"Дайте мені повірити в чудеса! У те, що я повернуся, теж ніхто не вірив" - Надія Савченко 

Олена Білозерська про Надію Савченко:

"Те, що вона сильна, вольова, харизматична, було зрозуміло всім, хто хоча б трохи стежив за її долею. Але є у ній дещо, що можна побачити тільки "вживу".

Вона проста як двері, без тіні зарозумілості, з нею одразу переходиш на ти.

Вона дуже багато палить, багато матюкається, іноді для розрядки може добряче випити і зовсім не соромиться цього.

Вона абсолютно недосвідчена у політиці, розуміє це і знає, що має вчитися. Вчиться швидко, інформацію хапає на льоту. Головною своєю метою на сьогодні вважає витягування з полону наших хлопців.

Заради справи вона готова тримати язика за зубами, казати не те, що думає, і навіть начхати на власну репутацію - а це, по суті, єдине, що в неї зараз є. (Те, на що б ніколи не пішла я, бо справ ще буде багато, а репутація одна). Їй абсолютно пофіг, що її слова можуть перекрутити вороги або конкуренти.

Її дратує, коли до неї ставляться як до жінки. Вона двічі прийняла квіти, нарвані для неї просто на передку бійцями - щоб не ображати їх, навіть понюхала ці квіти і сфотографувалася з ними, але видно було, що почувається не в своїй тарілці.

Надія у близькому майбутньому не збирається на фронт. Вона дуже багато каже про цінність кожного людського життя і про те, що на Донбасі також наші люди. Вона входить у роль політика, державного діяча, і ця метаморфоза відбувається з нею просто зараз, буквально в мене на очах. На початку поїздки її страшенно дратувало, що всі з нею фотографуються, вона ледь стримувалась, щоб не відмовити хлопцям. На другій чи третій позиції Надя усвідомила, що вже належить не собі, а людям, і навіть запосміхалася в об'єктив. Ще якийсь час вона скидала руку хлопців, які намагалися обійняти її за плечі, кажучи, що сидячи в одиночці, зробилася дикою - але згодом припинила це робити. Бо зрозуміла, що для хлопців, які зовсім не щодня бачать на передку народних депутатів, це справді велика моральна підтримка - побачити її і отримати на згадку спільне фото.

З одного боку, перебування в одиночці зробило Надію "дикою", з іншого - їй страшенно хочеться спілкування. Вона ще не втомилась від нього і готова розмовляти з кожним, хто хоче говорити з нею. Вона не робить обличчя мучениці, коли чує захоплений вигук "Це ж Надя Савченко!", а простягає руку і каже "Привіт!". Вона сама просить зупинити машину на блокпостах, щоб поговорити з хлопцями.

Знаєте, що вона зробила? Зберегла контакти усіх людей, які писали їй, поки вона була в полоні, і тепер знаходить їх, телефонує, дякує, подовгу розмовляє з ними... Я навіть не беруся уявити, скільки їх, тих людей. Коли ми проїздили Маріуполь, вона згадала, що якийсь тамтешній дядько, здається, автослюсар, писав їй листа підтримки. Хотіла з ним зустрітися, не дозвонилася, подзвонила родичам на домашній, розказала, хто вона така, попросила їх зв'язати... Не знаю, наскільки її вистачить, але це - чесно - справляє враження.

Сьогодні її багато критикують за інтерв'ю радіо "Ера". Це інтерв'ю вона давала при мені, в машині, коли ми моталися по "зоні". Почула по радіо передачу про себе, не витримала і сама зателефонувала на ефір. Дозвонилася з першого разу. "Я Надія Савченко, можна мені сказати?" - "А як ви доведете, що ви справді Надія Савченко, а не якийсь пранкер?" - "Ну, спитайте у мене щось". Надя телефонувала, щоб подякувати кільком радіослухачам за слова підтримки, які зворушили її. А журналісти, ясна річ, зорієнтувалися і записали з нею ціле велике інтерв'ю. Я жодного разу не давала інтерв'ю без попередньої підготовки - і в мене не було дворічного "випадання" з життя. Так що самі розумієте...

Я вірю у щирість її намірів і в те, що вона реально хоче зробити як краще. Чи вийде це в неї - інше питання. Але чому б їй дійсно не поговорити із Захарченком та Плотницьким про обмін полоненими? Я б сама поговорила з ними - звичайно, лише про це, а також про їхню капітуляцію. Різниця в тому, що навіть заради порятунку полонених я не скажу публічно, що вони не колаборанти й маріонетки кремлівські, а класні хлопці, депутати, президенти тощо. А вона - думаю, що скаже. Чи має право той, хто не пережив полон, її судити?

На жаль, чим більше очей, вух, камер і мікрофонів прикуто до тебе, тим сильніше доводиться "фільтрувати базар". Я можу собі дозволити казати про "війну до переможного кінця", ігноруючи думку тих, кому це не подобається, а Надя - мабуть, не може. Треба було бачити її замішання, коли на передку вона чула від бійців два питання: "Коли вже нарешті на дембель?" і "Коли вже нарешті у наступ?" (Причому, чим ближче до лінії зіткнення, тим сильніше питання про наступ переважає питання про дембель).

Її бажання врахувати інтереси усіх українців, плюс її реальна недосвідченість призводять до заяв і реплік, які багатьом неприємно чути. Вона вірить, що така тактика принесе успіх. Я от не вірю, наприклад, що ОРДЛО шляхом переговорів можливо ізолювати від російського впливу - бо керівництво колаборантів - російські маріонетки, які виконують накази з Кремля і чудово розуміють, що без Кремля їм кришка. А вона: "Дайте мені повірити в чудеса! У те, що я повернуся, теж ніхто не вірив". 

Подаю із незначним скороченням.