Шість разів на рік, а на Поліссі і Волині навіть вісім разів, українці відзначають поминальні обряди, які є проявом прадавнього арійського культу предків. Одним з найбільших поминальних днів є Дмитрівська або Дмитрова субота (припадає на суботу напередодні Дмитра – цього року 4 листопада).
Раніше жінки в цей день несли до церкви і роздавали калачі бідним людям, аби вони молилися за померлих родичів. До церкви несли також три хлібини та їжу, яка смакувала небіжчикам.
За народною уявою, перша хлібина призначалася давно померлим пращурам, друга – дідам та бабам найближчого роду, а третя – тим, хто помер наглою смертю – на війні, у воді чи вогні. В цей день по церквах і тепер служать заупокійну і моляться за душі померлих.
В “родинну” або “дідову” суботу, як в народі називали Дмитрову суботу, померлих родичів поминали в церкві панахидою-парастасом, а вдома обідом. В етнологічних матеріалах Михайла Грушевського читаємо про поминальний обід в Рівненському повіті:
“Хозяйка наготує якнайбільше страв, які люблять діди. Обід буває пізніше, ніж звичайно, після полудня, або над вечір. За обідом з кожної страви по ложці одкладають в окрему посудину, яку з ложками ставлять на ніч на покуття. Тут ще в посудині ставлять воду і вішають рушник, щоб уночі “душечки померлих помилися й пообідали”.
Поминальний обід мав розпочатися перед заходом сонця і закінчитися увечорі, бо саме в цей час за народною уявою праведні душі відвідують оселі. На поминальний обід запрошували сусідів, літніх і вбогих людей, часто випадкових мандрівників “з вулиці”. Перед тим, як розпочати трапезу, годилося всім помолитися за покійників.
Як пише в своїй книжці “Русалії” Василь Скуратівський, часто після панахиди біля церкви влаштовували обід і запрошували всіх пом’янути небіжчиків – “бо в цей день до церкви приходять небіжчики-духи і на спільній трапезі сідають поруч сущих”. Розпочинали і закінчували трапезу коливом.
Люди вірили: якщо в цей час ходитиме багато старців – то добра ознака. Начебто Бог посилає покійників в образі старців на землю, щоб вони подивилися, як живуть і що роблять їхні нащадки. Їх неодмінно кликали на обрядову поминальну трапезу: “Іди, діду, до обіду!”
Окрім Дмитрової “дідової” суботи, в церковному календарі є так звані “родительські” суботи – також дні поминання померлих. Вони припадають на другу і третю суботу Великого посту.
Поминання предків – проводи – за давньою народною традицією відбувається після Великодня. Як правило, проводи або гробки, як часто їх називають в народі, відбуваються у першу неділю після Великодня і можуть тривати протягом цілого тижня.
Поминання предків є неодмінним елементом Зелених свят і Святвечора, який відбувається напередодні Різдва. На Спаса також поминають померлих родичів. Як пише Олекса Воропай у своїй книзі “Звичаї нашого народу”, за народною міфологією, на Спаса відбувається третій виступ мерців на світ у весняно-літньому сезоні, а саме – на Чистий четвер, на Зелені свята і на Спаса.
Отже поминання предків – це відгомін давнього культу предків, який фрагментарно залишився в деяких народних святах і обрядах. Культ предків зберігся і в національній українській моралі, в якій відбилась така характерна риса нашого народу, як шанобливе ставлення до патріархів – дідусів і бабусь.
Найвірогідніше, що головою Роду в далекому минулому нашого народу був найстарший або один з найстарших представників, який протягом життя набув найбільшої мудрості – знань і досвіду. Цікаво, що і до сьогодні в багатьох родинах згадують свого найавторітетнішого родича – діда або бабу а то й прадіда-прабабу, посилаючись на те, що він чи вона казали. “Дід Панас казали, що треба робити так...” – і цього буває достатньо, аби переконати свого родича-опонента робити так чи інакше.
Раніше в українських родинах знали своїх предків до шостого, а то й до восьмого коліна. Померлі представники родини українцями ніколи не забувалися і шанувалися. За давніми народними уявленнями, духи померлих знаходилися поруч і допомагали своїм рідним. Відомий дуже архаїчний звичай наших давніх пращурів закопували померлих родичів під хатою або десь у дворі на почесному місці – аби їхній дух був поряд.
Наші пращури славили богів і це славлення означало єднання богів, людей і духів померлих родичів. У “Велесовій книзі” сказано: “Молімось богам, щоб мали ми чисті душі і тіла наші і щоб мали ми життя з праотцями нашими, в богах зливаючись у єдину Правду...” Як відзначає відома дослідниця Галина Лозко, право, пращур, прадід, правда, правий, праведний, правитель – слова одного кореня.
---------------------------------- В тему:
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Дмитрівська субота: пам’ятай предків, і вони допомагатимуть тобі
Світ:
Шість разів на рік, а на Поліссі і Волині навіть вісім разів, українці відзначають поминальні обряди, які є проявом прадавнього арійського культу предків. Одним з найбільших поминальних днів є Дмитрівська або Дмитрова субота (припадає на суботу напередодні Дмитра – цього року 4 листопада).
06110301e.jpg
Раніше жінки в цей день несли до церкви і роздавали калачі бідним людям, аби вони молилися за померлих родичів. До церкви несли також три хлібини та їжу, яка смакувала небіжчикам.
За народною уявою, перша хлібина призначалася давно померлим пращурам, друга – дідам та бабам найближчого роду, а третя – тим, хто помер наглою смертю – на війні, у воді чи вогні. В цей день по церквах і тепер служать заупокійну і моляться за душі померлих.
В “родинну” або “дідову” суботу, як в народі називали Дмитрову суботу, померлих родичів поминали в церкві панахидою-парастасом, а вдома обідом. В етнологічних матеріалах Михайла Грушевського читаємо про поминальний обід в Рівненському повіті:
“Хозяйка наготує якнайбільше страв, які люблять діди. Обід буває пізніше, ніж звичайно, після полудня, або над вечір. За обідом з кожної страви по ложці одкладають в окрему посудину, яку з ложками ставлять на ніч на покуття. Тут ще в посудині ставлять воду і вішають рушник, щоб уночі “душечки померлих помилися й пообідали”.
Поминальний обід мав розпочатися перед заходом сонця і закінчитися увечорі, бо саме в цей час за народною уявою праведні душі відвідують оселі. На поминальний обід запрошували сусідів, літніх і вбогих людей, часто випадкових мандрівників “з вулиці”. Перед тим, як розпочати трапезу, годилося всім помолитися за покійників.
Як пише в своїй книжці “Русалії” Василь Скуратівський, часто після панахиди біля церкви влаштовували обід і запрошували всіх пом’янути небіжчиків – “бо в цей день до церкви приходять небіжчики-духи і на спільній трапезі сідають поруч сущих”. Розпочинали і закінчували трапезу коливом.
Люди вірили: якщо в цей час ходитиме багато старців – то добра ознака. Начебто Бог посилає покійників в образі старців на землю, щоб вони подивилися, як живуть і що роблять їхні нащадки. Їх неодмінно кликали на обрядову поминальну трапезу: “Іди, діду, до обіду!”
Окрім Дмитрової “дідової” суботи, в церковному календарі є так звані “родительські” суботи – також дні поминання померлих. Вони припадають на другу і третю суботу Великого посту.
Поминання предків – проводи – за давньою народною традицією відбувається після Великодня. Як правило, проводи або гробки, як часто їх називають в народі, відбуваються у першу неділю після Великодня і можуть тривати протягом цілого тижня.
Поминання предків є неодмінним елементом Зелених свят і Святвечора, який відбувається напередодні Різдва. На Спаса також поминають померлих родичів. Як пише Олекса Воропай у своїй книзі “Звичаї нашого народу”, за народною міфологією, на Спаса відбувається третій виступ мерців на світ у весняно-літньому сезоні, а саме – на Чистий четвер, на Зелені свята і на Спаса.
Отже поминання предків – це відгомін давнього культу предків, який фрагментарно залишився в деяких народних святах і обрядах. Культ предків зберігся і в національній українській моралі, в якій відбилась така характерна риса нашого народу, як шанобливе ставлення до патріархів – дідусів і бабусь.
Найвірогідніше, що головою Роду в далекому минулому нашого народу був найстарший або один з найстарших представників, який протягом життя набув найбільшої мудрості – знань і досвіду. Цікаво, що і до сьогодні в багатьох родинах згадують свого найавторітетнішого родича – діда або бабу а то й прадіда-прабабу, посилаючись на те, що він чи вона казали. “Дід Панас казали, що треба робити так...” – і цього буває достатньо, аби переконати свого родича-опонента робити так чи інакше.
Раніше в українських родинах знали своїх предків до шостого, а то й до восьмого коліна. Померлі представники родини українцями ніколи не забувалися і шанувалися. За давніми народними уявленнями, духи померлих знаходилися поруч і допомагали своїм рідним. Відомий дуже архаїчний звичай наших давніх пращурів закопували померлих родичів під хатою або десь у дворі на почесному місці – аби їхній дух був поряд.
Наші пращури славили богів і це славлення означало єднання богів, людей і духів померлих родичів. У “Велесовій книзі” сказано: “Молімось богам, щоб мали ми чисті душі і тіла наші і щоб мали ми життя з праотцями нашими, в богах зливаючись у єдину Правду...” Як відзначає відома дослідниця Галина Лозко, право, пращур, прадід, правда, правий, праведний, правитель – слова одного кореня.
----------------------------------
В тему:
Рахманський великдень
Друга Пречиста — арійське жіноче свято
Великдень душі
Гіперборійські традиції українців
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта