжують свою стару і нерозумну пісню на тему «та яка разніца?», підігруючи нашим недругам в їх українофобських настроях. А недруги дуже тонко розуміють: поки живе і переважає десь російська мова – там не буде повнокровної України. Отієї, що на їх думку – історичне непорозуміння…
Прямо таки чую, як дехто з читачів каже: «Та серед російськомовного населення нітрохи не менше патріотів України, ніж серед україномовного»! Так… А й не так.
Де кінчається Росія за Лужковим? Там, де кінчається її мова. Тож і Україна, погодимось, тільки там і тільки до того часу, де і доки звучить і повнокровно функціонує її мова! Ну як можна уявити українську національну культуру без національної мови?? Я не можу уявити. Те, що продукується в Україні в галузі культури російською мовою – кіно, пісня, поезія і т.п. і є російською культурою.
Патріотизм – це мова і нація. А якщо це якийсь псевдопатріотизм за окрему територію з назвою Україна, але з російською культурою – то це і є сепаратизм, тільки стосовно Росії. Питається, для чого тоді ігри в окрему самостійну державу, ігри в незалежність, якщо на цій території процвітає та ж Росія, тільки з іншою назвою? Невже я справді щось тут перемудрив? Якщо ти патріот – зроби ще однесеньке зусилля: навчись вільно говорити українською…
Тому й хочу запитати вас, шановні мої російськомовні співвітчизники, та й вас, україномовні: «А якої України ми хочемо?» Якщо оперетково-бутафорської, де лише на сцені мова і віночки, а реальність чисто російська – то ми її давно маємо! Якщо території, яка чомусь називається Україною, а не є нею, якщо населення, яке зветься українцями, а не є ним, – то ми також уже це маємо. А мусимо мати не територію, а державу, не населення, а народ! І це не забаганка нездорової людини.
Народи світу досягли висот через утвердження національного, рахуючись при цьому з правами інших. Але на першому місці в Німеччині, Фінляндії, Японії було утвердження відповідно німецької, фінської, японської мов, культури, традицій. Тож і ми маємо стати українською нацією, а не малоросами. Без цього ніхто в світі з нами рахуватися не буде. Як і зараз не рахуються. Не вірите? Скажіть в Росії, що ви зі Жмеринки, з Тетіїва, з Долинської – і скільки б до цієї заяви ви не демонстрували свою вишколену російську мову, скільки б не позиціонували себе, як представника російської культури, – відразу ж почуєте: «А-а! Так ты хохол?!» І далі ви вже нічого не зробите, ви вже залишитесь недоросом, людиною другого сорту: «Что ты, как не русский?» Знаю це з власного досвіду. Певен, і з вас багато хто це на собі відчув.
Так само з досвіду знаю, який сильний російський шовінізм на побутовому обивательському рівні. На початку 90-х років їхав до Челябінська. Уже за Харковом пасажири почали обурюватись: «Почему в вагоне холодно, почему не топится?!» П’яна, як чіп, провідниця повідомила (майже цитата, нецензурщину обминаю): «Хохлы еханные угля не дали» «Как это – не дали?! – пасажири у відповідь – Надо заставить!» (Чуєте? «Заставить!») Якийсь час я терпів, бо могли й побити, а далі пішов до вугільного ящика, показав вугілля, повідомив про це пасажирів – і що ж? Розмови тільки трохи-трохи втратили градус, але тон залишився той же : «Они, хохлы, такие наглые…»
Чому кажу про це? Бо сам не раз відчув: українець, говориш українською – отже другий сорт! І скільки ви не будете клястись, російськомовні братове з України, у вірності російському брату, для нього досить, що ви – хохол! То чи не годі бути хохлами, малоросами, другим сортом? Самі себе не поважаємо, а хочемо поваги від інших? А от естонці змогли себе відстояти. Молодці! І російська звідти нікуди не вивітрилась. Дві мови існують поряд. Але права корінного естонського народу відстояні. А в Україні нащо, правда?
Ми ж у масі своїй не говоримо нормальною російською – і не говоримо нормальною українською. Я певною мірою навіть розумію, хоч не виправдовую, того одеського ДАІшника, який сказав, що не бажає говорити телячою мовою. Бо те, як ми говоримо в побуті – інакше і не назвеш: огрублене, спримітизоване російське мовлення з українською вимовою. А що, не маємо своєї мови? А чого ж ми її так ігноруємо? Вслухайтеся в наші пісні, в художню літературу, в природню українську мову – нащо шукати красу десь? Вона – між нас. Тільки засипана чужим сміттям…
Пішов третій десяток нашої незалежності, а мільйони українських дітей і далі продовжують говорити російською. І та ж долинська, жашківська бабуся спішить з внуком перейти на «його» мову, ігноруючи і зневажаючи свою. Кажуть: так склалось… Такий фактичний стан речей…
Хто вам сказав, що так склалось?! Так склали, так зробили! Може хтось буде заперечувати, що російській мові завжди був режим найбільшого сприяння? Навіть сьогодні, в українській державі, де ще практично нічого не зроблено для україномовного населення, всі носяться, як з писаною торбою, з правами населення російськомовного. Та ніякі їх права не порушено! Прав українців не встановлено – оце таки факт! Державної програми національного розвитку, національної доктрини нема – оце факт. Українознавство, введене в школах ентузіастами в 90-х роках, давно забуте.
За майже сім десятків років мого життя я жодного дня не був без російської. Хоч як, – та чув. А всі народи якось живуть тільки в своєму мовному середовищі. І нічого. Живуть, не бідують.
Кажемо – «склалось»…
А хто питав нас, коли Петро заборонив друк церковної літератури українською мовою? Не вірите? Загляньте в історію!
А хто питав нас, коли він перекупив за хутра у Константинопольського патріарха «першопрестольність» Москві, яка й на світ з’явилася навіть за їхніми даними 1147 року, через 170 років після хрещення Києва! (А насправді історичні джерела неспростовно доводять: Москва заснована через 295 років після хрещення Русі, та й Руссю ніколи не була, бо цей термін у нас украли, а назва «Росія» була введена тим же Петром десь лише в 20-х роках 18 століття).
(Тут маю дещо пояснити. Ми свято віримо історії Карамзіна, Ключевського. А той же Ключевський В.О. в своїй праці «Исторические портреты Москвы», виданій видавництвом «Просвещение» в Москві 1993 року на сторінці 113 пише: «В лице князя Андрея великоросс впервые выступил на историческую сцену». Мова йде про князя Андрія Боголюбського, який в 1169 році знищив і вирізав Київ, в час, коли понять «великорос», «малорос» і близько не було! Ви чуєте, яка страшна брехня! Він, бідний, і не знав, що він – великорос! І ще майже 550 років всі його нащадки не знали, що вони – великороси. Бо цей термін з’явився лише за Петра. Тож уявіть, скільки тієї правди в інших твердженнях російської історії. Або спробуйте сказати про українців Русі часів Києва – очі заплюють! Але далі).
А хто у нас питав, коли Анна Іоанівна заборонила викладання в Харківському юридичному колегіумі (тепер – Харківська академія) «малоросійським наріччям», тобто українською мовою? Тобто і Харків говорив українською, і юридична термінологія цією мовою уже тоді існувала!
А хто питав нас, коли за вказівкою Катерини була сфальсифікована наша історія і білими нитками історію порівняно молодого Московського князівства пришили до древньо-сивої історії Києва і Праукраїни? Їхні ж учені, історик Шахматов і археолог Уваров, незаперечно довели: Русь і Московське князівство століттями масово не перетинались. Аж до 14 століття. І тільки Катерина вирішила примазатись до великої історії сусідньої держави, щоб не вести свою історію від Чингізидів. Може, й нам почати свою історію з Візантії, бо ж київський щит прибивався на воротях Константинополя і Візантія платила таки данину Русі?
А хто питав нас, коли українську мову уже в наші часи витіснили з церкви, фінансів, медицини, техніки, армії, кіно, телебачення, перекладної літератури, діловодства і т.п., а точніше – не дали можливості розвинутися цій мові в названих галузях? То виходить і болгарською, і польською, і англійською, і російською будь-яка термінологія – є, а українською її й бути не може?
А хто питав нас, коли в центрі України збудували Побузький нікелевий чи Завалівський графітовий, чи Смолінський урановий комбінати – і на догоду десятку дітей присланої з Росії технічної інтелігенції, сотні і сотні наших дітей, з діда-прадіда україномовних, пішли вчитися в російські школи. (Я мовчу про південь і схід України, зросійщені ще безпардонніше).
А хто питав нас, коли на Кубані упень винищили українські школи?
А хто питав нас, коли учителю української мови платили одну зарплату, а вчителю російської – іншу? І більшу. І за меншу кількість дітей.
А хто питав нас, коли кращих митців переманювали в Москву, бо в Києві, через великодержавну політику імперського зросійщення, вони і справді були приречені на невідомість? (Один мій знайомий влучно зауважив: на тій підставі, що московські євреї-музиканти стояли вище від київських євреїв-музикантів, зробили висновок, що українська культура нижча від російської…)
А хто питав нас, коли сотні спеціалістів України слали в Росії і Казахстани, а на їх місце присилали уродженців Тули, Рязані, Смоленська?
А куди поділись 65% українців Кубані (за переписом 1925 року) і їхніх 950 українських шкіл, та ще 429 українських шкіл на нижньому Поволжі (у так званому Золотому Клині), та ще 1076 українських шкіл на Далекому Сході (у так званому Зеленому Клині) ? Випарувались?!
А як так сталося, що і Крим, і південь та схід України стали «исконно русскими территориями», якщо за переписом 1859 року в Тавриді (Крим) проживало 200 тисяч українців і лише 87 тисяч росіян, (та ще й спеціально присланих, а про татар, чомусь, і згадки нема), на Катеринославщині (Дніпропетровщині) – 880 тисяч українців і лише 50 тисяч росіян, на Херсонщині – 700 тисяч українців і 94 тисячі росіян, на Харківщині – взагалі 1,5 мільйона українців і 80 тисяч росіян??
А куди поділись українці Брянщини, Воронежчини, Курщини? А ще в 1976 році автор цієї публікації в Брянську з місцевою молоддю виспівував українські пісні – і співалися вони там без акценту!
Нас питали, коли масово і примусово закривали українські школи і масово заселяли південь та схід України росіянами, винаходячи найрізноманітніші підстави для виселення звідти українців – (от хоч би й на ніби то добровільне освоєння нових земель та за направленнями ВУЗів)?
Продовжувати чи досить? А є що продовжити.
Уже забули, скільки нещасного мирного українського люду вивезено до Сибіру із західних територій за те, що не поспішали вступати до колгоспів? А почитайте доповідні записки супроводжуючих їх російських офіцерів про те, що на 60 осіб у вагоні на добу видавалось по 1 оселедцю на кожного і … відро води на всіх! Склянка води на людину на добу! (Хоч це вже трохи інший ракурс однієї й тієї ж страхітливої імперської політики, як і Голодомор, про який свідомо мовчу…)
То коли перестанемо тупо стверджувати, що «так склалось»?
І якщо ви, російськомовні братове-українці, справді патріоти, то, може, замислитесь, нарешті, над тим, що треба хоч би мінімально повернути борги Україні, створити умови для її мови і культури, а вже тоді і свої права «качати»? Що і де загрожує російській мові? А українська досі в зародковому стані. А ви, патріоти, своєю мовою підтримуєте тут права сьогоднішнього агресора і загарбника, хоч і звете себе патріотами.
Російська держава грубо нехтує правами українців, а все ті ж українці вперто тримаються російської мови. З усіх екранів на нас ллється виключно російська мова значної більшості українських депутатів! А це ж – представники влади у вищому владному органі – і вони перші, хто нехтує законом про державну мову! Вони, вища влада, – порушники закону! То хто має кричати про порушені мовні права?
Якщо депутат Верховної Ради виступає у Верховній Раді – то він у цей момент є представником держави, у якій законом зафіксовано державну мову. Чому депутат порушує закон? Яку державу він тут утверджує? Хто і коли з нього за це запитає? Але ж ні! Запитують з тих, хто у власному державному верховному органі відстоює свою мову! Панове! А чим це відрізняється від порядків у царській Росії і у панській Польщі? Коли ж ми ЦЕ почуємо, українці?
Де ще у світі в державі є державна мова сусідньої держави? У Канаді – англійська і французька, бо нема національності і мови «канадська», а англійська і французька живуть і процвітають в своїх державах. У Швейцарії аж три мови – по тій же причині: нема такої національності – «швейцарець», а німецька, італійська і французька є в своїх державах. Англомовна Америка уже претендує на окремість американської мови – і в добрий час, бо люди, що живуть на велетенських просторах, хоч як, – та говоритимуть по-різному.
І чому Росія не кричить про введення в Придністров’ї трьох державних мов: російської, української і молдовської? «А зачем?? И так понимают!»
Може, ви чули в польському Сеймі українську мову? Може, в російській Думі вона звучить? Може там чи там є масово українські школи за бюджет? Жди! Приїхав в Росію чи в Польщу – говори, як вони. Навіть приказки і там, і там – про те ж: «Меж волками жить, – по-волчьи выть», «Кєди жиєш межи врони, – бендзєш каркаць, як і они». А в Україні – давай другу державну! А для чого?! Козі ясно: щоб першу забути навіки-вічні і з нею більше ніколи діла не мати! От така цікава «двомовність»… Бо хіба в україномовних громадян є проблеми з мовами? Треба українською – на тобі, треба російською – так само. А у російськомовних? О! Купа проблем! То вивчіть! Якщо ти патріот України – то пошануй її поважливим ставленням до її мови. Вивчи. Хіба хтось б’є в шию, підганяє, терміни ставить? І не матимеш проблем в україномовному середовищі. А сам говори, як і говорив.
Хіба незрозуміло, що смертельна боротьба точиться не за захист російської мови, а за остаточне знищення української, бо закон про другу державну мову означатиме смертний вирок першій? Її й так нікуди не пускають, а тепер давайте ще змиримося з тим, що нема чого відроджувати її на півдні і сході – і де вона виживе? Чого і кому ми так запопадливо клянемось у своєму вірнопідданстві? Кому ми що винні? А чому ж зловісно мовчать ті, хто завинив перед Україною, її історією, культурою, мовою, народом?
Дожились: гордість мистецтва України і гордість Майдану Руслана співає Гімн України… російською мовою! Бідні Чубинський і Вербицький перевернулись!
Я вже й не питаю, Гімн ЯКОЇ України Ви співаєте… Я питаю Вас, Русланочко: «А кому Ви і що доводите? Та ж ні Вас, ні нас не чули і не почують! Є затята імперська непоступливість шовініста – і Ви голову розбийте, а він лише поблажливо кивне Вам головою, коли в черговий раз Ви зробите перед ним кніксен прислуги. А російськомовні громадяни України, (а вони ж патріоти та ще й масово – етнічні українці!) мусять зрозуміти нас, наше вболівання за мову і самі сплатити борги цій землі, піднявши з бруду її мову.
Євреї відродили мертву мову. Українці донищують живу, яка входить в 200 мов світу (із понад 2000), що мають власну писемність. Нас обов’язково зрозуміють мислячі люди – і патріоти погодяться. А лжепатріоти і вороги – не погодяться. То будемо годити псевдопатріотам і ворогам? Знову самі собі на горло наступимо, щоб Росія погано про нас не подумала?
Українці мусять це зрозуміти. Треба тільки це їм терпляче і багато раз аргументовано пояснювати: історичними фактами, документами з архівів, а не пустопорожніми балачками про «солов’їну, калинову». Вони ж точно знають чи, бодай, здогадуються, що ще недалекі їх предки говорили українською. Вони ж точно знають, що за етнічним складом російське населення ніколи не складало більшості в південно-східних регіонах. (Дивись той же перепис 1925 року). Загляньте в переписи і енциклопедії, які, до речі, складалися зовсім не «буржуазними націоналістами», скоріше навпаки – затятими інтернаціоналістами. Вони ж, російськомовні українські громадяни, прекрасно розуміють, як боляче, коли десь якось ущемляють їхню мову. А нам же, україномовним, боляче так само! Цигани кажуть: «Не лякай – і не будеш боятись». Мудро. Перефразувавши їх, можемо сказати: не хочеш, щоб тобі боліло мовне питання – не роби боляче мені.
Російська мова є і залишиться. Вона процвітала і процвітатиме. Ми тішилися її перлами і будемо тішитися. Ми читали російську класику і читатимем. Хоч і неправедними, імперськими шляхами, але російська мова давно утвердилась, як міжнаціональна – і оце факт, проти якого ніхто й не збирається сперечатись. Та чому ця мова нав’язується силою «од молдаванина до фіна»? Чому повинні зникнути інші мови? Хай вони всі існують поряд.
Ми хочемо, щоб нарешті всі прозріли і зрозуміли: має утвердитись рідна мова. Не всупереч російській, не на її місці, а поряд, але повноправно і повнокровно. Для усіх до єдиного громадян України має стати природним легко переходити з однієї мови на іншу так, як це нині природно для україномовних громадян України. І так, як це природно для швейцарця і канадця, яких ми самі ж ставимо за приклад! А ні – давайте вимагати федералізації всіх країн світу за мовною ознакою: о! скільки з’явиться вірменських, єврейських, українських окремих федерацій по всьому світу: в Польші, Португалії, Італії, Канаді, Аргентині, Австралії, тій же Росії. А не захочуть добром федералізуватися – давайте за славним прикладом Росії гримати зброєю… До цього йдемо? До права кулака? То чи варто було забудовувати землю храмами і клястися Богу в добрих намірах, якщо і далі все вирішуватиме примітивна тваринна дарвінівська боротьба за існування: травоїдний існує для хижака?
От саме до слова і запитання Московській церкві і Кирилу: «Оця політика Росії якраз і є в руслі Божих заповідей? Якому богу молитеся? Чи це не те ж саме підле фарисейство, за яке, за вашими ж вченнями, розіп’яли Сина Божого?» А кажете, – церква поза політикою… Не гнівіть Бога! Або йдіть за його заповідями, або скиньте овечі маски з вовчих оскалів! Якщо ми всі – діти Божі, то чого одним можна все, а іншим – зась на правду у власній хаті? Чи вам справді не відомо, що хрестилась Русь часів Києва? А ви про якусь московську «першопрестольність…» І це не політика?
Прокиньмося від летаргії! Ніхто ж не кличе нищити сусідню мову і ворогувати з сусідами. Мова про те, щоб ми збагнули, нарешті, «чиїх батьків, які діти», щоб згадали: «… хто матір забуває, того Бог карає..», щоб зрозуміли: наші прапредки прийшли з часів Трипілля і Мізина, – а це понад сім тисяч років тому! За нами – покоління та й покоління! І говорили вони на своїй землі мовою цієї землі – отже, українською. Певно ж, не такою, як нині, але українською, точно – не польською не російською, які теж колись були зовсім інакшими… То що, плюнемо в нашу історію, махнемо рукою на наших предків і зневажимо рідну землю, рідну історію, рідну культуру?
«Чи будемо зватись тоді ми народом, якщо зникне вона, голосна?» – ще коли запитувала нас Раїса Кириченко, співаючи про мову! А ми так і не почули її… Та й що дивного? Тараса Григоровича не почули: «Я на сторожі коло їх поставлю Слово»… Нащо нам та сторожа? Запускай повним ходом мову сусіда. Та ще впереміжку з нею сленг, та ще тюремну «феню» – о, де мова! Вперто не хочемо інтеліґентного мовлення. Бо хіба ж українська мова може бути інтеліґентною?! А чи так багато праці треба, щоб спілкуватися нормальною мовою, щоб втішатися її звучанням, щоб вибити ґрунт з-під ніг її насмішників?
Інший поет з Черкащини сказав свого часу:
От і я запитую: доки будемо грати в імперську дудку і вважати себе хохлами? Доки будемо плювати в криницю, з якої п’ємо, і чекати, що хтось нам її очистить? Доки не будемо знати власної історії і вивчати її за брехливими писаннями Катерин і Петрів? Хіба сьогоднішня московська пропаганда не показала вам, як там, у них, на догоду собі, любимим, пишеться історія? Як з чорного роблять біле і навпаки?
(А от малесенький приклад, як ми самі знаємо недалеку власну історію. Навіть дуже відомі журналісти і визначні люди України час від часу видають: «Перша столиця України – Харків». Коли це він був першою столицею? За часів Русі? За Богдана Хмельницького? За Української Народної Республіки? Та ні… А коли? А за часів сфальсифікованої і московською силою утвердженої Радянської України. Щоб не статися Україні справжній. І сам термін «перша столиця» – радянсько-пропагандистський! А ми й досі ним теліпаємо)…
Доки будемо вірити брехливим казкам про «спільну колиску», «братство» і т.п., якщо вже сьогодні Росія ввела термін «Древняя Русь», обминаючи термін «Київська»? (Хоч і Київської теж не було, була просто Русь. Ніхто ж не каже «російська Москва» бо яка ж вона й може бути?) Доки будемо західними і східними? Доки..? Доки..? Доки..?
Бо саме до того часу і не бачити нам правди у власній хаті. Іншого не дано.
Володимир Яремчук
Знати, вірити, здобувати
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта