Масштаби релігійних репресій римської влади перебільшені в сотні разів, цілеспрямованої державної політики гоніння християн чи хрестиян не існувало. Була реакція уряду на доноси й антидержавні виступи, зокрема, відмову від військової повинності, неповагу до атрибутів держави, міжцерковні розбірки. Репресії стосувалися переважно іудеїв та іудохристиян.

Попередні статті:

Антиохійський аріянський центр
Єгипетський іудохристиянський центр
Галілеяни – хрестияни – аріяни
Хрестиянство і християнство – дві різні релігії
Динамізм – філософський фундамент аріохрестиянства

Аріохрестиянство починало своє поширення з елітних середовищ, адже питання духовного розвитку і морального вдосконалення цікавлять передусім еліту. Це видно уже з Євангелія, де розповідається про шляхетних, багатих і впливових чоловіків та жінок, які підтримували рух за Царство боже своїми ресурсами – «помагали зо своїх маєтків» (Лука 8.3).

Після виходу за межі Галілеї хрестиянство підтримувалося елітою римської імперії. Відомо, що римські імператори Олександр Север (222-235) і Пилип Аравітянин (244-249) прихильно ставилися до хрестиянства, навіть залишилися перекази, що вони були хрестиянами. Очевидно, що йдеться саме про аріохрестиянство, яке не нав’язувало нікому своїх поглядів і ставилося з повагою до будь-яких вірувань. Його головним мотивом була проповідь духовного подвигу для підняття у простір Царства божого, тому всі, хто цього прагнув, ставали між собою духовно близькими – братами і сестрами.

ХАРАКТЕР ПЕРВИННОГО ХРЕСТИЯНСТВА

Первинне хрестиянство не давало дрібних вказівок щодо праведного життя: «Воно вимагало загального вдосконалення, духовного піднесення на такий рівень, з якого всі житейські умовності виглядали дрібницями..., напруження всіх душевних сил і здібностей з єдиною метою: дати розгорітися в яскраве полум’я тій іскрі Божественного Світла, яка закладено в кожну свідомість.

Кожен мав сам вирішувати, в чому полягає його покликання і в чому має виразитися його готовність служити вищим ідеалам. Хрестиянство не відривало своїх послідовників від їх буденного життя, допускаючи і військову службу, і багатство, і рабство, допускало також подружжя між хрестиянами і язичниками, допускало для хрестиянина мати рабів-хрестиян. Все це вважалося дрібними житейськими умовностями для людей, які жили в пориві релігійного ентузіазму.

Хрестиянство було вільним духовним союзом людей різних соціальних станів, об’єднаних між собою братерською любов’ю і спільним релігійним захопленням, що збиралися по можливості часто для радісного братського спілкування навколо символічної Чаші. На ці “вечори любові” сходилися пани і раби, владоможці і солдати, юні дівчата і заможні члени громади, що надавали їй матеріальну підтримку. Іншого характеру хрестиянська громада не мала протягом двох і більше століть, і ніякої регулярної організації вона не знала, окрім внутрішнього порядку богослуження.

Ця вільна проповідь духовного ентузіазму виявилася “перемогою, що підкорила світ”. Саме тому, що хрестиянство не знало жорстких організованих форм і строгих настанов, воно змогло розлитися по світу нестримною хвилею і уникло небезпеки розмінятися на дрібне сектантство.

Не надія на загробне життя забезпечила успіх хрестиянській проповіді. Хрестиянство підкорило світ віщим словом: Царство боже всередині вас. То було вчення про радощі життя, осяяного Божественним світлом, про щастя Божественного споглядання, доступного вже тут, в цьому світі, в кожній свідомості» (Николаев Юрий. В поисках божества. – К.: София, 1995. – С.55, 60–61).

ХРЕСТИЯНСТВО – РЕЛІГІЯ ЕЛІТИ

Аріохрестиянство не конфліктувало з владою, оскільки не було підстав для конфліктів. Самі ж хрестияни, перебуваючи у світлому стані духу, автоматично перебували у позитивному просторі подій. Тобто неприємності з ними траплялися значно рідше, чим у інших. Врешті, люди саме тому й прагнули до Царства божого (Простору волі), бо в ньому досягали вищої якості життя: міцного здоров’я, позитивних подій, гармонійного оточення, свободи творчості.

У самій владі було багато прихильників хрестиянства, подібно до того, як у будь-якій владі завжди є прихильники здорового способу життя і передового мислення. Належність до аріахрестиянства була ознакою елітарності. Ця спрямованість на шляхетних людей зафіксована в самій Добрій Новині: «Як зайдете в яке місто чи село, спитайте, хто в ньому достойний, і там пробувайте, поки вийдете» (Матвій 10.11).

«Слід пам’ятати, що верхи державної влади нерідко були зачаровані хрестиянськими ідеями і перебували під їхнім впливом. Імператорська сім’я Флавіїв без сумніву мала серед своїх членів хрестиян. Син Марка Аврелія Коммод (180–192) був під сильним впливом своєї фаворитки Марції, хрестиянки. При Септимії Севері (193–211) римський двір був просто переповнений хрестиянами. Його син Каракалла був з дитинства оточений хрестиянськими впливами, його молочною мамою була хрестиянка. У самого імператора Діоклетіана, якого представляють як найбільшого ворога хрестиянства з тих, хто був на престолі, хрестиянкою була дружина Пріска і дочка Валерія». 

Арійська мозаїка храму в Мегідо з рибами, хрестами, атакуючими трипільськими свастиками (за годинниковою стрілкою, "по сонцю") та безкінечниками-меандрами. Мозаїку зроблено на пожертву римського сотника. Біля неї напис: «Гайанос, також названий Порфирієм, центуріон, наш брат, знайшов честь власними грошима зробити цю мозаїку. Броуті здійснив цю роботу». Археологи датують будівлю цього храму близько 230 роком н. е. Див.: Пам’ятаймо Прімілію, Киріаке, Доротею і Хресту!


«Подібні приклади красномовно свідчать, що саме у вищих шарах суспільства хрестиянство часто знаходило підтримку і явну прихильність. Всупереч поширеній думці, начебто хрестиянство було релігією народних мас і мало характер демократичного руху, вдумливе вивчення історичних даних вселяє непохитне переконання в тому, що гоніння на хрестиян відбувалися не під тиском згори, а, навпаки, внаслідок ненависті до хрестиянства нижчих шарів суспільства, і що переслідування розпочиналися переважно з причини відкритої вимоги натовпу» (Николаев Юрий. В поисках божества. – К.: София, 1995. – С.102).

Як це відбувалося з натовпом, ми вже знаємо з Євангелія: «Пилат шукав, як би Його відпустити. Та іудеї кричали: Як відпустиш його, не будеш другом кесаря! ... Розіпни його! Пилат каже їм: Царя вашого розіп’яти? Первосвященики відповіли: Нема у нас царя, крім кесаря! І крик їхній переміг» (Добра Новина, 166 ).

Репресії – це негативні події. Вони можуть відбуватися тільки у просторах страждань і боротьби. Це ті простори, де розгорталося іудохристиянство, яке залучало до свого середовища передусім рабів, міську чернь, соціальні низи (див.: Єгипетський іудохристиянський центр). Саме з цими «групами ризику» пов’язано найбільше проблем і конфліктів, тут завжди найбільше незадоволених життям, образ і ненависті. Тут найбільше бунтів і насильства, в тому числі з боку держави, яка зобов’язана реагувати на порушення громадського порядку.

Маніпуляція ворожої пропаганди полягає в тому, що репресії держави проти порушників порядку були представлені як цілеспрямовані репресії саме проти іудохристиян. Для більшої переконливості виготовлялися відверті фальшивки: робили вставки в рукописи під час переписування, створювалися нові «документи», знаходилися «свідчення очевидців» – в принципі, все те ж саме, що сьогодні називається «брудними технологіями» і «чорним піаром».

Ми вже знайомі з тим, як Ісуса Хреста представили «цапом відбувайлом» і нещасною одинокою жертвою організованих і рішучих іудеїв. І це при тому, що Ісус ніколи не був потерпілим від чужої волі, Він завжди робив те, що вважав за потрібне, перебував у просторі Царства божого і завжди перемагав (див.: Припиніть розпинати Господа! Славте воскреслого Хреста!).

Те ж саме стосується й апостолів. Згідно з іудохристиянською пропагандою, вони були закатовані, причому в садистський спосіб, з детальними, можна сказати, любовними описами подробиць. Цікаво, звідки взяті ці відомості? «Поминання Церквою Апостолів та їхньої діяльності повністю основане на даних так званих апокрифічних “Діянь”; християнська іконографія звідти ж запозичила зображення і характерні риси Апостолів» (Николаев Юрий. В поисках божества. – К.: София, 1995. – С. 68).

АПОКРИФИ – ІУДОХРИСТИЯНСЬКА «ЖОВТА ПРЕСА»

Що таке апокрифи? Це не визнані, здебільшого заборонені Церквою іудохристиянські писання на релігійні теми, нашпиговані всілякими чудесами і казковою фантастикою. Взяти хоча б апокрифічну «Книгу про народження блаженнійшої Марії і дитинство Спасителя», де розповідається про те, як по дорозі до Єгипту святу родину охороняли леви і леопарди, як маленькому Ісусу поклонилася велика зграя жахливих драконів, або як на Його слово нахилилася пальма, даруючи свої плоди тощо (Новозаветные апокрифы. – СПб.: Амфора, 2001).

З погляду сучасних реалій, апокрифи – це щось подібне на нинішню «бульварщину», яка передусім прагне до сенсаційності і мало переймається правдивістю чи просто здоровим глуздом. До частини апокрифів Церква ставилась байдуже, як до дитячої писанини. Якщо ж просувалися руйнівні ідеї, то ця література заборонялася.

Такою була «Історія Якова про народження Марії», інша її назва — «Книга Якова». Проти неї різко виступив святий Ієронім (342–420), а у 5 ст. її було включено до списку заборонених. На Русь «Яковлева повість» прийшла в 12 ст. (разом з іудохристиянством), а у 14 ст. цей апокриф уже зустрічається в списках заборонених книг. Саме з цієї забороненої Церквою книги були взяті фантазії про належність Марії до Давидового роду, її введення в Єрусалимський храм, навчання в цьому храмі, деталі знайомства з Йосипом і багато іншого безглуздя.

Руйнівний вплив «Книги Якова» полягав у тому, що вона під виглядом возвеличення гідності Ісуса і Богородиці несла цілий пакет брехні: що батьки Марії були багатими правовірними іудеями, що у трирічному віці її віддали на виховання до Єрусалимського храму, що Йосип познайомився з Марією у старечому віці, що заручини Йосипа і Марії відбулися в цьому ж храмі, що Марія була правовірною іудейкою і багато іншого з численними казково-фантастичними деталями.

Звісно, що все це прямо або дотично суперечило канонічним євангеліям, а також історичним реаліям і навіть іудейським звичаям: автор книги погано в них орієнтувався, можливо тому, що книга писалася вже через століття після руйнування Єрусалима. В силу перерахованих обставин «Книга Якова» була занесена Церквою до списку шкідливих книг. І тим не менше на основі цієї забороненої книги було засноване свято введення у храм Пресвятої Діви Марії. Очевидно, що це відбулося внаслідок настирливості іудохристиянського лоббі, про що говорить і сам зміст згаданого апокрифу.

Подібним чином у церковну традицію були імплантовані вигадки про те, що апостоли були по-садистськи замучені. А якщо таку аферу вдалося провернути з апостолами, то що вже церемонитися з іншими аріохрестиянськими святими: тут хвороблива фантазія дітей диявола просто смакувала сцени витончених тортур, начебто вчинених проти дітей божих.

ВИГАДКА ПРО СВІТИЛЬНИКИ НЕРОНА

Наприклад, імператора Нерона звинуватили в тому, що він начебто робив з хрЕстиян факели і спалював їх, у такий спосіб освітлюючи свої сади з настанням темряви. Ця вигадка поширювалася на основі фальшивої вставки в рукописну копію історичної праці «Аннали» (поч. 2 ст.) Корнелія Таціта – авторитетного римського історика. Вставку знайшли в єдиному примірнику в рукописі 11 ст., що вийшов з абатства Монтекассіно (120 км південніше Рима).

На фальсифікацію вказує хоча б те, що Пилата у ній названо прокуратором (відповідальним чиновником за надходження податків в державну скарбницю), хоча насправді він був префектом (керуючим регіону, намісником). Таціт добре знав роботу державної машини і користувався державними документами, зокрема протоколами сенату, тому не міг переплутати «прокуратора» і «префекта» (Иисус Христос в документах истории // Составление, статья и комментарии Б. Г. Деревенского. – СПб. Алетейя, 1999. – С. 149–152).

Вставка була зроблена з метою дискредитації імператора Нерона і представлення його божевільним маніяком. Це абсолютно не відповідає історичним реаліям. Далі: судячи зі змісту вставки, у ній йдеться про іудохристиян, адже говориться про «злісний забобон», який дійшов до Рима з Іудеї, а самих його носіїв звинувачували «в ненависті до людського роду». Так могли сказати про іудеїв або іудохристиян. Очевидно, що це не стосується аріохрестиянства, яке, до того ж, походить з Галілеї.

Проте згадана вставка покладена в основу сучасної історіографії і масової пропаганди, яка твердить про жорстокі переслідувань хрестиян від Нерона до Костянтина Великого. Сама ж вигадка про виготовлення факелів з живих людей для нічних світильників нагадує масово розтиражовані (пізніше спростовані) фантазії про те, що під час другої світової війни з євреїв виготовляли мило*. За два тисячоліття методи обману майже не змінилися.

* Про мило і абажури з єврейської шкіри розповідали євреї-«очевидці». На Нюрнберзькому процесі навіть були представлені бруски цього мила. Проте у 1980-х роках ця містифікація була спростована самими ж єврейськими істориками як груба пропагандистська брехня. Серед інших, «в 1990 р. ізраїльський "експерт з голокосту" Шмуль Краківський повідомив, що мило з євреїв є вигадкою, і з винятковою нахабністю тут же додав, що цю казку склали німці, щоб заподіяти євреям душевні страждання» – Міф про голокост.

ХТО ПИСАВ ДОНОСИ?

Історики стверджують, що вигадки про цілеспрямовані державні репресії проти християнства і хрестиянства не мають під собою жодних документальних і логічних підстав. «Ті вчені, що бажали бачити в гоніннях прояв принципової ворожості римської урядової влади щодо християн, марно шукали в римських законах відповідної постанови: її ніколи не було» (Николаев Юрий. В поисках божества. – К.: София, 1995. – С. 103).

А що було? Була озлобленість міської черні, що її постійно підбурювали діти диявола, нахабні вигадки і доноси, на які римські чиновники змушені були реагувати. «Проти християн щоденно виступали добровільні обвинувачувачі, за заявами яких доводилось починати жорсткий процес, часто всупереч бажанню представників влади... Ненависть черні до християн доходила до такого шаленства, що представникам влади нерідко доводилось заступатися за звинувачуваних і захищати їх від оскаженілого натовпу. Один з проконсулів Африки відкрито заявляв, що його вже нудить від доносів на християн, інший сам повідомляв обвинуваченим таку формулу відповіді, якою суддя міг задовольнитися для припинення справи» (там же, с. 102).

Проблеми з римською владою, а також усіма іншими владами, передусім були в іудеїв – через відому специфіку їхньої релігії, яка неіудеїв прирівнює до тварин: «Їхня плоть – плоть ослина, а їхня похіть – похіть жеребця» – заявив свого часу «батько іудаїзму» Ієзекиїл (23.20). Відповідно, у стосунках з тваринами втрачають сенс такі поняття як етика, чесність, людяність. Пізніше ця теза була розвинена в Талмуді і в його концентрованому та систематизованому викладі – книзі «Кицур Шульхан Арух», яка донині рекламується серед євреїв як «хрестоматія єврейської цивілізації нашого часу»**.

** «Его [нееврея] семя рассматривается как семя скотины» (Тосефта-дополнение к талмуду Кетубот, 3 б). «Ради [умерших] слуг и служанок... не говорят слов утешения оставшимся после них, а надо сказать ему [еврею-хозяину]: “Да возместит тебе Бог твой убыток”, совершенно так же, как говорят человеку, когда у него околеет бык либо осел» (Иоре де’а 377-1).

Відповідно, проблеми відразу ж виникли в іудохристиян, серед яких напочатку переважали іудеї. «Римська держава спочатку не відрізняла християн від іудеїв... В загальній масі іудеї викликали до себе неприязні почуття, і їхні колонії у великих містах нерідко зазнавали відкритих проявів ворожості. За одну тільки першу половину 1 століття їх двічі виганяли з Рима (при Тиверії в 19 р. і при Клавдії бл. 50 р.). Після Іудейської війни 70 р. і руйнування Єрусалима римський уряд почав ставитися до іудеїв з великої підозрілістю, утискав і обклав особливими податками. Зі свого боку, іудейство все тісніше замикалося у своєму національному егоїзмі і похмурій ненависті до геллено-римської культури. Це був початок іудейської каббалістики, символічних трактувань видінь пророка Ієзекиїла, вчення про непізнаваний принцип божества. Вся ця фантасмагорія символічних образів і карколомних цифрових обчислень була спадкоємницею містичних мудрувань Вавілону, але уже в переробці нестримних іудейських фантазій і в забарвленні іудейського націоналізму, розпаленого політичними подіями» (Николаев Юрий. В поисках божества. – К.: София, 1995, с. 113–114. ). Саме цей світогляд і породив той мутний потік озлоблення і очікування катастрофи, властивий для апокрифічної літератури, в тому числі «Апокаліпсису», авторство якого нахабно приписали апостолу Івану.

АРІОХРЕСТИЯНИ В РИМСЬКІЙ АРМІЇ

Аріохрестиянство швидко поширилося в римській армії, адже в арійській традиції воїнська служба вважалася шляхетною справою. Були навіть окремі легіони, що складалися тільки з хрестиян. Ці частини вважалися найбоєздатнішими, тому що в порівнянні з іншими перебували у гармонійнішому просторі подій, а тому й діяли успішніше. Натомість іудохристиянські підрозділи були неможливими в принципі, адже ця релігія тяжіла до простору страждань і вважала за святість мученичу смерть без жодного опору. Окрім того, вона стояла на позиціях пацифізму, іудохристиянський апологет Тертуліан у своєму трактаті «Про вінок» (211 р.) відверто заявляв про несумісність християнства і воїнської служби.

Про аріохрестиянські легіони є цікаве оповідання. «За царювання Марка Аврелія, у 174 році, під час важкого походу проти квадів (на дунайському кордоні імперії), очоленого особисто імператором, римське військо опинилося в біді через сильну спеку при відсутності питної води. Несподівано почалася гроза, і злива освіжила виснажених воїнів. Офіційна версія намагалась пояснити це диво втручанням Юпітера Капітолійського, проте хрестияни голосно і рішуче заявили, що чудо звершилося завдяки молитвам воїнів-хрестиян. При цьому особливу заслугу приписували легіону, який цілком складався з хрестиян і який за це пізніше отримав назву Legio Fulminata (легіон “Блискавичний») на вдячну пам’ять про грозу, яку чудесно відбулася за його молитвою. Не занурюючись у розгляд цього передання, варто відзначити його як характерне свідоцтво про багаточисельність хрестиян в лавах армії і їхнє завзяття на службі заради перемоги римської зброї. Недаремно хрестиянські письменники гордилися тим, що хрестияни “врятували імператора й армію”» (Николаев Юрий. В поисках божества. – К.: София, 1995. – С. 99–100).

Історик церкви (Євсевій Кесарійський повідомляє важливі деталі цієї події: «Кесар Марк Аврелій, перед битвою з германцями і сарматами, опинився в безвихідному становищі, тому що військо його було знесиленим від спраги. Тоді воїни так званого Мелітинського легіону з вірою, яка з того часу і донині підтримувала їх у боях з ворогом, опустилися, за нашим молитовним звичаєм, на коліна і звернулися з благанням до Бога. Видовище для ворогів було дивне, але те, що, за розповіддю, спіткало їх тут же, було ще дивніше: страшна гроза погнала ворогів врозтіч і погубила їх. Злива, яка линула на тих, що кликали до Бога, відновила сили всього війська, яке перебувало на краю загибелі. Розповідь про це є і в письменників, далеких від нашої віри, і вони викладають ті ж події; є і у наших. Сторонні історики визнають це диво, але, нічого не розуміючи в нашій вірі, заперечують, що воно відбулося за нашими молитвами. Наші ж, споріднені з істиною, передають факти просто і нехитро. Один з них, Аполлінарій, каже, що легіон, за молитвою якого сталося диво, отримав від імператора найменування, яке по латині означає “блискавичний”» (Церковна історія в 10 книгах. Книга 5, 5).

Фактично, воїни-аріохрестияни успішно здійснили колективний ритуал викликання дощу. В захопленні від цього дива вони вистрибнули на вищий психоенергетичний рівень, а їхній противник, відразу ж відчувши цю перевагу, потрапив у паніку.

ПРАКТИЧНЕ ЧУДОТВОРЕННЯ

Подібні практики чудесного керування внутрішніми і зовнішніми стихіями були звичними для аріохрестиян, адже саме цьому їх навчав Ісус Хрестос. Здатністю до чудотворення істинні послідовники Ісуса відрізнялися від іудохристиян та інших єретиків: «Іриней говорить, що до його часу в деяких Церквах зримо залишалася Божа сила чудотворення: “Вони [єретики] не можуть воскресити мертвого, як воскрешали Господь і апостоли своєї молитвою, або як часто траплялося, що коли серед братів виникала потреба, то вся помісна Церква перебувала в пості та посиленій молитві, і душа померлого поверталася: людина отримувала дар за молитвами святих.

Тому справжні Його учні, які отримали від Нього благодать, здійснюють Його справи благі, різні, залежно від того, хто який дар отримав від Нього. Одні виганяють демонів дійсно і надійно, тож часто, очистившись від злих духів, люди стають віруючими членами Церкви; інші передбачають майбутнє, мають бачення і пророкують; інші лікують хворих і, покладаючи на них руки, повертають їм здоров’я; навіть, як ми говорили, вони воскрешали померлих, і ті довго жили з ними. Не можна й перерахувати всі дари, які Церква у всьому світі отримує від Бога в ім’я Ісуса Хреста і щодня виливає їх на благо язичників, нікого не обманюючи і ні на кому не наживаючись: даром отримала від Бога, даром і служить”» (Болотов В.В. Лекции по истории Древней Церкви. Т.2. – СПб, 1910).

Здатність до гармонізації внутрішнього життя людини і простору подій навколо неї була найсильнішим свідченням істинності аріохрестиянства і головним чинником його стрімкого поширення на весь світ. Люди старанно повторювали те, що робив Ісус, апостоли та їхні учні: надихали людей силою слова, зцілювали хворих, керували погодою, миттєво переміщувалися у просторі (тому їх могли протягом короткого часу бачити в віддалених між собою містах), здійснювали чудеса левітації (зменшення ваги), тому могли ходити по воді і літати в повітрі. Які репресії можуть бути проти святих, якщо в їхньому просторі буття таких негативних подій як репресії просто не існує?

Але не всі були святими. Ті, які тільки стали на шлях вдосконалення, могли зазнавали тиску внаслідок доносів римській владі та підбурювань фарисейством соціальних низів. Але про це мало достовірної інформації: історичні свідчення про переслідування стосуються передусім іудохристиян, які в цілому перебували у просторах негативних подій, страждань і боротьби.

У ЧОМУ ПОЛЯГАЛИ «ГОНІННЯ»

Як повідомляє історик церкви Василь Болотов, історія не зберегла жодних слідів взаємовідносин між хрестиянством та державою в царювання перших двох імператорів – Тиберія (14-37) і Кая Калігули (37-41). Звістка про те, ніби Тиберій, отримавши від Пилата донесення про Ісуса Христа, хотів зарахувати Його до числа римських богів, не підтверджена джерелами.

«Перші переслідування християни зазнали за царювання імператора Клавдія (41-54), але разом з іудеями і внаслідок змішування з ними» (Болотов В.В. Лекции по истории Древней Церкви. Т.2. – СПб, 1910).

Відомості про Павла – фарисея з Тарсу, «апостола іудохристиянства» – однозначно засвідчують, що він зазнавав переслідувань від іудеїв, натомість римська влада його навіть захищала. Сам же Павло сприймався владою як представник однієї з гілок іудейства, а пов’язані з ним конфлікти – як внутрішні розбірки між самими іудеями. «Прийшовши весною 61 р. в Рим, Павло користувався свободою для проповіді свого вчення. Навіть чиновники, які проходили свою службу в самій Палестині, отже, мали більше можливості ознайомитися з істинним характером християнства, не відрізняли його від іудейства» – пише Василь Болотов.

Про «гоніння» при Нероні ми вже згадували вище. Якщо вони й мали місце як прояви незадоволення проти іудеїв, то короткочасними і тільки в межах Рима – продовжує історик.

В іудеїв був звичай робити внесок на єрусалимський храм. Але в 70 році цей храм було зруйновано. Тому наступний після Нерона імператор (81–96) Доміціан вирішив, що іудеї повинні продовжити звичай і робити внески на головний римський храм. Частина з них почала ухилятися від податку, заявляючи, що вони вже не іудеї. Це не сподобалося уряду, тож він почав ідентифікувати іудеїв за фактом обрізання, здійснюючи для цього медичний огляд. Під перевірку потрапляли й іудохристияни, які мало чим відрізнялися від правовірних іудеїв.

«Ті, які відкрито визнавали себе іудеями і беззаперечно погоджувалися робити внески на храм Юпітера Капітолійського, – ці не піддавалися переслідуванням з боку уряду. Таким чином, уряду потрібно було розшукати лише таких, які вели іудейський спосіб життя, не заявляючи про те. Іудейський фіск (податок) стягувався з обрізання. Ті християни, що не були обрізаними, зрозуміло, відмовлялися платити, внаслідок чого, природно, на них було звернуто увагу. Коли слідством було з’ясовано, що багато хто з християн були не семітського походження і християнство розвивалося не природним ходом, але підтримувалося за допомогою прозелітизму (тобто вербування), то вони піддавалися переслідуванню. Таким чином, якщо при Доміціані християни й були переслідувані, то нарівні з іудеями. При цьому можна говорити про гоніння на християн при Доміціані тільки в останні 8 місяців його царювання» (там же).

Наступний імператор – Нерва – негайно скасував іудейський фіск як несправедливий. «Нерва відкриває своїм царюванням одну з найблискучіших епох в історії римської імперії. Всі п’ять імператорів цієї епохи (Нерва, Траян, Адріан, Антонін, Марк Аврелій) залишили по собі пам’ять як найкращі імператори, optimi imperatores, як цвіт кесарів. Вони високо стояли і як моральні характери» (Болотов В.В. Лекции по истории Древней Церкви. Т.2. – СПб, 1910).

У цей час іудохристяинство так само поширювалося переважно поміж іудеями, хоча дедалі більше до нього вербувалося неєвреїв. «Іудеї розсіяння були живим нервом, яким поширювався спочатку потік християнства, і в середовищі язичників насіння християнства заносилося, перш за все, у ті місця, де існували іудейські колонії. Спочатку для римського уряду вловити різницю між християнами та іудеями, ймовірно, було так само важко, як важко в наш час зрозуміти різницю між євреєм-талмудистом і євреєм-караїмом. Але згодом, особливо в центрі Римської імперії, християни в переважної масі були вже не єврейського походження» (там же).

Тут же історик робить важливе зауваження: «Від Траяна з його високолюдяним характером християни, мабуть, мали б очікувати тільки хорошого. Але через фатальний збіг обставин вони були зацікавлені в тому, щоб римський престол займали, навпаки, люди негідні». Сенс у тому, що у всі часи впорядкування держави неодмінно погіршувало положення організованого іудейства, яке завжди прагнуло до створення власної «держави в державі». Натомість найбільшого розквіту іудейство досягало під час ослаблення і руйнування держав. Ця ж закономірність стосувалася й іудохристиянства, яке напочатку було іудейською сектою.

Згідно з пропагандою, найжорстокішими вважаються гоніння за імператора (284–305) Діоклетіана. Проте докладніший розгляд документів показує, що гоніння стосувалися іудохристиян, які відмовлялися від громадських обов’язків і від служби в армії, а також виражали неповагу до держави та її символів. За це завжди карали в усі часи і в усіх країнах. Просто коли карали язичників, то це вважалося нормальним, але як тільки винуватець виявлявся іудохристиянином, то це вже називалось «релігійними гоніннями» і, в сучасних термінах, «антисемітизмом».

Наприклад, якщо сьогодні хтось відмовляється від обов’язкового призову до армії, то до нього (якщо не відкупиться) можуть застосувати «гоніння», які, при бажанні, можна представити як релігійні переслідування. Іншою причиною для «гонінь» може бути неповага до державного прапору і державного гімну.

Для вираження лояльності до римської держави треба було здійснити формальне жертвоприношення «римським богам», виразити до них свою повагу і отримати про це «довідку». Дуже часто ці довідки куплялися. У наші часи для вираження лояльності до держави могла б бути вимога проспівати при свідках один куплет державного гімну і отримати про це довідку. Таку дію можна було б трактувати як «принесення пожертви українським богам».

Можна припустити, що частина громадян відмовиться це зробити – з причини патологічної українофобії. Очевидно, що такі громадяни будуть сприйматися як ненадійні, для них будуть обмеження щодо державної служби, до них ставитимуться з підозрою. Все це також можна представити як антисемітизм або гоніння за релігійною ознакою, скажімо, проти Московського патріархату.

Сам імператор Діоклетіан був людиною хороброю, щирою і чесною. Від простого солдата до імператора від дослужився завдяки особистій відвазі, шляхетності, природному інтелекту. Свої «гоніння» він почав тільки в 303 році, тобто попередні 20 років він якось терпів іудохристиян і не заважав їм плодитися. Зміна в його ставленні до іудохристиянства – це, судячи з усього, спроба очистити імперію від ненадійних і підозрілих елементів, якими завжди вважалися іудеї і, відповідно, іудохристияни. Діоклетіян почав наведення ладу з особистого прикладу: «Після першого едикту він взявся за очищення свого двору від підозрілих особистостей, якими вважали християн» – пише Василь Болотов. Репресії проти християнина припинялися після формального визнання ним поваги до держави.

З другого боку, інформація про гоніння Діоклетіана надзвичайно суперечлива і наповнена фантастичними вигадками. Так, пропаганда полюбляє оповідання про те, як «в одному фригійському містечку все населення виявилося поголовно християнським, не виключаючи навіть цивільного і військового начальства. Тому послані виконавці імператорського едикту не знайшли більш зручного способу покінчити з цим християнським містечком, як обкласти його горючим матеріалом і спалити, так що всі мешканці, не виключаючи жінок і немовлят, були спалені» (там же). Це очевидна вигадка. Хоча б тому, що місто неможливо спалити, обклавши його хмизом, а фосфорних бомб, якими справді спалили Дрезден у 1945 році, тоді ще не було. Окрім того, незрозуміла мотивація такого нелюдського вчинку.

Переслідування були, але ж треба розуміти їхні причини. Однією з причин «гонінь Діоклетіана» була відверта, демонстративна неповага іудохристиян до влади і фанатичне бажання стати мучениками. «Особи, найбільш постраждалі під час цього гоніння, нерідко самі накликали на себе переслідування, що не схвалювали самі ж предстоятелі християнської церкви. Є пряме свідчення, що деякі карфагенські християни демонстративно заявляли про свою віру, щоб тільки потрапити до в’язниці, сподіваючись на всі ті зручності, якими будуть користуватися від щедрості християнської братії; деякі ж таким чином прагнули розв’язатися з неоплатними боргами. Взагалі, якщо керуватися деякими джерелами, то вийде, що більш лютими переслідувачами християнства були такі єпископи, як Менсур, і такі його сподвижники, як Цеціліан» (Болотов В.В. Лекции по истории Древней Церкви. Т.2. – СПб, 1910. – Период третий. Гонение при Диоклетиане и его соправителях). Тобто до гонінь римської влади записали також внутрішні розбірки між самими ж іудохристиянськими громадами.

Суперечливість і заплутаність історії з гоніннями посилюється тим, що у самого імператора Діоклетіана, як ми вже згадували, хрестиянкою була дружина Пріска і дочка Валерія. Тобто додатковим, а може й головним чинником конфліктів могло бути гостре протистояння між аріохрестиянством, хрестиянством та іудейством. Настав час вивести все це на чисту воду. На нинішній момент можна точно стверджувати тільки те, що історія гонінь надзвичайно сфальсифікована і перекручена.

Тут виникає запитання: навіщо фальсифікаторам було перебільшувати масштаби репресій і звинувачувати римську владу в садистичній жорстокості проти християн і хрестиян?

По-перше, в такий спосіб іудохристиянство прагнуло підняти свій авторитет, адже, згідно з його логікою, чим більше трупів, тим більше святості. Нагадаємо, що в цій релігії спасіння відбувається через страждання, а мучеництво вважається чеснотою.

По-друге, це давало підстави вимагати компенсацій, подаянь і пільг, мовляв, ви нас раніше переслідували, тепер платіть. Такий підхід можна охарактеризувати як агресивне жебрацтво.

По-третє, більшість переслідувань здійснювалося за доносами іудеїв, тому останнім було вигідно перекласти вину на римську владу. Подібним чином святого Понтія Пилата звинуватили у розп’ятті Ісуса, а потім позбавили його статусу святого (див.: День святого Понтія Пилата).

Наведений вище огляд репресій римської влади на релігійному грунті схиляє до таких висновків:

1. Масштаби репресій перебільшені в сотні разів, цілеспрямованої державної політики гоніння християн чи хрестиян не існувало.

2. До релігійних репресій хибно віднесена реакція уряду на доноси і антидержавні виступи, зокрема, відмова від військової повинності, неповага до атрибутів держави, міжцерковні розбірки.

3. Репресії в основному стосувалися іудеїв та іудохристиян.

4. Римська еліта симпатизувала аріохрестиянству, тому репресії щодо аріохрестиян мали випадковий характер і здійснювалися тільки з причини злісних доносів.

5. Головним генератором доносів були правовірні іудеї з причини гострого несприйняття як іудохристиянства (колишньої іудейської секти), так і аріохрестиянства.

6. Об’єктивне дослідження теми репресій можливе за умови визнання взаємодії чотирьох головних чинників: традиційної римської релігії, аріохрестиянства, іудохрестиянства та іудаїзму.

Продовження: Фарисей Шауль – апостол, прапор і криголам

Якщо ви зацікавлені в озвученні правильних фільмів українською мовою – підтримайте розвиток нашого сайту енергією грошей:
Модернізуймо Народний Оглядач!


В тему:

Припиніть розпинати Господа! Славте воскреслого Хреста!
Куди подівся Ісус Хрестос?
Святі, герої, мученики
Арійство (арійське хрестиянство) – реставрація релігії Золотої доби Трипілля 
Арійські обряди та настанови
Іудохристиянська антитеза
Світоглядні принципи арійства
Світоглядна антитеза, лівий шлях
Сварга і дракон – символи арійства
Первинні арійські хрестиянські храми прикрашалися сваргами
Аріанство – релігія знань
Аріанство у слов’ян
Скуфія брахманів і Русь кшатріїв
Русь – земля Тура
Русь аріанська
Хрещення варнових богів Русі
Аріанські храми в Україні
Свята Русь – держава Золотої доби

 

Гравець: 
Ігор Каганець
827

Новини від RedTram - для збільшення прихильників НО

Loading...
 
Форум Підтримати сайт Довідка