Латвійське свято Ліго, або Янів день, – аналог українського Івана Купала, тільки відзначається на два тижні раніше й із більшим розмахом. Трав’яні, липові та дубові вінки прикрашали бампери автівок, двері будинків і ресторацій, голови містян. Дівчатка й жінки носили «корони» з польових трав і квітів, чоловіки – розкішні зелені «папахи» з дуба. Святковий настрій панував на вулицях нероздільно.
До Риги я прибув за кілька днів до Ліго, але одразу ж відчув свято. С Але ж погодка!.. Типова, як мені пояснили, для Ліго. Дощ періщив по кілька разів на день. Сірі важкі хмари чіплялися за шпилі Домського собору, храму Святого Петра й Ризького замку. Як же так? Адже Ліго – свято сонця! Хай там як, а вулиці осявались усмішками людей, яскраво-жовтими кругляками латвійського сиру й величезними букетами квітів.
Ризькі знайомі – й давні, й новознайдені за кухлем чудового пива – чесно зізналися, що свято не унікальне. Щось подібне є у всіх слов’янських і скандинавських народів. Але так, як у Латвії, літнього сонцестояння не відзначають у жодній країні світу. Причому тут ця дата не була, як в Україні, припасована до християнського календаря, а фактично лишилася язичницьким святом. Звідки ж інша його назва – Янів день. Виявляється, вона пов’язана не з ім’ям святого Іоанна, а з прадавнім божеством Янісом, відповідальним за родючість нив і плодючість усього живого. Нині поклоніння йому, а також богині щастя Лаймі практикують хіба що нові латиські язичники, побратими українських рідновірів. А для решти Ліго – це свято літа, зела, майбутнього врожаю, віддяка сонцю за його щедрість, єднання родини, села, міста і країни.
Саме слово «ліго» означає просто вигук радості. А Ліга – це поширене в Латвії жіноче ім’я, придумане в стародавніх традиціях «новими латишами» у ХІХ столітті (патріотами, які не мали жодного стосунку до «нових росіян»). Здавна атрибутом Ліго є сонячного кольору сир із кмином (єдиною місцевою пряністю) – його до свята готували господині на хуторах. Господарі ж варили бурштинового кольору пиво.
Ще одна асоціація із сонцем – звичайно, вогонь. Якщо відзначати Ліго за всіма правилами, багаття слід розпалювати під час заходу сонця й підтримувати до самого світанку, щоб зустріти оновлене світило. До речі, Янова ніч найкоротша в році. Також було заведено підпалювати діжки з дьогтем, піднявши їх на тичках так високо, щоб бачили на сусідніх хуторах і в містечках.
Звісно ж, через вогонь стрибали, взявшись за руки, хлопці з дівчатами: якщо долоні не розімкнуться, їхній союз буде міцним. І, звісно, шукали квітку папороті. Латиші знають, що насправді ця рослина не цвіте. Але в давні часи хлопці вирушали по квітку щастя, прихопивши горобиновий дрючок від нечистої сили. Або ходили удвох із дівчиною. Коли не знаходили, здійснювали зовсім інший, такий самий таємничий і значно приємніший ритуал, який згодом теж міг скріпити подружній союз та посприяти зростанню народонаселення. Старші жінки в ліговську ніч, а також за тиждень до й ще тиждень після неї збирали в лісі та на луках цілющі трави.
Латиші вважають себе найспівучішим народом Європи. Спеціально для Ліго вони склали нескінченний цикл дайн – дво- та чотиривіршів про це свято – і виконують їх до заповітної півночі, після неї, а також тижнів три, що обрамлюють Ліго.
Мій досвід щодо Ліго теж почався з трав. 22 червня мене запросили на «зелений», або «трав’яний», ринок у центрі Старої Риги. Дорогою раз у раз зустрічалися панянки й бабусі з кошиками польових квітів і лугової зелені, чоловіки в кучерявих дубових вінках. На самому ж майдані між шпилями храмів та стінами вигадливих стародавніх будинків клекотів людський казан святкового варива. Мотрони в народних костюмах сиділи за лотками з товаром. На маленьких сценах шкільні вокальні ансамблі співали пісень із неодмінним рефреном: «Ліго! Ліго!». Жоден дощ не здатен був погасити ентузіазм городян. Обійшовши майдан по колу, можна було продегустувати найкращі, а також рідкісні сорти латвійського пива, натурального й дуже смачного, але дорожчого за українське приблизно вдвічі-втричі.
А головне дійство чекало увечері, точніше вночі з 23 на 24 червня. Іти треба було на набережну, до стін Ризького замку. Із цього місця чудово проглядаються річка Даугава, обидва береги та мости, що їх сполучають, і прогулянкові катери з теплоходиками. 13 градусів за Цельсієм. Але юрби радісних городян бадьоро крокували до центру гулянь.
На вході до чималої, завдовжки приблизно кілометр, зони свята стояли столи з купами ромашок, лепехи, липових гілок та іншої зелені, а пані, панянки й малі панночки навперебій розбирали все це, перетворюючи на різнокаліберні вінки та зелені перев’язі. Руки рухалися так прудко, що стіл разом із плетільницями був схожий на одну велику стоніжку, яка перевернулася голічерева і плете, плете… Поруч почалися ліговські пісні й танці – спочатку навчальні для дітей і гостей Латвії, що вперше зустрічають «літній Новий рік».
Святкова зона на всю свою чималу довжину була заставлена столами, за якими сиділи всі – від старого до малого. При цьому поводилися присутні надзвичайно люб’язно та спокійно. П’яних не спостерігалося до самої ночі. Щосили гриміли концерти: фольк, рок і традиційна естрада були розведені на три сцени й зовсім одне одному не заважали. Нарешті настав момент, на який чекала вся набережна, – запалювання багать Ліго. Близько 11-ї вечора сонце все ще посилало промені з-за обрію, а смолоскипник уже біг від кострища до кострища, несучи «купальський» вогонь. Три піраміди з товстих сухих колод увесь вечір здіймалися над юрбами, очікуючи свого часу. Підпалили їх не знизу, а зверху, щоб не спалахнули та згасли, а яріли до світанку. Вітер ніс іскри в бік потемнілих шпилів Старого міста…
Почалися стрибки через багаття й пісні під гітару. Але я проміняв їх на вогні Старої Риги. Зранку місто перетворювалося на ідеальні декорації для зйомок фільмів про лицарські часи: вулиці були чисто прибрані й порожні. На додачу все – від бруківки до куполів – блищало від води. Дощ, уночі пощадивши святкувальників, брав своє. Нічні гультяї ще солодко спали, а решта вже напередодні роз’їхалася по селах і хуторах, щоб зустріти Ліго з рідними й друзями. А я пішов блукати зовсім іншою, меланхолійною Ригою, що відпочивала від веселощів.
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Ліго, Риго!
Світ:
Латвійське свято Ліго, або Янів день, – аналог українського Івана Купала, тільки відзначається на два тижні раніше й із більшим розмахом. Трав’яні, липові та дубові вінки прикрашали бампери автівок, двері будинків і ресторацій, голови містян. Дівчатка й жінки носили «корони» з польових трав і квітів, чоловіки – розкішні зелені «папахи» з дуба. Святковий настрій панував на вулицях нероздільно.
13070703k.jpg
До Риги я прибув за кілька днів до Ліго, але одразу ж відчув свято. С Але ж погодка!.. Типова, як мені пояснили, для Ліго. Дощ періщив по кілька разів на день. Сірі важкі хмари чіплялися за шпилі Домського собору, храму Святого Петра й Ризького замку. Як же так? Адже Ліго – свято сонця! Хай там як, а вулиці осявались усмішками людей, яскраво-жовтими кругляками латвійського сиру й величезними букетами квітів.
Ризькі знайомі – й давні, й новознайдені за кухлем чудового пива – чесно зізналися, що свято не унікальне. Щось подібне є у всіх слов’янських і скандинавських народів. Але так, як у Латвії, літнього сонцестояння не відзначають у жодній країні світу. Причому тут ця дата не була, як в Україні, припасована до християнського календаря, а фактично лишилася язичницьким святом. Звідки ж інша його назва – Янів день. Виявляється, вона пов’язана не з ім’ям святого Іоанна, а з прадавнім божеством Янісом, відповідальним за родючість нив і плодючість усього живого. Нині поклоніння йому, а також богині щастя Лаймі практикують хіба що нові латиські язичники, побратими українських рідновірів. А для решти Ліго – це свято літа, зела, майбутнього врожаю, віддяка сонцю за його щедрість, єднання родини, села, міста і країни.
Саме слово «ліго» означає просто вигук радості. А Ліга – це поширене в Латвії жіноче ім’я, придумане в стародавніх традиціях «новими латишами» у ХІХ столітті (патріотами, які не мали жодного стосунку до «нових росіян»). Здавна атрибутом Ліго є сонячного кольору сир із кмином (єдиною місцевою пряністю) – його до свята готували господині на хуторах. Господарі ж варили бурштинового кольору пиво.
Ще одна асоціація із сонцем – звичайно, вогонь. Якщо відзначати Ліго за всіма правилами, багаття слід розпалювати під час заходу сонця й підтримувати до самого світанку, щоб зустріти оновлене світило. До речі, Янова ніч найкоротша в році. Також було заведено підпалювати діжки з дьогтем, піднявши їх на тичках так високо, щоб бачили на сусідніх хуторах і в містечках.
Звісно ж, через вогонь стрибали, взявшись за руки, хлопці з дівчатами: якщо долоні не розімкнуться, їхній союз буде міцним. І, звісно, шукали квітку папороті. Латиші знають, що насправді ця рослина не цвіте. Але в давні часи хлопці вирушали по квітку щастя, прихопивши горобиновий дрючок від нечистої сили. Або ходили удвох із дівчиною. Коли не знаходили, здійснювали зовсім інший, такий самий таємничий і значно приємніший ритуал, який згодом теж міг скріпити подружній союз та посприяти зростанню народонаселення. Старші жінки в ліговську ніч, а також за тиждень до й ще тиждень після неї збирали в лісі та на луках цілющі трави.
Латиші вважають себе найспівучішим народом Європи. Спеціально для Ліго вони склали нескінченний цикл дайн – дво- та чотиривіршів про це свято – і виконують їх до заповітної півночі, після неї, а також тижнів три, що обрамлюють Ліго.
Мій досвід щодо Ліго теж почався з трав. 22 червня мене запросили на «зелений», або «трав’яний», ринок у центрі Старої Риги. Дорогою раз у раз зустрічалися панянки й бабусі з кошиками польових квітів і лугової зелені, чоловіки в кучерявих дубових вінках. На самому ж майдані між шпилями храмів та стінами вигадливих стародавніх будинків клекотів людський казан святкового варива. Мотрони в народних костюмах сиділи за лотками з товаром. На маленьких сценах шкільні вокальні ансамблі співали пісень із неодмінним рефреном: «Ліго! Ліго!». Жоден дощ не здатен був погасити ентузіазм городян. Обійшовши майдан по колу, можна було продегустувати найкращі, а також рідкісні сорти латвійського пива, натурального й дуже смачного, але дорожчого за українське приблизно вдвічі-втричі.
А головне дійство чекало увечері, точніше вночі з 23 на 24 червня. Іти треба було на набережну, до стін Ризького замку. Із цього місця чудово проглядаються річка Даугава, обидва береги та мости, що їх сполучають, і прогулянкові катери з теплоходиками. 13 градусів за Цельсієм. Але юрби радісних городян бадьоро крокували до центру гулянь.
На вході до чималої, завдовжки приблизно кілометр, зони свята стояли столи з купами ромашок, лепехи, липових гілок та іншої зелені, а пані, панянки й малі панночки навперебій розбирали все це, перетворюючи на різнокаліберні вінки та зелені перев’язі. Руки рухалися так прудко, що стіл разом із плетільницями був схожий на одну велику стоніжку, яка перевернулася голічерева і плете, плете… Поруч почалися ліговські пісні й танці – спочатку навчальні для дітей і гостей Латвії, що вперше зустрічають «літній Новий рік».
Святкова зона на всю свою чималу довжину була заставлена столами, за якими сиділи всі – від старого до малого. При цьому поводилися присутні надзвичайно люб’язно та спокійно. П’яних не спостерігалося до самої ночі. Щосили гриміли концерти: фольк, рок і традиційна естрада були розведені на три сцени й зовсім одне одному не заважали. Нарешті настав момент, на який чекала вся набережна, – запалювання багать Ліго. Близько 11-ї вечора сонце все ще посилало промені з-за обрію, а смолоскипник уже біг від кострища до кострища, несучи «купальський» вогонь. Три піраміди з товстих сухих колод увесь вечір здіймалися над юрбами, очікуючи свого часу. Підпалили їх не знизу, а зверху, щоб не спалахнули та згасли, а яріли до світанку. Вітер ніс іскри в бік потемнілих шпилів Старого міста…
Почалися стрибки через багаття й пісні під гітару. Але я проміняв їх на вогні Старої Риги. Зранку місто перетворювалося на ідеальні декорації для зйомок фільмів про лицарські часи: вулиці були чисто прибрані й порожні. На додачу все – від бруківки до куполів – блищало від води. Дощ, уночі пощадивши святкувальників, брав своє. Нічні гультяї ще солодко спали, а решта вже напередодні роз’їхалася по селах і хуторах, щоб зустріти Ліго з рідними й друзями. А я пішов блукати зовсім іншою, меланхолійною Ригою, що відпочивала від веселощів.
+
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта