Єдине, що варте війни. Не можна робити ворогові подарунок

Але після вчорашніх "блокадних баталій", що розгорнулись від Печерська до соцмереж, не можу промовчати. Про це у своєму блозі, що на сайті "Обозреватель", пише Євген Дикий, екс-доброволець "Айдару" .

"Завтра з високою ймовірністю може початись велика війна. Війна з оскаженілою перед сконом імперією, війна, в якій ставкою буде виживання моєї нації та моєї країни. І от тоді важитиме лише одне – хто в якому окопі опиниться "в день коли почнеться", - пише він і вважає, що тоді українці розділяться на тих, хто візьме до рук зброю чи сумку з медикаментами і піде на зустріч агресору, тих, хто будуватиме редути та забезпечуватиме наш тил, та всіх інших. Тих, хто поховається у підвалах "пака всьо кончіццо", тих, хто панічно тікатиме до західного кордону і тих, хто з квітами чекатиме окупантів і стрілятиме нам у спину. Таких поруч також поки що чимало.

"Ми вже бачили таке у 2014, коли раптом тисячі людей виявили зовсім не ту поведінку, якої від них очікували. Скільки "полум’яних патріотів" здулись та скисли, хто поховався, а хто і відверто скурвився. І скільки людей, які ні слова за життя до того не сказали про патріотизм, уникали всілякого пафосу, були скептиками та індивідуалістами, раптом так само без пафосу мовчки пішли до військоматів та добробатів…

На жаль, ми занадто рано про це забули. Наша війна ще далеко не закінчилась, у ній лише умовне затишшя – фаза затяжної "війни на виснаження".

І коли вчора два моїх бойових побратими, обидва дорослі мужики, не пацани, обидва справжні герої з пораненнями, контузіями та з бездоганною бойовою репутацією, вщент розлаялись та "обклали" одне одного через діаметрально протилежну оцінку "блокади ОРДЛО", я зрозумів, що треба написати цей текст.

Бо відбувається страшна підміна понять і небезпечне викривлення картини світу. Ми, ті хто в "той самий день" однозначно опиняться у одному окопі, наразі дозволяємо собі невиправдану розкіш сваритись через другорядні розбіжності поглядів та переконань. Другорядні порівняно з цією головною системою координат "свій – чужий", системою, в якій важить не те, ЯКОЮ САМЕ ти бачиш нашу майбутню Україну, і навіть не те, ЯК САМЕ ти збираєшся її будувати, а лише те, чи ти готовий воювати та вмерти заради того, щоб вона в принципі відбулася.

Нас, тих хто "в той самий день" вийде назустріч "нєпабєдімай і лєгєндарной", і так не надто багато. І надто великим подарунком ворогові буде задовго до перемоги, під час тимчасового затишшя, почати дробитись на купу "своїх-чужих" за кожним з тих мільйона питань, де можливі дві чи більше точок зору.

Я не закликаю до мовчазного "єдиномислія", я не пропоную уникати дискусій, тим більше не пропоную "мораторію на критику влади" – навпаки, ми не за те боремось. Свобода думки та слова передбачає розбіжність думок та позицій, гарячу дискусію, спроби переконати опонентів своїми аргументами. А влада вже і так занадто зловживає привілеями військової ситуації, при тому так і не бере на себе відповідальності за офіційне оголошення війни – і це все не має замовчуватись.

Я закликаю до одного, на мою думку дуже простого – не плутати ОПОНЕНТІВ та ВОРОГІВ, і не збиватись у системі координат.

У літаків є система радіосигналів "свій- чужий", і саме ця система запобігає випадковому "дружньому вогню". Так само у нас є базова система розпізнання "свій – чужий": ті, хто ідентифікує себе з цією країною та готовий за цю ідентифікацію відповісти життям – і всі решта.

І от лише після цього розподілу ми, СВОЇ, українські патріоти будь-якого походження та будь-яких переконань, далі вже ділимось на "правих" та "лівих", "ліберастів" та "скрєпоносців", "натуралів" та ЛГБТ, україномовних та русскоязичних, "зрадофілів" та "порохоботів", "радикалів" та "акабів". І всі ми, попри будь-які вказані розподіли, – СВОЇ, і всі ці дискусії – суперечки МІЖ СВОЇМИ.

Вороги ж наші інші – їх сотня мільйону за парєбріком, плюс чимала "п’ята колона руцкоміра" тут, у тилу, плюс "тіпа наші" продажні шкури, які корупцією доводять суспільство до зневіри та сточують нашу оборону, в будь-який час готові чкурнути до аеропорту слідом за "папєрєднікамі"...

Що, мало? Ну то додайте пасивну "бидломасу", якій все по фіг: і війна, і країна, і всі наші з вами "дискурси" та "ідеольогеми", аби "нє била вайни" та було шо пожерти, бажано на шаріка.

Тож при такому "розкладі" чи маємо ми право плодити ворогів поміж себе, через будь-яку незгоду старанно ліпити ворогів з тих, хто вчора стояв пліч-опліч зі зброєю обличчям до агресора, і завтра знову має прикрити в бою твою спину? Робити ворогом тих, хто просто по-іншому дивиться на ситуацію та має відмінну думку?

Ми щодня робимо ворогові цей подарунок, робимо ненавмисно... ніби поруч вже немає ЧУЖИХ, ніби ми вже у абсолютній більшості, давно вже разом перемогли і крім внутрішніх "холіварів" проблем більше не залишилось...

Шляхи до перемоги можуть бути різними. Хтось бачить у Порошенку "другого Скоропадського" та ледь не "батька нації", хтось – просто посереднього, але принаймні легітимного та не проросійського президента, хтось – кінченого клептократа, корупціонера та зрадника. І всі ці думки – зовсім не на рівному місці, просто хтось серед купи суперечливих фактів виділяє одні, а хтось ставить на перше місце інші.

Хтось вважає, що блокада ОРДЛО – шлях до прискорення перемоги, що блокада необхідна для виживання держави, і аргументи на користь цієї позиції дуже сильні та переконливі. Інші вважають, що ця блокада – політичний передвиборчий фарс, а "партизанські" дії з перекриттям магістралей мають оцінюватись як беззаконня та каратись, бо інакше це зруйнує цю саму державу, і їхні аргументи не менш серйозні та вагомі.

Проблема не у блокаді, не в тому "правильна" вона чи ні, і навіть не в тому, чи вдасться зробити блокаду із громадської ініціативи державною політикою, – а у тому, що і "блокадники" і "антиблокадники" - СВОЇ, українські патріоти, і хочуть вони одного – перемоги незалежної України над ворогом.

Але у запалі полеміки ці СВОЇ бачать одне одного ЧУЖИМИ, бачать не ОПОНЕНТІВ, а ВОРОГІВ – забуваючи про те, що справжній ворог нікуди не зник…

Ми маємо історичні уроки. В ситуації, дуже подібній до сьогоднішньої, поляки, прибалти та фіни зуміли відкласти на потім внутрішні суперечки, разом відбили агресію червоної Росії – і тим самим отримали собі це "потім", коли у своїх незалежних країнах палко дискутували, ділились на правицю та лівицю, влаштовували політичні кризи, вибори, референдуми та перевороти. Наймудрішими виявились фіни – їх потім вдруге, після 20 років постійного демократичного "срачу", вистачило на правильну розстановку пріоритетів: у 39-му вони знову забули про "правих" та "лівих", і фінські соціалісти (яких тоді була більшість) у одних окопах з шведськими ультраправими добровольцями під командою колишнього царського кавалергарда Манергейма єдині в Європі зуміли зупинити армію Сталіна і залишились прекрасною Суомі замість запланованої їм "гібридної" Карєло-Фінской ССР…

На жаль, наша історія була іншою. 

Українські патріоти з армії УНР стріляли в українських патріотів військ Гетьманату, Республіка сама розстрілювала своїх Болбочанів – завойовників Криму, а тим часом українці "батька" Махна з козацькою звитягою рубали українців – "паничів та буржуїв" що з Республіки, що з Гетьманату… Натомість прийшла орда, і ми заплатили за той давній, як сказали б тепер у ФБ, "хохлосрач", мільйонами жертв голодомору, репресій та чужої війни, де ми були лише об’єктом чужої гри.

Зараз, коли на ФБ два моїх побратими будують словесні барикади щодо дуже непростого і неоднозначного питання блокадної акції, а тим часом в реалі на Печерську одні ветерани добробатів у балаклавах б’ються (на щастя, поки що не стріляються…) з іншими такими само ветеранами у поліцейській формі – я згадую 1918 рік. Наша війна за незалежність ще далека від перемоги, і ми не можемо собі дозволити такої розкоші.

Текст подано із незначним скороченням.

Виділення в тексті мої, О.К.