На лінії фронту на сході України, у ніч з 28 на 29 червня, кулею снайпера був убитий Василь Сліпак. Оперний співак, він робив кар'єру у Франції. Вступив до лав добровольців, які на Донбасі борються проти ополченців, сепаратистів та російської армії.
Філіп де Лара, філософ
Мій друг Василь помер. Кажуть, що війна, яку веде Росія в Україні - «гібридна». На практиці ж це справжня війна, яку не можна назвати «гібридною» або «антитерористичною операцією». Смерть Василя в бою не гібридна.
Коли він пішов на фронт перший раз, я йому сказав (як завжди, піднімаючи голову аби наші погляди змогли перетнутися) : « Я всього лиш старий жидобандерівець старше 60 років і менш як 1,70 м зростом але, якщо ви не повернетеся цілим, я натовчу вам писок». Я не зможу цього зробити, до того ж Василь у всьому був найдосконалішим чоловіком, найчеснішим, найбільш цілісним з усіх мені відомих. Тепер він залишається досконалим назавжди.
Вперше я зустрів Василя на площі Інвалідів у Парижі в лютому 2014 року, на наступний день після розстрілів на Майдані, де загинули ті, кого потім назвали «Небесною сотнею». Вже тоді були снайпери... Ми востаннє бачилися на тій же площі 10 червня цього року, на міжнародному марші «Stop Putin War in Ukraine !» В проміжку, ми часто зустрічалися і поступово стали друзями (дуже поступово, Василя не так просто приручити...).
Який шлях пройдено за 28 місяців. В лютому 2014 року Янукович оголосив війну своєму власному народу, і ми думали лише про те, як зупинити бійню. Червень 2016 року, революція гідності перемогла. Крим окупований, війна бушує на Донбасі, реформи гальмуються, але Україна стала господаркою своєї долі й, попри всі труднощі, небезпеки, розчарування, любов до свободи та сила волі все ще живі. Цей захід був майже переможним співом, у порівнянні з болем та відчаєм, які панували в лютому.
Василь, разом зі своїм приятелем в образі Путіна в ланцюгах та комбінезоні ув'язненого, брав у свідки перехожих, зображуючи руку правосуддя, яка карає злочинця. Принаймні, це був так би мовити радісний момент, сповнений життя та надій. Надю щойно звільнили (1). Ще трохи і у в'язниці був би Путін, а не 28 українських політичних в'язнів, які все ще утримуються в Росії.
На превеликий жаль, війна Путіна не припиняється з зими 2014 року. І вона щойно забрала Василя. Я в скорботі та гніві, але я його не звинувачую. Здалеку здається, що є щось абсурдне в долі благословенного богами артиста, який ще на початку своєї кар'єри, яка обіцяла бути чудовою, вирішив все залишити заради фронту, де, як він знав, дуже небезпечно і, де він віддав своє життя.
Всі друзі благали його не їхати туди, а потім, коли він приїжджав минулої зими, не повертатися назад. Але всі, хто з ним говорив, були переконані, що для нього життєво необхідно боротися за свою країну і бути там, де ця боротьба повинна вестися. Він знаходився на фронті не тому, що був солдатом за покликанням, а тому, що там він відчував себе дома, на своєму місці.
Це не був камікадзе, він не шукав зустрічі зі смертю, але він не міг вчинити інакше, аніж залишатися на своєму місці. Тому його життя, яке трагічно, безглуздо обірвалося на обнадійливому світанку, все таки, є взірцевим людським життям. Нам бракуватиме його фантастичного голосу, драматичного таланту, його почуття гумору, його енергії. Я тільки шкодую, що не мав можливості розділити з ним любов до музики, мою прихильність до великих глибоких басів.
Я давно зрозумів і написав, що « українські націоналісти » не мали нічого спільного з фашистами, з крайніми правими, що червоно-чорний прапор був не більше фашистським та ксенофобським, аніж французький Опір був монархістським або комуністичним, хоча серед учасників руху Опору були монархісти та комуністи. Я це усвідомив під впливом Василя.
Якби я був громадянином України, я, ймовірно, не голосував би так, як Василь Сліпак, але нічого не розділяло нас. Саме з його голосу я вперше почув український гімн; він став моїм першим контактом з таким потужним, в українців, смаком до співу та поезії; я поступово відкриваю для себе цей дивовижний ланцюжок, який протягом століть поєднує українського селянина з найвіддаленіших куточків з голосом його великих поетів, і який дозволив цій непокірній нації пройти через століття рабства, примусової асиміляції та переслідування, не втрачаючи своєї індивідуальності та людської гідності.
По-своєму, Василь був бардом та героєм, як Шевченко (2), як Стус (3), мав унікальний голос. І водночас він був звичайною людиною, оповісником, за яким кожен міг визначитися. Ми тебе не забудемо, Василю, тому що це неможливо, і ми часто зустрічатимемо тебе у Львові, а також у Сімферополі та в Дебальцево. Після того, як у січні пішла з життя Наталі Пастернак, також володарка потужного голосу, хоча і в більш високому регістрі, українці у Франції знову втрачають поважну та щедру особистість.
(1) Надя Савченко, пілот гвинтокрила, протягом двох років була ув'язнена в Росії і звільнена в обмін на двох російських офіцерів служби безпеки, заарештованих в Україні
(2) Тарас Шевченко, український письменник 19 століття
(3) Василь Стус, український поет і дисидент 20-го століття, помер в ув'язненні
(Переклад з французької мови: Світлана Вакуленко)
Наші інтереси:
Ще один славний українець віддав своє життя за світле майбутнє свого народу. Нам бракуватиме його фантастичного голосу, драматичного таланту, його почуття гумору, його енергії. Вічна слава героям!
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Пішов із життя Василь Сліпак, оперний співак, який вирушив до України воювати.
На лінії фронту на сході України, у ніч з 28 на 29 червня, кулею снайпера був убитий Василь Сліпак. Оперний співак, він робив кар'єру у Франції. Вступив до лав добровольців, які на Донбасі борються проти ополченців, сепаратистів та російської армії.
Філіп де Лара, філософ
Мій друг Василь помер. Кажуть, що війна, яку веде Росія в Україні - «гібридна». На практиці ж це справжня війна, яку не можна назвати «гібридною» або «антитерористичною операцією». Смерть Василя в бою не гібридна.
Коли він пішов на фронт перший раз, я йому сказав (як завжди, піднімаючи голову аби наші погляди змогли перетнутися) : « Я всього лиш старий жидобандерівець старше 60 років і менш як 1,70 м зростом але, якщо ви не повернетеся цілим, я натовчу вам писок». Я не зможу цього зробити, до того ж Василь у всьому був найдосконалішим чоловіком, найчеснішим, найбільш цілісним з усіх мені відомих. Тепер він залишається досконалим назавжди.
Вперше я зустрів Василя на площі Інвалідів у Парижі в лютому 2014 року, на наступний день після розстрілів на Майдані, де загинули ті, кого потім назвали «Небесною сотнею». Вже тоді були снайпери... Ми востаннє бачилися на тій же площі 10 червня цього року, на міжнародному марші «Stop Putin War in Ukraine !» В проміжку, ми часто зустрічалися і поступово стали друзями (дуже поступово, Василя не так просто приручити...).
Який шлях пройдено за 28 місяців. В лютому 2014 року Янукович оголосив війну своєму власному народу, і ми думали лише про те, як зупинити бійню. Червень 2016 року, революція гідності перемогла. Крим окупований, війна бушує на Донбасі, реформи гальмуються, але Україна стала господаркою своєї долі й, попри всі труднощі, небезпеки, розчарування, любов до свободи та сила волі все ще живі. Цей захід був майже переможним співом, у порівнянні з болем та відчаєм, які панували в лютому.
Василь, разом зі своїм приятелем в образі Путіна в ланцюгах та комбінезоні ув'язненого, брав у свідки перехожих, зображуючи руку правосуддя, яка карає злочинця. Принаймні, це був так би мовити радісний момент, сповнений життя та надій. Надю щойно звільнили (1). Ще трохи і у в'язниці був би Путін, а не 28 українських політичних в'язнів, які все ще утримуються в Росії.
На превеликий жаль, війна Путіна не припиняється з зими 2014 року. І вона щойно забрала Василя. Я в скорботі та гніві, але я його не звинувачую. Здалеку здається, що є щось абсурдне в долі благословенного богами артиста, який ще на початку своєї кар'єри, яка обіцяла бути чудовою, вирішив все залишити заради фронту, де, як він знав, дуже небезпечно і, де він віддав своє життя.
Всі друзі благали його не їхати туди, а потім, коли він приїжджав минулої зими, не повертатися назад. Але всі, хто з ним говорив, були переконані, що для нього життєво необхідно боротися за свою країну і бути там, де ця боротьба повинна вестися. Він знаходився на фронті не тому, що був солдатом за покликанням, а тому, що там він відчував себе дома, на своєму місці.
Це не був камікадзе, він не шукав зустрічі зі смертю, але він не міг вчинити інакше, аніж залишатися на своєму місці. Тому його життя, яке трагічно, безглуздо обірвалося на обнадійливому світанку, все таки, є взірцевим людським життям. Нам бракуватиме його фантастичного голосу, драматичного таланту, його почуття гумору, його енергії. Я тільки шкодую, що не мав можливості розділити з ним любов до музики, мою прихильність до великих глибоких басів.
Я давно зрозумів і написав, що « українські націоналісти » не мали нічого спільного з фашистами, з крайніми правими, що червоно-чорний прапор був не більше фашистським та ксенофобським, аніж французький Опір був монархістським або комуністичним, хоча серед учасників руху Опору були монархісти та комуністи. Я це усвідомив під впливом Василя.
Якби я був громадянином України, я, ймовірно, не голосував би так, як Василь Сліпак, але нічого не розділяло нас. Саме з його голосу я вперше почув український гімн; він став моїм першим контактом з таким потужним, в українців, смаком до співу та поезії; я поступово відкриваю для себе цей дивовижний ланцюжок, який протягом століть поєднує українського селянина з найвіддаленіших куточків з голосом його великих поетів, і який дозволив цій непокірній нації пройти через століття рабства, примусової асиміляції та переслідування, не втрачаючи своєї індивідуальності та людської гідності.
По-своєму, Василь був бардом та героєм, як Шевченко (2), як Стус (3), мав унікальний голос. І водночас він був звичайною людиною, оповісником, за яким кожен міг визначитися. Ми тебе не забудемо, Василю, тому що це неможливо, і ми часто зустрічатимемо тебе у Львові, а також у Сімферополі та в Дебальцево. Після того, як у січні пішла з життя Наталі Пастернак, також володарка потужного голосу, хоча і в більш високому регістрі, українці у Франції знову втрачають поважну та щедру особистість.
(1) Надя Савченко, пілот гвинтокрила, протягом двох років була ув'язнена в Росії і звільнена в обмін на двох російських офіцерів служби безпеки, заарештованих в Україні
(2) Тарас Шевченко, український письменник 19 століття
(3) Василь Стус, український поет і дисидент 20-го століття, помер в ув'язненні
(Переклад з французької мови: Світлана Вакуленко)
Ще один славний українець віддав своє життя за світле майбутнє свого народу. Нам бракуватиме його фантастичного голосу, драматичного таланту, його почуття гумору, його енергії. Вічна слава героям!
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта