Поділяю загальне обурення оприлюдненими статками 100 тис. державних мужів (і жон), але ніяк не можу приєднатися до непідробного подиву. Я розумію скандалізованих іноземців, але цікаво, ми самі що такого дізналися, про що не підозрювали досі?
Каюсь, я уникаю (хоча подекуди доводиться) ходити в гості до людей, які мають стосунок до влади: не тому, що, боронь Боже, мене проб’є на заздрощі, а просто щоби мимохіть не ображати тих, чий смак я не поділяю. Це той випадок, коли, спробувавши ложку, знаєш смак цілої каструлі. Суцільний «Пшонка-стайл», без винятків. Один загалом порядний і симпатичний політик витримав баталію із власною дружиною, яка вирішила спорудити у вітальні заміського будинку пафосний камін. На запитання чоловіка, на біса воно потрібно, відповідь була проста: «Ми тепер статусні люди».
«Статусні люди» живуть таким чином не перше десятиліття, змушені подекуди — подекуди! — без особливого бажання займатися внутрішньовидовою мімікрією, інакше «свої» не зрозуміють. Тільки не подумайте, що я їх жалію. Вони самі обрали собі шлях демонстративного споживання й не помічають, як спосіб життя безжально засмоктує, позбавляючи відчуття реальності. Можливо, у цьому є пояснення, чому наші еліти до такої міри втратили інстинкт безпеки. Вони ніколи не ховалися, навіть коли можна було не виставляти на позір свої маєтки-пентхауси-лімузини-яхти й решту патекфіліппів і луївіттонів. Аж раптом, тиць-гриць, surprise!
Тому реакція громадськості очікувана, але... інфантильна. По-перше, повторюю: чого ми не знали? По-друге, ненависть зачіпає всіх, не розбираючи: і прокурорів, депутатів, міністрів, які жодного дня не перебували поза державною службою, і вчорашніх бізнесменів, які ніколи не соромилися перебувати в шоколаді. Звісно, коли менш процвітаючі українці скидаються по гривні на тепловізори для фронту, можна було б відкоригувати звички, але це питання не закону, а чи то етики, чи то естетики. А заклики тим часом варіюють від буцегарні до стінки, принципово не розрізняючи потенційних об’єктів покарання. Винні всі.
Я переконаний, що нинішній колективний coming-out еліти — не фініш, а лишень початковий пункт довгого й важкого шляху, наприкінці якого відбудеться її остаточна сепарація на політиків, бюрократів та власне підприємців. Нині ці три іпостасі перемішано водночас через недосконалість правил гри й безкарність, не знаю, через що більше. Людина, яка збирається в нашій країні відбутися, наївно й нахабно хоче всього й відразу. Їй треба пояснити, що можливо щось одне: або адреналін політика, або стабільна передбачуваність функціонера, або статки бізнесмена, хай обирає.
Мене щиро вразила історія всім відомого Джо Байдена, нинішнього поки що віце-президента США, який до того впродовж 35 років був сенатором від штату Делавер. Платня сенатора не така вже мізерна, але особливо шикувати теж не вийде. Втративши дружину з дочкою в аварії, Байден сам ростив двох синів і їздив зі свого Довера у Вашингтон потягом по 2,5 годин в один кінець, а коли один із синів тяжко захворів, довелося позичати гроші у свого шефа — Барака Обами. Важко? Натомість заробив рядок у підручнику історії.
Сьогодні в нас за інерцією важко витримати чистоту жанру. Бізнесмени без політичного прикриття бояться виявитися беззахисними проти свавілля чиновників (як і спритніших у стосунках із владою конкурентів), а чиновники без підживлення бізнесу бояться злиднів.
Якби не зусилля зовнішніх партнерів, які (називаймо речі своїми іменами!) шантажують нашу владу відмовою в міжнародній підтримці щодо війни, безвізового режиму, надання кредитів, ні за що закон про електронне декларування не те що не набув би чинності — його навіть не розглядали б. Ніколи.
Може, бодай так, за допомогою тиску з брюссельсько-вашингтонського обкому, вдасться вставити мізки недалеким лідерам нації. Підприємець буде змушений вживати менш архаїчні інструменти задля збагачення, бюрократ і правоохоронець жертвуватимуть непевними бонусами заради гарантованого, натомість безпечного мінімуму, а громадянин без амбіцій, але з гідністю не зазиратиме в чужу кишеню, доки ця кишеня не пов’язана з криміналом. Це так в ідеалі, а в нашому світі гречки та слоїків із готівкою все буде значно кривіше, повільніше й нудніше. Але без нинішнього струсу хоч якесь наближення до ідеалу недосяжне в принципі.
Подано із незначним скороченням. Виділення ширним шрифтом моє, О.К.
Наші інтереси:
Добре, що на нашу владну верхівку давлять. Хай давлять, поки не задавлять. Ми шкодувати не будемо.
Метою «церкви програмістів» Aryan Softwerk є колективне досягнення Царства божого шляхом розробки софту для самоорганізації шляхетних духовних демосів – арійських церков. Розробка церковного софту –...
Е-декларації: Сюприз!
Світ:
Поділяю загальне обурення оприлюдненими статками 100 тис. державних мужів (і жон), але ніяк не можу приєднатися до непідробного подиву. Я розумію скандалізованих іноземців, але цікаво, ми самі що такого дізналися, про що не підозрювали досі?
16110402.jpg
Каюсь, я уникаю (хоча подекуди доводиться) ходити в гості до людей, які мають стосунок до влади: не тому, що, боронь Боже, мене проб’є на заздрощі, а просто щоби мимохіть не ображати тих, чий смак я не поділяю. Це той випадок, коли, спробувавши ложку, знаєш смак цілої каструлі. Суцільний «Пшонка-стайл», без винятків. Один загалом порядний і симпатичний політик витримав баталію із власною дружиною, яка вирішила спорудити у вітальні заміського будинку пафосний камін. На запитання чоловіка, на біса воно потрібно, відповідь була проста: «Ми тепер статусні люди».
«Статусні люди» живуть таким чином не перше десятиліття, змушені подекуди — подекуди! — без особливого бажання займатися внутрішньовидовою мімікрією, інакше «свої» не зрозуміють. Тільки не подумайте, що я їх жалію. Вони самі обрали собі шлях демонстративного споживання й не помічають, як спосіб життя безжально засмоктує, позбавляючи відчуття реальності. Можливо, у цьому є пояснення, чому наші еліти до такої міри втратили інстинкт безпеки. Вони ніколи не ховалися, навіть коли можна було не виставляти на позір свої маєтки-пентхауси-лімузини-яхти й решту патекфіліппів і луївіттонів. Аж раптом, тиць-гриць, surprise!
Тому реакція громадськості очікувана, але... інфантильна. По-перше, повторюю: чого ми не знали? По-друге, ненависть зачіпає всіх, не розбираючи: і прокурорів, депутатів, міністрів, які жодного дня не перебували поза державною службою, і вчорашніх бізнесменів, які ніколи не соромилися перебувати в шоколаді. Звісно, коли менш процвітаючі українці скидаються по гривні на тепловізори для фронту, можна було б відкоригувати звички, але це питання не закону, а чи то етики, чи то естетики. А заклики тим часом варіюють від буцегарні до стінки, принципово не розрізняючи потенційних об’єктів покарання. Винні всі.
Я переконаний, що нинішній колективний coming-out еліти — не фініш, а лишень початковий пункт довгого й важкого шляху, наприкінці якого відбудеться її остаточна сепарація на політиків, бюрократів та власне підприємців. Нині ці три іпостасі перемішано водночас через недосконалість правил гри й безкарність, не знаю, через що більше. Людина, яка збирається в нашій країні відбутися, наївно й нахабно хоче всього й відразу. Їй треба пояснити, що можливо щось одне: або адреналін політика, або стабільна передбачуваність функціонера, або статки бізнесмена, хай обирає.
Мене щиро вразила історія всім відомого Джо Байдена, нинішнього поки що віце-президента США, який до того впродовж 35 років був сенатором від штату Делавер. Платня сенатора не така вже мізерна, але особливо шикувати теж не вийде. Втративши дружину з дочкою в аварії, Байден сам ростив двох синів і їздив зі свого Довера у Вашингтон потягом по 2,5 годин в один кінець, а коли один із синів тяжко захворів, довелося позичати гроші у свого шефа — Барака Обами. Важко? Натомість заробив рядок у підручнику історії.
Сьогодні в нас за інерцією важко витримати чистоту жанру. Бізнесмени без політичного прикриття бояться виявитися беззахисними проти свавілля чиновників (як і спритніших у стосунках із владою конкурентів), а чиновники без підживлення бізнесу бояться злиднів.
Якби не зусилля зовнішніх партнерів, які (називаймо речі своїми іменами!) шантажують нашу владу відмовою в міжнародній підтримці щодо війни, безвізового режиму, надання кредитів, ні за що закон про електронне декларування не те що не набув би чинності — його навіть не розглядали б. Ніколи.
Може, бодай так, за допомогою тиску з брюссельсько-вашингтонського обкому, вдасться вставити мізки недалеким лідерам нації. Підприємець буде змушений вживати менш архаїчні інструменти задля збагачення, бюрократ і правоохоронець жертвуватимуть непевними бонусами заради гарантованого, натомість безпечного мінімуму, а громадянин без амбіцій, але з гідністю не зазиратиме в чужу кишеню, доки ця кишеня не пов’язана з криміналом. Це так в ідеалі, а в нашому світі гречки та слоїків із готівкою все буде значно кривіше, повільніше й нудніше. Але без нинішнього струсу хоч якесь наближення до ідеалу недосяжне в принципі.
Подано із незначним скороченням. Виділення ширним шрифтом моє, О.К.
Добре, що на нашу владну верхівку давлять. Хай давлять, поки не задавлять. Ми шкодувати не будемо.
Зверніть увагу
Стартап Aryan Softwerk запрошує ІТ-фахівців спільноти Народний Оглядач до освоєння ринку самоорганізації арійських церков