Ханс-Ульріх Рудель по праву вважається найвідомішим бойовим льотчиком Другої світової війни. За неповних чотири роки, керуючи, в основному, повільними і вразливими пікірувальниками Ju-87 «Штука», він зробив 2530 бойових вильотів, більше, ніж будь-який інший пілот в світі; знищив 519 радянських танків (більше п'яти танкових корпусів), 4 бронепоїзда; понад 1000 паровозів, автомобілів та інших транспортних засобів; потопив лінкор «Марат», крейсер «Минск», есмінець «Стерегущий», 70 десантних суден; розбомбив 150 артилерійських позицій: гаубичних, протитанкових і зенітних; зруйнував безліч мостів і дотів; збив 7 радянських винищувачів і 2 штурмовика Іл-2; сам був збитий зенітним вогнем близько тридцяти раз (і жодного разу винищувачами); п'ять разів був поранений, два з них – важко, але продовжував здійснювати бойові вильоти після ампутації правої ноги; врятував шість екіпажів, які зробили вимушену посадку на ворожій території; і в кінці війни став єдиним солдатом німецької армії, що отримали найвищу і спеціально для нього засновану нагороду своєї країни за хоробрість, «Золоте Дубове Листя з мечами та діамантами до Лицарського хреста Залізного хреста».
Ганс-Ульріх Рудель (2 червня 1916 — 18 грудня 1982) — льотчик-ас Люфтваффе часів Другої світової війни.
Різдво, 1944 (із мемуарів Х.У. Руделя)
Битва за зняття облоги Будапешта в самому розпалі. Ми стоїмо в Кемемеде в районі Папа. Ми, льотний персонал, щойно прибули з аеродрому в Варпалота і перш ніж ми почали влаштовуватися, Фрідолін підкидає голову і запитує: «А знаєте, хлопці, що до Різдва всього два дні залишилося»? Він має рацію, так і є, судячи за календарем. Зліт – бойовий виліт – посадка – зліт – бойовий виліт – посадка, ми живемо в такому ритмі, день за днем, – роками. Все інше поглинув цей ритм, холод і спека, зима і літо, робочі дні тижня і вихідні. Наші життя стали декількома ідеями і фразами, які наповнюють наш мозок і ніяк не покидають нас, особливо зараз, коли війна стала боротьбою за виживання. Один день слідує за іншим, сьогодні – те ж саме, що і вчора.
«Зліт»! «Куди»? «Проти кого»? «Зустріч з ескортом». «Зенітний вогонь».
Ці слова і думки переслідують і наймолодшого пілота і командира полку.
Скільки це ще триватиме? Чи навіки?
Отже, післязавтра – Різдво. Фрідолін разом з офіцером штабу їде в штаб групи забрати нашу різдвяну пошту. Тим часом привітання на адресу «бродячий цирк Іммельман» надходять майже від всіх армійських частин. Ми повертаємося з нашого останнього вильоту в самий переддень Різдва о п'ятій вечора. Наше місце прикрашено до Різдва, виглядає веселим і святковим, майже як вдома. Оскільки у нас немає великого приміщення, кожна ескадрилья святкує в найбільшій кімнаті свого штабу. Я обходжу всіх по черзі. Кожна частина святкує Різдво особливим чином, що відображає смак свого командира. Всюди веселощі. Я проводжу більшу частину Різдва з офіцерами штабу полку. Наша кімната прикрашена гілками омели і падуба, всюди горять свічки. Дві великі ялини і стіл перед ними, заставлений подарунками, нагадує нам дитинство. В очах моїх солдатів відображаються яскраві ностальгічні мрії, їх думки – з дружинами і дітьми вдома, з батьками і сім'ями, в минулому і майбутньому. Це лише наша підсвідомість. Ми бачимо серед зелені німецький військовий прапор, який повертає нас до реальності: ми святкуємо Різдво на фронті. Ми співаємо «Тиха ніч, свята ніч» та інші німецькі пісні. Хриплі солдатські голоси сплітаються в м'яке співзвуччя. Потім в наших серцях відбувається велике чудо: думки про бомби і цілях, снарядах і зенітках пом'якшуються надприродним почуттям світу, безтурботного і заспокійливого світу. І ми знову думаємо про піднесені і прекрасні речі з такою ж простотою, як про горіхи, пунш і цукерки. Останнє відлуння улюблених німецьких пісень замовкає. Я кажу кілька слів про наше німецьке Різдво, я хочу щоб мої люди бачили в мені сьогодні, крім усього іншого, свого товариша, а не командира. Ми щасливо сидимо разом одну або дві години, потім різдвяний вечір закінчується.
Св. Петро прихильний до нас в перший день свят: стоїть густий туман. З телефонних розмов під час Різдва я знаю, що іван [жаргонний вираз, під яким маються на увазі червоноармійці. – В.Ф.] атакує і ми терміново потрібні, але літати не можна. Наступного ранку я граю короткий хокейний матч з моїми людьми. Це означає, що я, натягнувши хутряні черевики, стою у воротах, тому що через п'ять тижнів після поранення я можу тільки де-не-як шкутильгати. На ковзанах мені кататися ще не можна. Після обіду, наші господарі, у яких ми розквартировані, запрошують мене і кілька інших офіцерів пополювати. Я дуже мало знаю про звичайне або «садове» полюванні на землі. У нашому загоні багато стрільців, але всього лише кілька загоничів. Зайці, здається, знають, що доля цього разу на їхньому боці і опинившись в «котлі», без коливань блискавично проскакують через широкі розриви між нами. Прогулянка по глибокому снігу зовсім не сприяє моєму швидкому одужанню. Мій водій, капрал Беме, стоїть збоку. Несподівано я бачу як якийсь чудовий екземпляр залишає укриття і кидається в нашу сторону. Приклавшись до прикладу, я повертаюся як природжений мисливець, закриваю ліве око і – бабах! – Натискаю на курок. Падає чиєсь тіло, але не зайця, а Беме, якого я, охоплений, як і всі новачки, мисливським ентузіазмом, абсолютно не помітив. Судячи з усього, він все ще сумнівається в моїх намірах, тому що дивиться на мене, лежачи в снігу і каже докірливо: «Ну що ж ви, пане оберст»! Він вчасно помітив що я цілюсь і кинувся на землю перед самим пострілом. Дріб минула його, але і заєць залишився неушкоджений. Я ще більше наляканий, ніж обидві мої передбачувані жертви. От уже міг бути справжній різдвяний сюрприз! Ще одне підтвердження улюбленої приказки всіх льотчиків-пікірувальників: «Нічого само собою не виходить, якщо не практикуватися».
На наступний ранок встановлюється гарна погода. Іван уже на ногах, він здійснює наліт на наш аеродром. Знову їх бомбування сумно погане, це просто ганьба. Їх атаки на низькій висоті проходять на висоті понад 400 метрів, ми не несемо практично ніякої шкоди. Весь другий день після Різдва ми здійснюємо бойові вильоти, щоб допомогти наземним силам на північний схід, на річці Гран і на всьому іншому Будапештському фронті. Наш мирний різдвяний настрій розвіяно. Нас знову оточує безжальна війна, тихий радісний світ різдвяного вечора канув в чистилище вчорашнього дня.
В повітрі і на землі вирують люті битви. На нашому боці в бій були введені свіжі підкріплення, це мої старі знайомі – друзі по східному фронту, танкісти, які, як і ми, грають роль «пожежної команди» верховного командування. Наше спільне завдання – допомогти пробитися тим частинам, які потрапили в оточення в Будапешті, відкрити для них коридор для відходу і з'єднання з іншими силами. Разом ми зможемо витягнути ці каштани з вогню.
Рік за роком. День за днем. Я воював у всіх секторах східного фронту, я вважаю, що придбав значні пізнання в області військової тактики. Досвід вчить, що тільки практика веде до досконалості, практичне знання – єдиний критерій того, що можливо і неможливо, добре або погано. Здійснюючи вильоти щодня, ми повинні знати ретельно кожну канаву, кожну складку землі внизу, тому що ми постійно літаємо на низькій висоті.
На землі панує плутанина. Деякі з наших бронетанкових частин розбиті і панцер-гренадери кинуті в бій як звичайні піхотинці. Танки, які завжди працювали разом з ними в одній команді, відчувають себе невпевнено, піхота, призначена ним, не має ніякого практичного досвіду спільних бойових дій, і це може закінчитися небезпечними сюрпризами. Я не можу зрозуміти, як міг бути відданий такий наказ, більш того, важко собі уявити найгірший вибір, ніж сектор, обраний для цього наступу, в якому багато боліт та інших перешкод, коли існує так багато більш сприятливих альтернатив. Піхота, з іншого боку, повинна наступати по плоскій, відкритій місцевості, яка ідеальна для танків, але має дуже мало укриттів. Ворог повністю використовує свої переваги і ось наша піхота протистоїть радянським сталевим монстрам, залишившись без підтримки танків. Навіщо ці марні втрати? Винуватців потрібно віддати під суд. Хто віддав ці накази? Ми сидимо всі разом ввечері і розмірковуємо про ці питання.
Найвища нагорода Третього Рейху
30 грудня отримана радіограма про те, що я повинен негайно прибути в Берлін і доповісти рейхсмаршалу. Я киплю від злості, тому що, як мені здається, моя присутність незамінна під час цих важких операцій. Я вилітаю в Берлін в той же день, іду через Відень і сповнений рішучості повернутися до моїх товаришів через два або три дні. Наказ є наказ. Єдиний багаж, який я беру з собою – великий портфель для депеш із зміною білизни і туалетним приладдям. З огляду на серйозність ситуації я відкидаю можливість затриматися в Берліні надовго. (…)
Після короткої зупинки у друзів у Відні я приземляюся в Берліні і негайно доповідаю по телефону в Карінхалле. Я б вважав за краще їхати туди негайно, щоб вилетіти назад не втрачаючи часу. На моє збентеження мені наказують залишатися в Фюрстенхофе і звернутися до Міністерства Люфтваффе за пропуском на спеціальний поїзд рейхсмаршала, який відправляється на захід. Моя поїздка буде довшою, ніж я очікував.
На наступний вечір ми вирушаємо на захід зі станції Грюневальд. Це означає, що новий рік я зустріну в цьому поїзді. Я прагну не згадувати про мій підрозділ, бо як тільки я починаю про них думати, у мене все чорніє перед очима. Що принесе нам 1945 рік?
Ми прибуваємо в район Франкфурта рано вранці 1 січня... Ось поїзд зупиняється, мені здається, що ми десь неподалік від Наухейма-Фрідберга. Мене вже чекає автомобіль і, минувши ліс, ми під'їжджаємо до будівлі, яка нагадує древній замок. Тут мене вітає ад'ютант рейхсмаршала. Він каже мені, що Герінг ще не прибув і мені доведеться його почекати. Він не знає, навіщо мене викликали. У мене немає іншого вибору як клацнути підборами і залишатися тут, в західній штаб-квартирі Люфтваффе... (…)
Входить ад'ютант і каже мені:
– «Тільки що дзвонив оберст фон Бєлов. Він хотів би, щоб ви зайшли на чашку кави».
– «Чи не зможу я доповісти рейхсмаршалу особисто»?
– «Рейхсмаршал ще не прибув, чому вам поки не відвідати фон Бєлова»?
Я якийсь час роздумую над тим, чи не потрібно мені переодягнутися, але вирішую цього не робити, щоб зберегти мою останню чисту сорочку для бесіди з рейхсмаршалом.
Порівняно довгий шлях через ліс приводить нас в містечко, що складається з бараків і сільських житлових будиночків, це штаб-квартира Фюрера на Заході. За кавою я розповідаю фон Бєлову про останні події на російському фронті. Через двадцять хвилин він залишає мене, але зараз же повертається і коротко просить мене слідувати за ним. Ще не підозрюючи ні про що, я проходжу через кілька кімнат, потім він відкриває двері, пропускає мене вперед і я опиняюся віч-на-віч з Фюрером. Все про що я тільки можу подумати – так це про те, що я не надів чисту сорочку, більше на розум нічого не приходить. Я впізнаю інших людей, які стоять навколо нього: рейхсмаршал Герінг, який прямо сяє від задоволення – що відбувається вкрай рідко, адмірал Деніц, фельдмаршал Кейтель, шеф Генштабу генерал-лейтенант Йодль і ряд інших знаменитих військових, включаючи генералів із східного фронту. Вони всі оточили величезних розмірів стіл з картою, на якій показано стан справ на фронтах. Вони дивляться на мене і ці погляди змушують мене нервувати. Фюрер зауважив моє збентеження і звертається до мене в повній тиші. Він подає мені руку і звеличує мою останню операцію. Він каже, що в якості визнання моєї хоробрості, він нагороджує мене найвищою нагородою за хоробрість, Золотим дубовим листям з мечами та діамантами до Лицарського хреста Залізного хреста і привласнює мені звання оберста. Я слухаю його слова в подиві, але коли він говорить з наголосом: «Досить польотів. Ваше життя повинна бути збережена для блага німецької молоді і вашого досвіду», я в одну мить насторожуюсь. Це означає, що мені доведеться залишатися на землі! Прощайте, мої бойові товариші!
«Мій фюрер, я не можу прийняти цю нагороду і підвищення в званні, якщо мені більше не дозволять літати з моєю частиною».
Моя права рука все ще в його руці, він все ще вдивляється мені в очі. Лівою рукою він передає мені чорний, обтягнутий вельветовою тканиною футляр, в якому знаходиться моя нова нагорода. Численні лампи в кімнаті змушують діаманти виблискувати всіма кольорами веселки. Він дивиться на мене з сумом, потім вираз його обличчя змінюється і він каже: «Добре, продовжуйте літати», і посміхається.
У цей момент моє серце охоплює тепла хвиля радості і я щасливий. Згодом фон Бєлов каже мені, що і у нього і у генералів мало не стався напад, коли я ставив свої умови; він запевняє мене, що блискавка, що прослизнула по обличчю фюрера, не завжди перетворюється в посмішку. Всі мене вітають, головнокомандувач Люфтваффе – з особливою сердечністю!
Ханс-Ульріх Рудель по праву вважається найвідомішим бойовим льотчиком Другої світової війни. За неповних чотири роки, керуючи, в основному, повільними і вразливими пікірувальниками Ju-87 «Штука», він зробив 2530 бойових вильотів, більше, ніж будь-який інший пілот в світі; знищив 519 радянських танків (більше п'яти танкових корпусів), 4 бронепоїзда; понад 1000 паровозів, автомобілів та інших транспортних засобів; потопив лінкор «Марат», крейсер «Минск», есмінець «Стерегущий», 70 десантних суден; розбомбив 150 артилерійських позицій: гаубичних, протитанкових і зенітних; зруйнував безліч мостів і дотів; збив 7 радянських винищувачів і 2 штурмовика Іл-2; сам був збитий зенітним вогнем близько тридцяти раз (і жодного разу винищувачами); п'ять разів був поранений, два з них – важко, але продовжував здійснювати бойові вильоти після ампутації правої ноги; врятував шість екіпажів, які зробили вимушену посадку на ворожій території; і в кінці війни став єдиним солдатом німецької армії, що отримали найвищу і спеціально для нього засновану нагороду своєї країни за хоробрість, «Золоте Дубове Листя з мечами та діамантами до Лицарського хреста Залізного хреста».
Рудель почав війну скромним лейтенантом, якого колеги третирували за любов до молока і довгий час не допускали до бойових вильотів як нездатного навчитися пілотувати літак, а закінчив її в званні оберста, командиром найстарішої і найбільш відомої авіаційної частини пікірувальників Ю-87 (Schlachtgeschwader) SG2 «Іммельман». Гітлер кілька разів забороняв йому літати, вважаючи, що його загибель буде важким ударом для нації, фельдмаршал Фердинанд Шернер називав його вартим цілої дивізії, а Сталін оцінив його голову в 100000 рублів, які пообіцяв виплатити кожному, хто зможе доставити Руделя, живого чи мертвого, в руки радянського командування.
Обер-лейтенант Х.У. Рудель після свого 1000-го бойового вильоту. Механіки підносять йому традиційне порося, а оскільки Рудель не вживає спиртного, то кубок заповнений до краю молоком. 10 лютого 1943 р.
Гауптман Х.У. Рудель після свого 1300-го бойового вильоту, який став для його борт стрілка обер-фельдфебеля Хенчеля 1000-м бойовим вильотом. 12 серпня 1943 р.
Командир III/StG2 гауптман Х.У. Рудель після свого 1500-го бойового вильоту. Зліва – обер-фельдфебель Хенчель, для якого це був 1200-й бойовий виліт. В центрі позаду них – ад’ютант Руделя лейтенант Гельмут Фікель.
Х.У. Рудель після бойового вильоту, в якому він знищив 100-й радянський танк. 28 жовтня 1943 р. Зліва від нього: командир 7./SG2 лейтенант Вільгельм Штьохлер і ад’ютант III/StG2 лейтенант Фікель.
Гауптман Х.У. Рудель проводить заняття по знищенню радянських танків за допомогою 37-мм гармат, змонтованих на пікіруючому бомбардувальнику Ju-87…
Після війни вийшла книга військових мемуарів Руделя, «Trotzdem», більш відома під її англійською назвою «Пілот» Штуки», яка з тих пір багато разів перевидавалася на багатьох мовах світу загальним тиражем понад мільйон примірників. Проте, книга, одностайно визнана в свій час літературною подією і стала за минулі піввіку військовою мемуарної класикою, ніколи не видавалася російською мовою за часів СРСР, незважаючи на те, що Рудель зробив майже всі свої бойові вильоти на Східному фронті! [Існують версії, що переклади його мемуарів робилися, але тільки для Генерального Штабу МОЛ СРСР і зберігалися в спецбібліотеці під грифом секретності. - В.Ф.]
Причини цього будуть зрозумілі читачеві після перегляду перших же глав. Зі сторінок книги перед нами постає портрет людини думаючої, холоднокровної, вольової, безстрашної, з яскравими командирськими якостями, хоча і не чужої емоціям, уразливої, яка часом сумнівається в собі, безперервно бореться з нелюдським напруженням і втомою. Разом з тим, Рудель залишається переконаним націонал-соціалістом. Це вам не якийсь там вчорашній студент, навчений нашвидкуруч літати за скороченою програмою і кинутий в бій, а кадровий офіцер Люфтваффе, який прагнув завдати максимальної шкоди ненависному противнику будь-якими способами і будь-якою зброєю, що знаходяться в його розпорядженні, сенс життя якого v винищування ворогів Німеччини.
Ханс-Ульріх Рудель залишиться в історії Другої світової війни і Німеччини як архетип націонал-соціалістичного бойового офіцера, до кінця відданого Гітлеру і Третьому Райху, який аж до самої своєї смерті вважав, що боротьба Гітлера з «азіатськими комуністичними ордами» була єдино можливою і справедливою.
«Гине тільки той, хто здається» – Ханс-Ульріх Рудель
Сім’я Руделів під час святкування золотого весілля дідуся і бабусі Ханса-Ульріха Руделя, шкільних вчителів Германа і Марії Рудель (сидять в центрі в першому ряду). Батьки Руделя і його сестра Йоханна – крайні справа в другому ряду. Ханс-Ульріх з сестрою Інгеборг справа у третьому ряду.
Ханс-Ульріх Рудель в 1970-х роках
Пам’ять про видатного льотчика і Ju-87 залишилася і зберігається не тільки в книгах, але і в сувенірних бюстах та наборах для авіамоделістів.
Наші інтереси:
Знати все про Другу світову війну і про видатних Воїнів.
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
«Гине тільки той, хто здається» – Ханс-Ульріх Рудель
Світ:
Спецтема:
Ханс-Ульріх Рудель по праву вважається найвідомішим бойовим льотчиком Другої світової війни. За неповних чотири роки, керуючи, в основному, повільними і вразливими пікірувальниками Ju-87 «Штука», він зробив 2530 бойових вильотів, більше, ніж будь-який інший пілот в світі; знищив 519 радянських танків (більше п'яти танкових корпусів), 4 бронепоїзда; понад 1000 паровозів, автомобілів та інших транспортних засобів; потопив лінкор «Марат», крейсер «Минск», есмінець «Стерегущий», 70 десантних суден; розбомбив 150 артилерійських позицій: гаубичних, протитанкових і зенітних; зруйнував безліч мостів і дотів; збив 7 радянських винищувачів і 2 штурмовика Іл-2; сам був збитий зенітним вогнем близько тридцяти раз (і жодного разу винищувачами); п'ять разів був поранений, два з них – важко, але продовжував здійснювати бойові вильоти після ампутації правої ноги; врятував шість екіпажів, які зробили вимушену посадку на ворожій території; і в кінці війни став єдиним солдатом німецької армії, що отримали найвищу і спеціально для нього засновану нагороду своєї країни за хоробрість, «Золоте Дубове Листя з мечами та діамантами до Лицарського хреста Залізного хреста».
02rudell.jpg
Різдво, 1944 (із мемуарів Х.У. Руделя)
Битва за зняття облоги Будапешта в самому розпалі. Ми стоїмо в Кемемеде в районі Папа. Ми, льотний персонал, щойно прибули з аеродрому в Варпалота і перш ніж ми почали влаштовуватися, Фрідолін підкидає голову і запитує: «А знаєте, хлопці, що до Різдва всього два дні залишилося»? Він має рацію, так і є, судячи за календарем. Зліт – бойовий виліт – посадка – зліт – бойовий виліт – посадка, ми живемо в такому ритмі, день за днем, – роками. Все інше поглинув цей ритм, холод і спека, зима і літо, робочі дні тижня і вихідні. Наші життя стали декількома ідеями і фразами, які наповнюють наш мозок і ніяк не покидають нас, особливо зараз, коли війна стала боротьбою за виживання. Один день слідує за іншим, сьогодні – те ж саме, що і вчора.
«Зліт»! «Куди»? «Проти кого»? «Зустріч з ескортом». «Зенітний вогонь».
Ці слова і думки переслідують і наймолодшого пілота і командира полку.
Скільки це ще триватиме? Чи навіки?
Отже, післязавтра – Різдво. Фрідолін разом з офіцером штабу їде в штаб групи забрати нашу різдвяну пошту. Тим часом привітання на адресу «бродячий цирк Іммельман» надходять майже від всіх армійських частин. Ми повертаємося з нашого останнього вильоту в самий переддень Різдва о п'ятій вечора. Наше місце прикрашено до Різдва, виглядає веселим і святковим, майже як вдома. Оскільки у нас немає великого приміщення, кожна ескадрилья святкує в найбільшій кімнаті свого штабу. Я обходжу всіх по черзі. Кожна частина святкує Різдво особливим чином, що відображає смак свого командира. Всюди веселощі. Я проводжу більшу частину Різдва з офіцерами штабу полку. Наша кімната прикрашена гілками омели і падуба, всюди горять свічки. Дві великі ялини і стіл перед ними, заставлений подарунками, нагадує нам дитинство. В очах моїх солдатів відображаються яскраві ностальгічні мрії, їх думки – з дружинами і дітьми вдома, з батьками і сім'ями, в минулому і майбутньому. Це лише наша підсвідомість. Ми бачимо серед зелені німецький військовий прапор, який повертає нас до реальності: ми святкуємо Різдво на фронті. Ми співаємо «Тиха ніч, свята ніч» та інші німецькі пісні. Хриплі солдатські голоси сплітаються в м'яке співзвуччя. Потім в наших серцях відбувається велике чудо: думки про бомби і цілях, снарядах і зенітках пом'якшуються надприродним почуттям світу, безтурботного і заспокійливого світу. І ми знову думаємо про піднесені і прекрасні речі з такою ж простотою, як про горіхи, пунш і цукерки. Останнє відлуння улюблених німецьких пісень замовкає. Я кажу кілька слів про наше німецьке Різдво, я хочу щоб мої люди бачили в мені сьогодні, крім усього іншого, свого товариша, а не командира. Ми щасливо сидимо разом одну або дві години, потім різдвяний вечір закінчується.
Св. Петро прихильний до нас в перший день свят: стоїть густий туман. З телефонних розмов під час Різдва я знаю, що іван [жаргонний вираз, під яким маються на увазі червоноармійці. – В.Ф.] атакує і ми терміново потрібні, але літати не можна. Наступного ранку я граю короткий хокейний матч з моїми людьми. Це означає, що я, натягнувши хутряні черевики, стою у воротах, тому що через п'ять тижнів після поранення я можу тільки де-не-як шкутильгати. На ковзанах мені кататися ще не можна. Після обіду, наші господарі, у яких ми розквартировані, запрошують мене і кілька інших офіцерів пополювати. Я дуже мало знаю про звичайне або «садове» полюванні на землі. У нашому загоні багато стрільців, але всього лише кілька загоничів. Зайці, здається, знають, що доля цього разу на їхньому боці і опинившись в «котлі», без коливань блискавично проскакують через широкі розриви між нами. Прогулянка по глибокому снігу зовсім не сприяє моєму швидкому одужанню. Мій водій, капрал Беме, стоїть збоку. Несподівано я бачу як якийсь чудовий екземпляр залишає укриття і кидається в нашу сторону. Приклавшись до прикладу, я повертаюся як природжений мисливець, закриваю ліве око і – бабах! – Натискаю на курок. Падає чиєсь тіло, але не зайця, а Беме, якого я, охоплений, як і всі новачки, мисливським ентузіазмом, абсолютно не помітив. Судячи з усього, він все ще сумнівається в моїх намірах, тому що дивиться на мене, лежачи в снігу і каже докірливо: «Ну що ж ви, пане оберст»! Він вчасно помітив що я цілюсь і кинувся на землю перед самим пострілом. Дріб минула його, але і заєць залишився неушкоджений. Я ще більше наляканий, ніж обидві мої передбачувані жертви. От уже міг бути справжній різдвяний сюрприз! Ще одне підтвердження улюбленої приказки всіх льотчиків-пікірувальників: «Нічого само собою не виходить, якщо не практикуватися».
На наступний ранок встановлюється гарна погода. Іван уже на ногах, він здійснює наліт на наш аеродром. Знову їх бомбування сумно погане, це просто ганьба. Їх атаки на низькій висоті проходять на висоті понад 400 метрів, ми не несемо практично ніякої шкоди. Весь другий день після Різдва ми здійснюємо бойові вильоти, щоб допомогти наземним силам на північний схід, на річці Гран і на всьому іншому Будапештському фронті. Наш мирний різдвяний настрій розвіяно. Нас знову оточує безжальна війна, тихий радісний світ різдвяного вечора канув в чистилище вчорашнього дня.
В повітрі і на землі вирують люті битви. На нашому боці в бій були введені свіжі підкріплення, це мої старі знайомі – друзі по східному фронту, танкісти, які, як і ми, грають роль «пожежної команди» верховного командування. Наше спільне завдання – допомогти пробитися тим частинам, які потрапили в оточення в Будапешті, відкрити для них коридор для відходу і з'єднання з іншими силами. Разом ми зможемо витягнути ці каштани з вогню.
Рік за роком. День за днем. Я воював у всіх секторах східного фронту, я вважаю, що придбав значні пізнання в області військової тактики. Досвід вчить, що тільки практика веде до досконалості, практичне знання – єдиний критерій того, що можливо і неможливо, добре або погано. Здійснюючи вильоти щодня, ми повинні знати ретельно кожну канаву, кожну складку землі внизу, тому що ми постійно літаємо на низькій висоті.
На землі панує плутанина. Деякі з наших бронетанкових частин розбиті і панцер-гренадери кинуті в бій як звичайні піхотинці. Танки, які завжди працювали разом з ними в одній команді, відчувають себе невпевнено, піхота, призначена ним, не має ніякого практичного досвіду спільних бойових дій, і це може закінчитися небезпечними сюрпризами. Я не можу зрозуміти, як міг бути відданий такий наказ, більш того, важко собі уявити найгірший вибір, ніж сектор, обраний для цього наступу, в якому багато боліт та інших перешкод, коли існує так багато більш сприятливих альтернатив. Піхота, з іншого боку, повинна наступати по плоскій, відкритій місцевості, яка ідеальна для танків, але має дуже мало укриттів. Ворог повністю використовує свої переваги і ось наша піхота протистоїть радянським сталевим монстрам, залишившись без підтримки танків. Навіщо ці марні втрати? Винуватців потрібно віддати під суд. Хто віддав ці накази? Ми сидимо всі разом ввечері і розмірковуємо про ці питання.
Найвища нагорода Третього Рейху
30 грудня отримана радіограма про те, що я повинен негайно прибути в Берлін і доповісти рейхсмаршалу. Я киплю від злості, тому що, як мені здається, моя присутність незамінна під час цих важких операцій. Я вилітаю в Берлін в той же день, іду через Відень і сповнений рішучості повернутися до моїх товаришів через два або три дні. Наказ є наказ. Єдиний багаж, який я беру з собою – великий портфель для депеш із зміною білизни і туалетним приладдям. З огляду на серйозність ситуації я відкидаю можливість затриматися в Берліні надовго. (…)
Після короткої зупинки у друзів у Відні я приземляюся в Берліні і негайно доповідаю по телефону в Карінхалле. Я б вважав за краще їхати туди негайно, щоб вилетіти назад не втрачаючи часу. На моє збентеження мені наказують залишатися в Фюрстенхофе і звернутися до Міністерства Люфтваффе за пропуском на спеціальний поїзд рейхсмаршала, який відправляється на захід. Моя поїздка буде довшою, ніж я очікував.
На наступний вечір ми вирушаємо на захід зі станції Грюневальд. Це означає, що новий рік я зустріну в цьому поїзді. Я прагну не згадувати про мій підрозділ, бо як тільки я починаю про них думати, у мене все чорніє перед очима. Що принесе нам 1945 рік?
Ми прибуваємо в район Франкфурта рано вранці 1 січня... Ось поїзд зупиняється, мені здається, що ми десь неподалік від Наухейма-Фрідберга. Мене вже чекає автомобіль і, минувши ліс, ми під'їжджаємо до будівлі, яка нагадує древній замок. Тут мене вітає ад'ютант рейхсмаршала. Він каже мені, що Герінг ще не прибув і мені доведеться його почекати. Він не знає, навіщо мене викликали. У мене немає іншого вибору як клацнути підборами і залишатися тут, в західній штаб-квартирі Люфтваффе... (…)
Входить ад'ютант і каже мені:
– «Тільки що дзвонив оберст фон Бєлов. Він хотів би, щоб ви зайшли на чашку кави».
– «Чи не зможу я доповісти рейхсмаршалу особисто»?
– «Рейхсмаршал ще не прибув, чому вам поки не відвідати фон Бєлова»?
Я якийсь час роздумую над тим, чи не потрібно мені переодягнутися, але вирішую цього не робити, щоб зберегти мою останню чисту сорочку для бесіди з рейхсмаршалом.
Порівняно довгий шлях через ліс приводить нас в містечко, що складається з бараків і сільських житлових будиночків, це штаб-квартира Фюрера на Заході. За кавою я розповідаю фон Бєлову про останні події на російському фронті. Через двадцять хвилин він залишає мене, але зараз же повертається і коротко просить мене слідувати за ним. Ще не підозрюючи ні про що, я проходжу через кілька кімнат, потім він відкриває двері, пропускає мене вперед і я опиняюся віч-на-віч з Фюрером. Все про що я тільки можу подумати – так це про те, що я не надів чисту сорочку, більше на розум нічого не приходить. Я впізнаю інших людей, які стоять навколо нього: рейхсмаршал Герінг, який прямо сяє від задоволення – що відбувається вкрай рідко, адмірал Деніц, фельдмаршал Кейтель, шеф Генштабу генерал-лейтенант Йодль і ряд інших знаменитих військових, включаючи генералів із східного фронту. Вони всі оточили величезних розмірів стіл з картою, на якій показано стан справ на фронтах. Вони дивляться на мене і ці погляди змушують мене нервувати. Фюрер зауважив моє збентеження і звертається до мене в повній тиші. Він подає мені руку і звеличує мою останню операцію. Він каже, що в якості визнання моєї хоробрості, він нагороджує мене найвищою нагородою за хоробрість, Золотим дубовим листям з мечами та діамантами до Лицарського хреста Залізного хреста і привласнює мені звання оберста. Я слухаю його слова в подиві, але коли він говорить з наголосом: «Досить польотів. Ваше життя повинна бути збережена для блага німецької молоді і вашого досвіду», я в одну мить насторожуюсь. Це означає, що мені доведеться залишатися на землі! Прощайте, мої бойові товариші!
«Мій фюрер, я не можу прийняти цю нагороду і підвищення в званні, якщо мені більше не дозволять літати з моєю частиною».
Моя права рука все ще в його руці, він все ще вдивляється мені в очі. Лівою рукою він передає мені чорний, обтягнутий вельветовою тканиною футляр, в якому знаходиться моя нова нагорода. Численні лампи в кімнаті змушують діаманти виблискувати всіма кольорами веселки. Він дивиться на мене з сумом, потім вираз його обличчя змінюється і він каже: «Добре, продовжуйте літати», і посміхається.
У цей момент моє серце охоплює тепла хвиля радості і я щасливий. Згодом фон Бєлов каже мені, що і у нього і у генералів мало не стався напад, коли я ставив свої умови; він запевняє мене, що блискавка, що прослизнула по обличчю фюрера, не завжди перетворюється в посмішку. Всі мене вітають, головнокомандувач Люфтваффе – з особливою сердечністю!
Ханс-Ульріх Рудель, пілот пікіруючого бомбардувальника
Ханс-Ульріх Рудель по праву вважається найвідомішим бойовим льотчиком Другої світової війни. За неповних чотири роки, керуючи, в основному, повільними і вразливими пікірувальниками Ju-87 «Штука», він зробив 2530 бойових вильотів, більше, ніж будь-який інший пілот в світі; знищив 519 радянських танків (більше п'яти танкових корпусів), 4 бронепоїзда; понад 1000 паровозів, автомобілів та інших транспортних засобів; потопив лінкор «Марат», крейсер «Минск», есмінець «Стерегущий», 70 десантних суден; розбомбив 150 артилерійських позицій: гаубичних, протитанкових і зенітних; зруйнував безліч мостів і дотів; збив 7 радянських винищувачів і 2 штурмовика Іл-2; сам був збитий зенітним вогнем близько тридцяти раз (і жодного разу винищувачами); п'ять разів був поранений, два з них – важко, але продовжував здійснювати бойові вильоти після ампутації правої ноги; врятував шість екіпажів, які зробили вимушену посадку на ворожій території; і в кінці війни став єдиним солдатом німецької армії, що отримали найвищу і спеціально для нього засновану нагороду своєї країни за хоробрість, «Золоте Дубове Листя з мечами та діамантами до Лицарського хреста Залізного хреста».
Рудель почав війну скромним лейтенантом, якого колеги третирували за любов до молока і довгий час не допускали до бойових вильотів як нездатного навчитися пілотувати літак, а закінчив її в званні оберста, командиром найстарішої і найбільш відомої авіаційної частини пікірувальників Ю-87 (Schlachtgeschwader) SG2 «Іммельман». Гітлер кілька разів забороняв йому літати, вважаючи, що його загибель буде важким ударом для нації, фельдмаршал Фердинанд Шернер називав його вартим цілої дивізії, а Сталін оцінив його голову в 100000 рублів, які пообіцяв виплатити кожному, хто зможе доставити Руделя, живого чи мертвого, в руки радянського командування.
Обер-лейтенант Х.У. Рудель після свого 1000-го бойового вильоту. Механіки підносять йому традиційне порося, а оскільки Рудель не вживає спиртного, то кубок заповнений до краю молоком. 10 лютого 1943 р.
Гауптман Х.У. Рудель після свого 1300-го бойового вильоту, який став для його борт стрілка обер-фельдфебеля Хенчеля 1000-м бойовим вильотом. 12 серпня 1943 р.
Командир III/StG2 гауптман Х.У. Рудель після свого 1500-го бойового вильоту. Зліва – обер-фельдфебель Хенчель, для якого це був 1200-й бойовий виліт. В центрі позаду них – ад’ютант Руделя лейтенант Гельмут Фікель.
Х.У. Рудель після бойового вильоту, в якому він знищив 100-й радянський танк. 28 жовтня 1943 р. Зліва від нього: командир 7./SG2 лейтенант Вільгельм Штьохлер і ад’ютант III/StG2 лейтенант Фікель.
Гауптман Х.У. Рудель проводить заняття по знищенню радянських танків за допомогою 37-мм гармат, змонтованих на пікіруючому бомбардувальнику Ju-87…
Після війни вийшла книга військових мемуарів Руделя, «Trotzdem», більш відома під її англійською назвою «Пілот» Штуки», яка з тих пір багато разів перевидавалася на багатьох мовах світу загальним тиражем понад мільйон примірників. Проте, книга, одностайно визнана в свій час літературною подією і стала за минулі піввіку військовою мемуарної класикою, ніколи не видавалася російською мовою за часів СРСР, незважаючи на те, що Рудель зробив майже всі свої бойові вильоти на Східному фронті! [Існують версії, що переклади його мемуарів робилися, але тільки для Генерального Штабу МОЛ СРСР і зберігалися в спецбібліотеці під грифом секретності. - В.Ф.]
Причини цього будуть зрозумілі читачеві після перегляду перших же глав. Зі сторінок книги перед нами постає портрет людини думаючої, холоднокровної, вольової, безстрашної, з яскравими командирськими якостями, хоча і не чужої емоціям, уразливої, яка часом сумнівається в собі, безперервно бореться з нелюдським напруженням і втомою. Разом з тим, Рудель залишається переконаним націонал-соціалістом. Це вам не якийсь там вчорашній студент, навчений нашвидкуруч літати за скороченою програмою і кинутий в бій, а кадровий офіцер Люфтваффе, який прагнув завдати максимальної шкоди ненависному противнику будь-якими способами і будь-якою зброєю, що знаходяться в його розпорядженні, сенс життя якого v винищування ворогів Німеччини.
Ханс-Ульріх Рудель залишиться в історії Другої світової війни і Німеччини як архетип націонал-соціалістичного бойового офіцера, до кінця відданого Гітлеру і Третьому Райху, який аж до самої своєї смерті вважав, що боротьба Гітлера з «азіатськими комуністичними ордами» була єдино можливою і справедливою.
«Гине тільки той, хто здається» – Ханс-Ульріх Рудель
Сім’я Руделів під час святкування золотого весілля дідуся і бабусі Ханса-Ульріха Руделя, шкільних вчителів Германа і Марії Рудель (сидять в центрі в першому ряду). Батьки Руделя і його сестра Йоханна – крайні справа в другому ряду. Ханс-Ульріх з сестрою Інгеборг справа у третьому ряду.
Ханс-Ульріх Рудель в 1970-х роках
Пам’ять про видатного льотчика і Ju-87 залишилася і зберігається не тільки в книгах, але і в сувенірних бюстах та наборах для авіамоделістів.
Знати все про Другу світову війну і про видатних Воїнів.
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта